Сьогодні, 15 червня, у Львові знову виступатиме фрік-кабаре Dakh Daughters із новою концертною програмою «Упссс…». А вже 17 червня у рамках Культурного форуму «Донкульт» на львів’ян чекає львівська прем’єра опери «Коріолан».
«Коріолан» - це іноваційна постановка, яка обіцяє бути особливо ефектною у "декораціях" класичної Львівської опери. Вистава за трагедією Шекспіра подасть несподіваний погляд на роль героя, такого потрібного у часи війни та зовсім зайвого під час миру.
Постановником обидвох подій є режисер Владислав Троїцький, засновник театру «Дах», етно-хаос гурту «ДахаБраха», аудіо-музично-візуально-театрально-філософського «ГогольFestу» та інших відомих проектів.
Владислав Троїцький. Фото: «Дзеркало тижня»
ZAXID.NET попросив Владислава Троїцького докладніше розповісти про те, що таке нова опера та що потрібно українському театру, аби стати актуальним.
Розкажіть, будь-ласка, трохи докладніше про «Коріолан».
- «Коріолан» почав народжуватись на минулому «ГогольFestі». Я звернувся до молодих музикантів, до класичних співаків і сказав: «Я готовий зробити якийсь проект, пов’язаний з новою музикою». Зібралась команда і ми почали обговорювати, що б ми хотіли зробити. Тоді я запропонував зробити «Коріолан», написати музику.
Чому саме «Коріолан»?
- Тому що це, мабуть, та п’єса Шекспіра, яка найбільше співзвучна сьогоденню і її актуальність змушує задуматись, де ми і куди ми йдемо. Спочатку ми розмовляли про зміст п’єси, а потім почали думати, як створювати музику і на «ГогольFestі» ми зробили півгодинне інтро, яке здалось і глядачам, і нам достойним того, щоб продовжувати працювати.
29 листопада ми зробили прем’єру в Києві і відразу стало зрозуміло, що вийшло достойно. І люди починають задумуватись не тільки про новий формат опери, але й про новий формат сценографії, нову філософію музики і зміст.
Ми вдруге грали 28 лютого, в останній день зими. Щоразу, оскільки це живий продукт, він збагачується новими і музичними і візуальними сенсами. Тому відразу відчувається, що в цієї історії є потенціал жити. І коли виникла ідея показати цей проект в оперному театрі в рамках «Донкульту» у Львові, ми відчули, що це дуже гарне продовження нашої подорожі, тому що Львів точно чогось подібного не бачив. Мені так здається.
На сцені - 12 художників (я маю на увазі не тих художників, які малюють, а творців). Це 6 музикантів та 6 співаків, на яких і розкладені фабула, сюжет.
Яким чином тривала робота?
- Ми прийняли ще один важливий виклик. Ми спробували зробити великий продукт, зорієнтований на велику сцену, поза державними інституціями і без комерційних партнерів. Тобто у нас не було спонсора, ми просто зібрались і вирішили працювати.
Розумієте, історія постановок в будь-якому державному театрі – це як мінімум 10 днів репетицій на сцені, а ми всі репетиції робили практично на коліні, у театрі «Дах», який є маленьким майданчиком. Потім за один день потрібно було це розвернути та інсталювати на майданчик майже як у палаці «Україна». З усіма мізансценами, зі всією партитурою світла.
Це був віртуальний проект, який в результаті спрацював. Тому хочу сказати молодим художникам: «не бійтеся, робіть!».
Не потрібно виправдовувати те, що ти не робиш щось велике і гарне тим, що немає грошей, що немає підтримки. Якщо твоя відвага і твоє бажання, і твоя мрія сильні, в ній є драйв, в ній є енергія, то вона реалізується.
Деякі академічні критики досить агресивно не вважають «Коріолан» оперою. Для вас принциповим є це визначення жанру?
- Для початку потрібно визначитись, що ці вельмишановні критики називають оперою. От що це? Це академічна манера співу під інструментальний супровід, яка має свою візуальну характеристику, на відміну від концертів. Там є драматична дія, є сюжет. Люди співають під музику. Музика зроблена академічними музикантами.
Я іншого визначення опери не знаю. Можна, звичайно, у Вікіпедії подивитись, але, враховуючи те, що я бачив багато різних оперних вистав і в нас, і за кордоном, зрештою і сам їх там ставив, я дуже відповідально кажу, що це опера.
У вас було декілька постановок за Шекспіром. Правда, більш камерних. Що для вас Шекспір і чим він актуальний зараз?
- По-перше, вони були камерні, тому що в Україні їх можна було побачити, зазвичай, в приміщенні «Даху». Це той майданчик, який у мене є. Але ці вистави розгортались на великих сценах у Лондоні, в Парижі, в Будапешті. Де ми ще тільки не грали. В Польщі, в Німеччині грали, в Австрії грали. Тобто на великих сценах та для декількох тисяч людей. Тому камерні вони не завжди.
Що стосується Шекспіра, то так як будь-який геніальний твір, він існує поза часом. Так як я займався переважно проектами, пов’язаними з філософією влади, а це і «Гамлет», і «Макбет», і «Річард ІІІ», і «Король Лір», це завжди буде актуальним. Адже йдеться про ту відповідальність, яка падає на людину, коли він йде до влади і найголовніше, що виходить, коли вона її отримує. Якими є її стосунки зі світом, з Богом, з собою, з оточенням. Це завжди цікаво.
Щодо циклу «Україна містична», куди увійшли прологи до «Макбета», «Річарда ІІІ», «Короля Ліра», то вони були своєрідною художньою рефлексією, художнім переосмисленням того, що відбувається в нашій країні.
Що, на вашу думку, є найнеобхіднішим для реформуванні українського театру?
- Відкрити його. Тому що проблема українського театру полягає в його капсульованості. Він замкнений на самому собі. Більше того, фактично весь театр пов’язаний з майже радянською системою управління театрами. Тобто вони як були при радянському союзі, так і залишились. Ідеологія помінялась, але культурою ніхто толком не займався. Вона завжди була периферією, навіть не з точки зору фінансування, а з точки зору важливості цього аспекту.
Театри перетворились в такі феодальні держави. Зрештою, не тільки театри, а й всі культурні заклади та інституції. І кожен керівник такого театру зовсім не зацікавлений у будь-яких змінах. Навіщо щось міняти, якщо я вже й так «на коні». Простіше скаржитись, що мало грошей, ще чогось бракує, але для того, щоб починати хоч якийсь рух, немає жодного мотиву. Ні в керівника театру, ні, що найголовніше, в трупи.
Тому виходить парадоксальна історія, що культура, яка фактично має бути рушійною силою змін у країні, державна культура, фактично, виявляється найбільш реакційною частиною нашого суспільства. Для того, щоб це кардинально поміняти, потрібно вийти на незалежну, чисту територію, ну а поки проблема полягає в тому, що всі незалежні чи альтернативні проекти, пов’язані, неважливо чи з візуальним мистецтвом, з музикою, вони існують поза територією державної культури.
Немає простору, де б вони могли формувати стратегії. І, найважливіше, немає системи освіти, яка б могла вести діалог з часом, зі змістом, який генерує час. Немає системи продюсування, яка буде працювати в сучасних умовах, з сучасними технологіями і з сучасною швидкістю. Немає системи презентації.
Фото: Cultprostir
Знову ж таки, в старі міхи дуже важко залити нове вино, бо відразу ж виникнуть концептуальні та світоглядні конфлікти. З іншого боку, люди звикли так жити і вони можуть дуже щиро і дуже добросовісно служити в театрі, в хорі в ансамблі, в оркестрі. Але, думаю, що і вони підсвідомо очікують змін.
Тому, як тільки з’явиться такий простір, який би актуалізував найбільш творчі, найбільш амбіційні проекти молодих, не за віком, а за спрагою змін, людей, тоді, буквально протягом кількох років відбулась би кардинальна зміна культурної парадигми України. От, зокрема, чим я зараз займаюсь. Є сильне передчуття, що це настільки необхідно і настільки назріло, що відбудеться буквально найближчим часом.
Минулого року ми заявили, від чого ми хочемо відірватись. Тепер нам потрібно визначитися, куди йти. І не просто проговорити, а шось робити для цього. Брати відповідальність за своє життя, за життя свого міста та своєї країни.