Ніч, мікроавтобус знову ліг на живіт. Вирушили. Спальники, медицина, тепла форма у різноманітних варіаціях, зимові бєрци на хутрі, бензопилка, газові балони, італійськи дощовики, рації, тактичні окуляри, глушники, біноклі, гітару, генератори, словом багато-багато всього, на що гуртом всією країною збирали гроші! За кермом – досвідчений водій Саша Кузякін. Це плюс.
Світловий день дуже короткий - це мінус. Тому виїжджаємо з Києва в ніч, аби з першими півнями почати розвантаження по точкам. Перша зупинка - в\ч 3005, 11 рота, 3 батальйон під Харковом. До неї добралися близько 4-ї ранку.
Їхали до Сашка - давнього знайомого командира. Наша броня вже одного разу врятувала йому життя. Сьогодні він разом з ввіреним підрозділом повертається на попередню позицію після нетривалої ротації. Отже ми фактично споряджаємо їх на схід, бо хлопців не забезпечили навіть лопатами. Після вигрузки Сашко завів нас на склад, показав теплий одяг який їм виписали. Жах... Сині зношені бушлати в білій плісняві. Таке враження, що на них вирощували пеніцилін. Приціли нічного бачення, які неможливо увімкнути, бо батарейки до них перестали випускати ще в 65-му. Подивилися, в черговий раз зітхнули, випили кави і вирушили далі.
А далі - Краматорськ, він же Крамаха, він же - місце, де починав свій творчий шлях постійний член нашого екіпажу - Руслан Горовий. Але наразі мета нашого візиту сюди не пов'язана з минулим Руслана, скоріше з його і всієї країни майбутнім.
В Краматорську залишаємо на "Новій пошті" ще одну посилку для Яна, снайпера, який ось-ось вирушить у Донецький аеропорт. Наша Катя особисто все йому складала, завершуючи список необхідного підсумками під СВД. Як вона пізніше розповіла, отримавши передачу Ян був приємно здивований! До слова, "Нова пошта" в Крамасі схожа на військову базу. Солдати масово отримують від родичів посилки, вони тут давно вже постійні клієнти. А в середині - жінки, багато жінок, складають у коробки печиво, цигарки, одежу, форму та ліки своїм синам та чоловікам. Пейзажі в районі Славянськ-Краматорськ часто просто жахають. Розвалені будинки, а подекуди цілі квартали, зруйновані заводи, мости. Приїжджаємо в Лисичанськ. Тут на нас чекають танкісти, і серед них наш колега - музикант оркестру Івано-Франківської філармонії. Пішов добровольцем. Поки шукали як до хлопців проїхати, наткнулися на місцевого жителя, який спочатку обмовився привітавши нас як ополчення, а потім зніяковів, і направив нас до "наших", начебто "наші" солдати, то не "їхні". Мабуть і справді для багатьох там, на сході, українська армія то - "ваші", а "наші" - то ополчєніє, так вони називають сепаратистів. Дібралися до танкістів. Люди зморені, але духом не падають.
Дмитро, колега музикант, дуже зрадів нашому приїзду. Не стільки гітарі, яку привезли від магазину "Jam" і речам, що розвантажили з буса, скільки самому факту, що за ними турбуються і підтримують. Постійно кашляв, жалівся що вже майже тиждень не може збити температуру. Це вже потім виявилося, що у нього двостороння пневмонія. Холод вносить свої корективи. Розповів трохи про обстановку. А вона - напружена. Як стемніє в місті по одному ходити не бажано, серед місцевих є ненависники. І одразу навів приклад: за пару годин до нашого приїзду привезли солдата без голови. Диверсанти працюють. Довго не затримувались, розвантажили все, що призначалося їм, одягли броню і вирушили далі. Потім ми дізнались що після нашого від’їзду, вночі їх добряче накрили мінами, на щастя обійшлося без втрат. Кримське. Село в горах на Луганщині. Тут у нас була особлива місія - доставити посилку від мами до сина. Східний блокпост на виїзді з Лисичанська де-факто новий кордон між Україною і ЛНР, там навіть прикордонна служба працює. За цим блокпостом за вашу безпеку вже ніхто не ручається. А тим більше, якщо ви - оголтєлий УКР)) і везете допомогу таким самим оголтєлим. Наша кінцева точка знаходилась ще східніше, в 50-ти кілометрах аж за цим блокпостом. Поділили 4 шоломи на трьох. Сергій сидів попереду, та як завжди займався прокладанням маршрутів. Дороги там дуже погані. Іноді здається що ніяких бомб не треба, все і так у воронках по півметра глибиною.
Швидко пролетіли 50 кілометрів, вглядаючись в лісопосадки і на сонце. Смеркалося. Добралися до потрібного блокпосту. Він - у самому селі. Хлопці живуть в покинутій хаті, відновили піч. Навколо будинку і на вулиці - техніка, тримають оборону. «Зимувати хочуть в теплі, у них же там все розвалене, от і лізуть сюди, гади» - відповів на наше запитання про постійні обстріли Євген, який сам з Рівного. Поки розвантажились і сфотографувалися декілька разів прогриміли вибухи, десь недалеко. До них вже всі звикли. Війна. Повертаємося назад вже затемна. Фари не вмикаємо, лише габарити, і так в цих місцях (29-31 блокпости) їздять усі. В темряві. Всі - це в основному українська бронетехніка і подекуди місцеві. Бус на київських номерах це з 90% ймовірністю волонтери, а за волонтерами там по-справжньому полюють. Тому їдемо швидко, наскільки можемо. Все, встигли.
За Лисичанськом, по дорозі на Київ зрозуміли, що толком нічого не їли за цілий день. Але вирішили зупинитися на вечерю вже аж у Харкові. Не так сталося як гадалося. Нас зупинили раніше, і влаштували справжній шмон. "Беркут". Так, саме він. Впізнали нас, і .... перевернули верх тормашками все, що було в машині, залізли навіть під неї. Колупали обшивку, розпотрошили аптечки. Шукали гранати, патрони, зброю. Нічого не знайшли, і вимушені були відпустити. А на останок ніби насміхаючись побажали творчих успіхів. Отак... Будують країну по-новому. Повечеряти ми зупинилися вже за Харковом. Розслабилися, і, не зважаючи на неприємний беркутівський досвід, були задоволені з того, що все заплановане вдалося зробити. Ще один епізод нашої спільної боротьби за свободу! Дякуємо за бензинову підтримку компанії КЛО. Дякуємо українцям за кордоном за регулярну допомогу. Дякуємо Магнолії ТВ, радіо “Львівська Хвиля” та всім, хто долучається до цієї важливої справи. Тисячі людей і вже мільйони гривень, на які закуплена масса амуніції, медицини, броні, і теплих речей. Не зупиняємося!