Декілька днів поспіль один з національних телевізійних каналів закріпив на своєму лого твердження про власну парадність. Просто так – без узгодження з Нацрадою, без пояснень, чому саме головний і чому саме він.
Беззаперечно входячи до топ-п’ятірки телевізійного простору України, цей канал, як і будь-який інший, має як надзвичайно рейтингові, так і програшні показники, які в цілому сповна співмірні з рейтингами як мінімум ще двох українських телевізійних мовників, які, втім, не дозволяють собі подібного фанфаронства.
Натомість погляд професіоналів на ефірні особливості «головного» дає підстави для сумнівів у дотриманні його менеджментом і журналістами загальноприйнятих у світі стандартів телевізійної журналістики. Власне українського та власного журналістського продукту тут не більше (якщо не менше), ніж на інших каналах. Інтелектуальний рівень пропонованого сегменту художнього мовлення (із серіалами та «гумористичними» програмами включно) навряд чи можна назвати високим. Про новинну політику та політичну аналітику каналу в журналістському середовищі воліють говорити у різко негативних контекстах.
Цілком певен у тому, що у державі з демократичним устроєм, цивілізаційними нормами власності на медії і – відповідно – сталою контентною стратифікацією мовників та геть чисто іншими уподобаннями власників та аудиторними очікуваннями подібна редакційна політика призвела б до протилежних рейтингових показників, за якими такий канал входив би у зону сіреньких середнячків.
У нас він – «головний».
Про смаки не сперечаються – цей принцип медіа менеджерів не може підлягає сумнівам критиків. Але смаки формують – цю домінанту критиків мали б враховувати медіа менеджери. Дуже не хотілося б, щоби смаки українців формував канал головного в країні…