Отримання від Константинополя томосу про автокефалію для Православної церкви України подають як найбільше досягнення президента Порошенка і навіть як один з найсерйозніших успіхів країни з часів незалежності. Всезагальна радість громадян щодо церковної незалежності цілком виправдана й історично закономірна. Томос вітали і атеїсти, і мусульмани, і католики, і іудеї України. Тобто всі патріоти України – віруючі різних релігій та невіруючі – гаряче підтримували шлях до визнання Православної церкви України.
Однак якщо відкинути емоції, то об’єктивно отримання томосу є справою, яка реально стосується і впливає лише на кілька десятків осіб зі складу вищого церковного керівництва. Реальне ж повсякденне життя широкого українського загалу від томосу мало зміниться, позаяк патріотично налаштовані українці й без томосу не відвідували церкви Московського патріархату. Зрештою, сам томос був здобутий не стільки для патріотичної частини українства, скільки для переконання тих, кого прийнято називати «несвідомими», – хто відвідував московські церкви через їхню так звану «канонічність». Оскільки УПЦ КП «канонічності» тоді ще не мала, московські священики залякували українських вірян розповідями про те, що в «неканонічній» церкві хрещення, причастя, вінчання та інші обряди є недійсними, і навіть свята вода не є святою. Тож, наприклад, хрещена в Київському патріархаті дитина вважатиметься нехрещеною з усіма апокаліптичними наслідками, що випливають із цього. Саме для тих парафіян Московського патріархату, які вважали себе українцями і навіть патріотами, однак побоювалися «несправжності» церковного обряду в «неканонічній» українській церкві, і було отримано томос. Мовляв, наша церква вже істинно канонічна за всіма канонами церковного права, тож можна тепер не оглядатися на Московський патріархат – переходьте до української церкви. Тож із томосом досі невизнана УПЦ КП отримала легальний статус з погляду церковних канонів, а тисячі досі нерішучих московських вірян отримали остаточний доказ «легітимності» української церкви.
Що таке «канонічність» і з чим її їдять?
Для українців умовна канонічність, або, іншими словами, те, що про нас скажуть і як нас назвуть сусіди, має величезне психологічне значення, і заради назви та статусу «канонічної» ми готові навіть піти на значні матеріальні поступки. Наприклад, довгий час УПЦ КП існувала в статусі «неканонічної», мала власного патріарха та розгалужену церковну структуру, ігноруючи будь-які московські закиди про самопроголошеність, розкольництво тощо. Мільйони патріотичних українців, які були парафіянами «неканонічної», це також не хвилювало. Повертатися в лоно «канонічної» Москви шляхом «покаяння» перед окупантами, українська церква принципово не погоджувалася. І томос від Константинополя став своєрідним «ходом конем», коли УПЦ КП зуміла отримати офіційний статус в обхід РПЦ.
«Канонічність» церковники визначають вірою в «рукопокладання», за якою нібито Ісус поклав руки на апостолів, чим благословив їх на створення християнської церкви, і цей «христовий дотик» передається нащадками кожному новому священику в рамках церковної структури. Водночас «чарівний дотик» може бути навіть скасований людьми, зокрема вищим церковним начальством. Наприклад, на початку 1990-х Філарет, який був місцеблюстителем і фактичним главою усієї РПЦ, не зміг стати патріархом і почав будувати окрему українську церкву – УПЦ КП, за що був оголошений «неканонічним» представниками російського духовенства. Тобто християнські церкви, керуючись політичними мотивами та нормами церковної бюрократії, довільно маніпулюють поняттям канонічності, як президент Порошенко жонглював громадянством Саакашвілі: захотів – дав, захотів – забрав.
Таке перетворення віри на бюрократію і призвело свого часу до появи протестантизму, внаслідок чого виникли Лютеранська, Англіканська, Баптистська церкви, а також адвентисти, мормони та інші «неканонічні» християнські організації, яких абсолютно не хвилює, що про них думають ті церкви, які себе називають «канонічними». Більше того, кількість вірян, фінансові доходи та вплив дозволяють їм взагалі не звертати на це увагу – їхньою «канонічністю» є віра мільйонів парафіян у їхню істинність. Близько 720 млн християн у США, Великобританії, Австралії, Новій Зеландії, Німеччині, Нідерландах, Канаді, Швейцарії, виявляється, «неканонічні». Із 363 учасниць Всесвітньої ради церков заледве десяток є «канонічними». Тож не варто думати, що респектабельних американських мормонів чи квакерів хвилює розуміння «канонічності», наприклад, парафіян якоїсь балканської церкви, які на 100% «канонічні». Та ж Церква мормонів, яка належить до п’ятірки найбагатших церков світу, навіть уваги не звертає на якусь «канонічну» Сербську чи Вірменську православну церкву. А українці ж заплатили реальними вартостями у вигляді нерухомості, землі, храмів та доходів з грошей парафіян за те, щоб старенький дідусь у Стамбулі дав нам рукописний пергамент та назвав нас «канонічними».
Томос зради?
У церковній політиці, як і в будь-якій іншій політиці та великому бізнесі, щоб щось отримати, треба щось дати або чимось поділитися. Томос для України став майже джек-потом для невеликої Константинопольської церкви в мусульманській Туреччині. Невелика територія та декілька храмів у Стамбулі (близько 5 тис. вірян у Туреччині), острів Крит та ще кілька грецьких острів – це вся територія прямої Константинопольської юрисдикції. А з реалізацією «українського питання» Константинопольський патріарх з фактичного статусу англійської королеви отримує під своє підпорядкування велику європейську країну з 30 млн православних вірян.
Одразу взявшись до справи, патріарх Варфоломій зазначив у томосі, що «Святіша Церква України» не може ставити єпископів чи засновувати парафiї за межами держави; а вже існуючі відтепер підкоряються Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження в Діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією Української Держави».
За рукописний пергамент українська церква мусила віддати Константинополю потужні єпархії у США, Канаді, Європі та на інших континентах. Наприклад, Вікаріят УПЦ КП в США налічує близько 15 парохій, а Європейський екзархат має 44 парафії: у Нідерландах – 2, Угорщині – 1, Італії – 8, Франції – 6, Швеції – 5, Німеччині – 6, Іспанії – 3, Португалії – 5, Чехії – 1, Великобританії – 1, Литві – 1, Фінляндії – 1, Австрії – 1, Словенії – 1, Греції – 1, Швейцарії – 1. Усі ці храми закордоном разом із церковними приміщеннями, майном, землею та пожертвами парафіян тепер належатимуть Константинополю.
Крім цього, для заохочення Константинополя щодо надання томосу, українська влада передала Андріївську церкву в Києві у безоплатне постійне користування Вселенському патріархату. А це, між іншим, одна з найкрасивіших столичних церков, побудована в середині XVIII ст. за проектом архітектора Растреллі, і входить до складу Національного заповідника «Софія Київська». Від часів Візантії жодна держава не робила таких дорогих подарунків Константинопольському патріарху, який уже довгий час вважається символічною фігурою у світовому християнстві.
Але навіть після таких «подарунків» Константинополь надав новоствореній ПЦУ не статус патріархату, а лише митрополії, що є значно нижчим рангом та своєрідною формою контролю з боку Вселенського патріарха. У томосі вказано, що «для вирішення значних питань церковного, догматичного та канонічного характеру слід Блаженнішому митрополиту Київському і всієї України звертатися до нашого Святішого Патріаршого і Вселенського Престолу». Окрім того, Константинополь закріпив монополію на постачання святого мира, необхідного для церковних обрядів. Це означає, що Константинополь і надалі планує утримувати над українською церквою контроль та залишає за собою останнє «канонічне» слово.
З огляду на такий розподіл повноважень, відомий проукраїнськими настроями митрополит УПЦ Московського патріархату Черкаський і Канівський Софроній, який збирався перейти до ПЦУ та критикував РФ за агресію, заявив, що українська церква здобула «не автокефалію, а залежність від Константинополя». «Вони зробили церкву повністю залежною від греків», – стверджує митрополит. «Наприклад, без Константинополя ми не маємо права висвятити єпископа, проголосити свого святого, обрати мирянина, не маємо права відкрити будь-який монастир. Всі монастирі підкорюються Константинополю, всі парафії також. То це що таке?» – зазначає Софроній. Маючи імідж «українського націоналіста» всередині УПЦ МП, Софроній вважає, що навіть у складі Московського патріархату українські православні мають ширші права і висвячують єпископів без втручання Москви.
Тож така радісна подія для українців, як отримання томосу, коштувала досить недешево Православній церкві України, а за «церковну самостійність» довелося поступитися частиною церковної незалежності.
Чи все-таки перемога?
Однак попри недешеву ціну автокефалії, це не означає, що томос був лише дорогим і непотрібним пергаментом зі середньовічними канонами. Томос також відіграв консолідаційну роль у формуванні української політичної нації, об’єднавши навколо проукраїнської ідеї мільйони громадян різних конфесій.
По-друге, Україна здобула довгоочікувану офіційну церкву, якої чекала значна частина вірян, які хотіли вийти з РПЦ, але не наважувалися. Якщо для цього був потрібен «чарівний пергамент», – то ми його купили, і відгородили частину наших громадян від впливу російської пропаганди. В умовах гібридної та інформаційної війни це також має немале значення.
По-третє, отримання томосу та «легітимного» статусу для української церкви стало чи не єдиною українською перемогою за останні роки й дозволило змінити співвідношення сил бодай на духовно-ідеологічному фронті на користь України. РПЦ більше не буде найбільшою церквою в Україні, а московські священики тепер матимуть дедалі меншу аудиторію для пропаганди «русского мира» або миротворчості ціною української капітуляції. Чисельність храмів РПЦ в Україні починає відлік до зменшення. Жоден храм в Україні не приєднається до Московського патріархату – РПЦ лише втрачатиме парафії.
По-четверте, навіть певний контроль Константинополя над українською церквою не варто вважати чимсь однозначно негативним. Його можна прирівняти до ролі іноземних експертів у комісії відбору українських суддів до антикорупційного суду. Враховуючи випадки церковної корумпованості, продажу церковних посад та надміру розкішного життя українського православного духовенства, можливо, зовнішній контроль Вселенського патріарха трохи допоможе очистити українську церкву від найбільш нечесних елементів.
По-п’яте, томос – це тільки перший крок до легалізації церкви, після якого церковна структура може вимагати вищого статусу, аж до патріархату і справжньої незалежності. Томос назад уже не заберуть, тож далі ПЦУ зможе вести власну церковну політику аж до суперечки з Константинополем, що, між іншим, колись уже мало місце в часи князювання Ярослава Мудрого.
Тож попри те, що президент Порошенко, який донедавна ніколи не був помічений у симпатіях до українського православ’я і був прихожанином Московського патріархату, використав питання томосу для власного політичного піару та підвищення електорального рейтингу, цей політтехнологічний трюк для березневих виборів переживе Порошенка. Минуть роки і Порошенка забудуть, а автокефальна українська церква залишиться надовго.