Територіальне питання – одне з наріжних в Україні. Української держави ще не було, а наші теоретики вже розмірковували, якою вона має бути: від Сяну до Дону чи аж по Кавказ? А Кубань? А може, і Зелений Клин заодно?..
Експансіоністські ідеї ми виправдовували апеляціями до етнічного складу населення. Мовляв, нашого цвіту по всьому світу (в перекладі на російську: «Где я, там Россия»). Ну а Крим, де українці завжди були в меншості, ми просто вважали своїм, не надто переймаючись історичними нюансами. Не дивно, що втрата півострова завдала болючого удару по наших національних почуттях. І саме тому потрібно якомога швидше взятися за українські територіальні неврози, поки вони ще не встигли наново зашкарубнути.
Першою експансіоністською спокусою незалежної української держави стало Придністров’я. На щастя, тоді ми були надто занурені у внутрішні чвари, аби всерйоз влізти у молдовську кризу. Тож наша присутність у Придністров’ї обмежилася невеликим контингентом вояків з УНСО. Сьогодні їхні «вояжі» по світах увійшли до новітньої націоналістичної міфології як спогад про ті часи, коли Україна заледве не стала суб’єктом геополітики. Окрім суто авантюрних міркувань, УНСО керувалася ідеєю захисту українського населення і стратегічних інтересів України. Однак по факту «козакування» українців на боці ПМР лише прискорило перетворення регіону на геополітичну чорну діру. З якої, за деякими свідченнями, в Україну тепер проникають проросійські провокатори.
Співвітчизники, яких УНСОвці хотіли захистити від молдован, опинилися там, де сьогодні ризикують опинитися мешканці Донбасу. Невизнані республіки, загони бойовиків, мляві військові дії, параліч центральної влади на місцях; і все це – з терпким присмаком геополітики. Навіть аналог УНСОвців присутній. Погляньте лише на російських «терористів»: Можаєв («Бабай»), Гіркін («Стрєлок»), Красільніков («Красний») – це ж питомо УНСОвські типажі зразка 1990-х! Навіть за переконаннями і ті, й інші – націоналісти, хоч би і «різної масті». Звісно, будь-які історичні аналогії кульгають, бо кожна історична ситуація унікальна. Але у дзеркало таки треба час від часу дивитися, навіть якщо воно трохи криве.
А пам’ятаєте, як торік українські націоналісти намагалися відзначити День Соборності аж на Ставропіллі? Зрозуміло, коли за справу береться Дмитро Корчинський, це буде щось середнє між авангардним перформансом і малозрозумілим політичним «замутом». Між тим, він лише грав на українських територіальних комплексах. Насправді ж Україна не може втримати навіть Донбас. Впродовж двох десятиліть Київ не спромігся опанувати Схід ані інформаційно, ані ідеологічно, ані силою; і саме тому антиурядовий спротив на Донбасі є таким успішним. Це був змушений визнати навіть очільник СБУ Валентин Наливайченко: АТО «буксує» через супротив мирного населення, яке воліє підтримувати озброєних повстанців, аніж силовиків. Ми збиралися «стати в бій кривавий» аж на Дону, а довелося воювати за «рідний край» вже на Сіверському Дінці. Тому українські зазіхання на Кубань та Ставропілля – це просто несмішний анекдот.
Але найскладніше сьогодні писати про Крим. Схоже, цю травму переживатиме не одне покоління українців. Зараз патріотична громадськість сублімує розпач, проклинаючи Путіна і нерішучість нової влади. Ми поки не готові визнати, що сама можливість «ввічливої анексії» є історичним підсумком київської політики щодо Криму. Навіть своїх вірних сателітів-татар Київ кинувся винагороджувати за лояльність, коли вже було пізно. Приблизно так лицемірні родичі нахваляють покійників, з якими за життя навіть толком не спілкувалися. Так, колись УРСР перетворила Крим з напівпустелі на придатну для життя територію. Але це – подвиг «славних прадідів великих». У незалежній Україні регіональна політика центру деградувала до більш-менш систематичного викачування ресурсів «нагору» за співучасті місцевих еліт. «Держава Україна ніколи серйозно Кримом не займалася» – каже колишній кримський посадовець Вадим Гриб, і йому важко не повірити. Кримські курорти стали гірші й дорожчі від деяких турецьких задовго до інвазії «донецьких» у Київ. Про культурну і соціальну політику, про конструювання політичного консенсусу годі і казати.
Нездатність впоратися з наявною територією в суспільстві почали усвідомлювати кілька років тому. Саме в цьому руслі варто сприймати заяви Андруховича, Шкляра та плеяди інших діячів про необхідність відокремлення низки південно-східних територій, з тим-таки Кримом включно. Це не що інше, як свідомо-несвідоме бажання позбутися непосильного тягаря соборності. Його публічне висловлення призвело до скандалу, бо визнання державної неспроможності суперечить національному нарцисизму. Але зараз ситуація надто критична, аби займатися самовихвалянням.
Вочевидь, Україна потребує широкої суспільної дискусії з територіального питання. Розважання про те, чи потрібен нам Донбас, що ми втратили разом з Кримом і як його повернути – суспільство вже намагається самостійно рефлексувати і робити бодай якісь висновки. Але передусім було би корисно визнати, що проблема полягає зовсім не у «тупості східняків» чи «зарозумілості бандер» і точно – не у підлості Кремля. Йдеться про очевидну і беззаперечну нездатність української політичної еліти сконструювати соборну країну навіть у тих межах, які вона успадкувала від УРСР. Через це сьогодні ми маємо потужні відцентрові тенденції в регіонах, значне поширення сепаратистських настроїв і залишаємося фактично беззахисними перед зовнішніми впливами. Збереження територіальної цілості України можливе лише за умов реконструкції її політичної та адміністративної системи. Втішно, що потреба цих змін сьогодні є загальним місцем у політиків усіх таборів. Однак зрештою нам потрібна не низка декларацій у передвиборчих програмах, а нова концепція розвитку країни, що ґрунтується на суто раціональних, прагматичних розрахунках в дусі соціальної інженерії, а не ідеологічного сектантства. Бо українські землі – це ті, які Україна реально здатна втримати, а все інше – або фантазії, або історична випадковість.