- Телевізор – це абсолютно вихолощені повідомлення. Про те, що говорять по телевізору, я можу дізнатися з одного рядка в якогось розумного, освіченого блогера. А от все те, що йде в аналітику – на сайтах, в YouTube – розповідає нам про те, що справді відбувається. Зараз відбувається жах.
Відома російська письменниця і телеведуча в ексклюзивному інтерв’ю для ZAXID.NET розповідає про письменництво як хворобу, про те, чому не варто писати для грошей, і що значить бути інтровертом, а також ділиться своїми поглядами на халяву у пострадянському і небезпеку у західному суспільствах.
«Коні не слухають Льва Толстого»
- Під час зустрічі з читачами у Львові ви говорили про те, що правда не завжди потрібна, що інколи можна без неї обійтись. А коли правда необхідна?
- Це все дуже тонко і все дуже залежить… Тому що, по-перше, ми не знаємо правди, почнемо з цього. Тому, коли ми будемо застосовувати те, що називаємо правдою, це буде дуже залежати від ситуації. У нас може бути запит на правду з боку людини, з якою ми маємо справу. Вона хоче правди, вона хоче прояснення обставин, вона хоче знати факти або насправді вона хоче, аби ці факти були подані у приємному для неї вигляді. Тому ніякої істинної правди немає, але існують різні способи ведення розмови.
- А ви, коли даєте інтерв’ю, завжди говорите правду?
- Я стараюсь відповідати достатньо відверто про те, що я той момент вважаю правдою. Оскільки під час інтерв’ю спеціально брехати не цікаво, я просто кажу те, що думаю, але не все, що я думаю, я скажу. Це виходить з дихотомії правда-брехня і виходить у якусь іншу розмову… Я вам навіть скажу, що, на мій погляд, на одне і те ж запитання можна відповісти з різними інтонаціями, і ви отримаєте абсолютно різні відповіді.
- Для багатьох правда полягає в тому, що ви, на їх думку, одна з видатних представниць жіночої літератури.
- Дякую тим, хто так думає.
- А питання в тому, чи з вашої точки зору поділ на жіночу і чоловічу літературу коректний? Власне, з точки зору письменника, не читача…
- Так, це все з точки зору критика відбувається. У мене завжди виникає контрзапитання: коли Лев Толстой писав «Холстоміра», то він був хто – кінь? Це література для коней?
- Це – питання цільової аудиторії…
- Коні не слухають Льва Толстого. Коні – ні. Птахи слухають Франциска Асизського. Розумієте, письменництво – дивна-предивна річ. На одному рівні літературу можна ділити на чоловічу і жіночу, а на іншому – не можна. А зараз, коли ми знаємо, що гендерів більше, ніж два, то як її розділити? Є спеціальні книги, написані геями для геїв. Це чия література: чоловіча чи жіноча? І чоловіки, і жінки, певним чином налаштовані, можуть її не сприйняти. Це книги специфічні за темою, стилістикою, з акцентом на гомосексуальну, гомоеротичну тематику. Як із цим бути?
- Зрозуміло, але є класичний поділ. Наприклад, література для різних вікових груп: дитяча література, література для підлітків…
- Тут питання в тому, ким вона, власне, написана. Не хто реципієнт, а ким написана. Наприклад, Корній Чуковський був цілком дорослим автором, але клеїв дурня і кукурікав для дітей. Розумієте? Він ж не ставав дитиною у цей момент, а може, і ставав. Звісно, він – геніальний дитячий письменник...
- А коли ви писали свою «Азбуку», як це відбувалось?
- Ну вона ж не дитяча. Вона для дорослих, які могли б це навіщось почитати своїм дітям. І тільки дорослий може її оцінити, а не дитина. Її, в основному, писала моя племінниця: справилась з дуже важкою працею – розділяти персонажів по алфавіту, по буквах. Я коли починала це робити, то спочатку вибрала якісь букви – написала до них тексти, а інші як? Я не знаю, я зав’яла, треба було все ділити. А вона через багато років повернулась до цього і все переробила. Молодець!
- Якщо вже говорити з точки зору реципієнта, то ви, коли пишете, як уявляєте свого читача?
- Це та ж я, але розкидана по населенню. Я розмовляю з тим, хто такий самий, як і я.
- В цьому є трохи соліпсизму чи буддизму?
- Звичайно, так. І ескапізму.
- А от коли ви приходите до залу на зустріч з читачами, що відчуваєте? Буває розчарування або, навпаки, захват?
- Ні. Я нічого конкретного не очікую і, власне, я отримую те, що моделюю. Я ж можу змоделювати зал по-різному, і будуть інші зали. Я ж ним керую. Але бувають ситуації, коли ти не керуєш. Одного разу я попала в таку в Америці. Вони там запрошували на читання. Я дуже не люблю читати свої тексти, тим більше, іноземною мовою, в перекладі – я ж цих слів не писала, мені зовсім не зрозуміло, як їх вимовляти. І я вибрала одне оповідання, вже знала, як його читати. В мене були наголоси в словах розставлені, я знала, де потрібно призупинитись, бо тут будуть сміятись. І от потрапила у якийсь штат на середньому заході: я роблю все, як зазвичай – читаю, роблю паузу, щоб вони посміялись, а в залі могильна тиша. Думаю, оце я попала… І так впродовж всього оповідання. Знаєте, яке відчуття жаху? Тільки коли я прочитала до кінця – «ура», аплодисменти. Їм сподобалось. Але в цьому штаті ввічливим вважалось мовчати і не заважати. А я хотіла, щоб вони сміялись, мені потрібен був контакт, а вони не заважали мені. Жахливо!
- А наскільки для вас важливо, щоб колективний або конкретний читач ловив той месидж, який ви заклали?
- Бажано. Це бажано, але я звикла до того, що не ловлять. І не тільки прості люди, не літературні, але й спеціалісти інколи бувають такими ідіотами, що немає жодних сил. Мені надіслали якось доповідь з одної конференції. Ця доповідь була про мене. У мене є оповідання «На золотому ґанку сиділи», воно дуже просте і зрозуміле, починається просто і зрозуміло: «Спочатку був сад, дитинство було садом…». Тобто зрозуміло, що спочатку був рай, а потім тебе з нього виганяють. Не знаю, ким потрібно бути, щоб цього не зрозуміти. Так-от, якась жінка, філолог – очевидно, їй нудно було, і вона пише: сад – Маркіз де Сад. І всю свою доповідь побудувала на цьому. Те, що я в той момент тримала, у мене просто випало з рук…
- А буває навпаки, що людина побачить у якомусь з ваших творів таке, що викликає у вас захоплення?
- Якось мені здалось, що непогано було написано, коли Борис Парамонов написав мені про «Кись». Але Борис Парамонов розумний. Та потім він написав передмову до моєї книжки, яка настільки не відповідала мені і всьому, що я від неї відмовилась, а він образився. Таке теж буває… Напевно, є люди, які не відгукуються. Ми ж не знаємо. Вони дуже розумні і чудові, але ж ми не знаємо, що вони думають. Вони ж не приходять і не доповідають нам. Та цього і не потрібно чекати.
- Напевно, люди просто шукають себе в кожній книзі…
- Можливо. Я ж читаю чужі книги і, можливо, теж бачу там те, що люди не закладали, сама якось відображуюсь. Це взагалі незрозуміла річ – література. Там якесь таке взаємопроникнення того, хто пише і того, хто читає.
- А для чого ви взагалі пишете? Є люди, які вважають, що література повинна розважати, інші вважають, що література повинна виховувати… А ви?
- Ніякої мети у літератури нема. Нуль. Самовираження. От Лейбніц говорив, що музика – це математична вправа душі, яка не може себе виразити. Ну от і література – також математична вправа для душі, яка не може себе виразити.
- Тобто ви пишете для себе?
- Це спосіб мого існування. Тутовий шовкопряд з себе для чогось – не для когось, виділяє цю павутину. Така у нього властивість.
«Сусід не свердлить тобі стіну – дякую сусіду»
- Для вас важливо, щоб вас читали?
- Ні. Ну, звичайно, в мене немає досвіду писання «в стіл». Я оминула цю епоху, коли зовсім не друкували – я тоді не писала. А зараз нема такого столу. Хочеш у Facebook собі публікуй, хочеш – Проза.ру для зовсім вже знедолених. Але в мене нема такого досвіду зовсім для себе писати…
- А для грошей?
- Для грошей я в телевізорі знімаюсь. Інколи я відгукуюсь на пропозиції написати для журналів, але я цього уникаю. Якби погоджувалась, то зараз була б мільйонершею і це кафе (в якому відбувалося інтерв’ю – ред.) купила. Я зовсім не так люблю гроші, а я їх дуже люблю, але я заради них не буду так старатись. Тому що не продається натхнення, але можна рукопис продати (цитата з О.С. Пушкіна, − ред.), і це дуже правильно. Якщо ти написав, то потім треба максимум з цього отримати, але писати заради грошей… Якщо ти будеш думати: «О, я за це гроші отримаю», то піде від тебе муза. Вона цього не любить. «Дякую, до побачення!», − і пішла до іншого.
Це, звичайно, добре, що тобі заплатили, але, в принципі, ти пишеш, щоб пожертвувати щось музі. Це таке захворювання. Писати – це певна хвороба, це ненормально. Якщо ти цього не робиш, то все втрачає сенс. От у Чехова в оповіданні «Душечка», Душечка любила то одного, то іншого – мучилась. От вони померли, і вона залишилась одна, без нічого і без нікого. І от вона сиділа дивилась у вікно, і от йде дощ, от пляшка стоїть на підвіконні, от чоловік на возі проїхав і навіщо пляшка чи дощ, і до чого чоловік, який в цьому сенс, вона не могла б сказати і за тисячу рублів. Якась така цитата з «Душечки»… Так-от, коли їй не казали що думати і відчувати, вона не знала, що про це можна сказати. І я себе відчуваю так само: якщо я не називаю речі, то їх наче й нема – вони проходять повз, вони зникають – я повинна їх назвати, така потреба.
- Як ви ставитесь до критики?
- Абсолютно байдуже. Мені все одно, що про мене скажуть.
- І коли вас хвалять, вам теж байдуже?
- Ну, я абсолютно на людському рівні думаю: ну… дуже мило, добре, дякую. Але мене це не зрушить ні на йоту. Я не стала би міняти жодної букви з того, що я зробила, на пропозицію критика. Тому, що я не з ним спілкувалась, не з ним працювала, не з ним писала. На мене йшов потік, і я реагувала, як могла. Я працювала на каторжній роботі, я зробила цей текст, і якщо хтось скаже: ти дуже мило все зробила – велике тобі дякую, але людська похвала в цьому сенсі нічого не додає. Тільки на рівні симпатичних стосунків: сусід не свердлить тобі стіну – дякую сусіду.
- Можливо, все-таки є якісь авторитети, люди, до думок котрих ви дослуховуєтесь?
- Немає. В літературі немає.
- От під час Вашої зустрічі з читачами встав чоловік і почав своє запитання з похвали. Як ви почуваєтесь у цей момент? Мені от було якось незручно…
- Незручно, саме так. Я – інтроверт, розумієте? Кожен дотик до мене, зокрема через слово, − це як виделкою в око. Я просто звикла, я себе привчила до того, що виставляю внутрішній захист проти всіх, хто хоче щось мені сказати – добре чи погане. Ні погане мене не зруйнує, ні хороше не покращить мені настрій. Я не розкриваюсь на зустріч цим висловлюванням. Я абсолютно закрита за сімома воротами. А слухати великі слова в аудиторії – звісно, незручно. Думаєш, скоріше, давай, закінчуй – і до діла. Тому, що це спроба проникнути за ворота і, в результаті, зурочити. Я вірю у вроки. Це реальна річ. І я від них закриваюсь, як можу. Вони можуть йти і через похвалу теж.
- То ви – людина не просто забобонна, а людина містична?
- Так.
- Тобто шукаєте містику в житті?
- Вона увесь час на зустріч мені виходить. Звичайно. Я не те, щоб її шукаю…
- Вона сама вас знаходить?
- Так. Ми зустрічаємось.
- Читали в одному з інтерв’ю, що ви надаєте перевагу класичній літературі. Тобто людям мертвим надаєте перевагу в літературному сенсі перед живими, але це було давно. А як зараз?
- Я не читаю сучасну літературу, тому нічого не змінюється.
- З одного боку, ви кажете, що не читаєте сучасної літератури, а з іншої – посилаєтесь на Пелєвіна? Як це розуміти?
- Так. Кілька книг Пелєвіна я читала. Те, що я прочитала, мені сподобалось, потім перестало. Мені подобається «Життя комах», мене потішає, як він в цю сторону пішов. Але оцей увесь буддизм мене присипляє. Я не можу. В нього дуже багато смішних речей. Наприклад, роман мухи з комаром і всілякі збільшення-зменшення оптики, так би мовити – це все дуже мило. Але оця вся нудьга з буддистськими перевтіленнями… Я працювала у видавництві східної літератури і була змушена прочитати багато книг, пов’язаних з буддистською тематикою – така нудьга. Так-от, він пропонує мені про це занудство знову читати. Все це начебто глибоке-глибоке осягнення, пізнання і все решта, і все це замилування буддизмом…
- Ми коли готувались до інтерв’ю, знайшли цікаву плітку про те, що сам Пелєвін вже нічого не пише. За нього, мовляв, пишуть так звані «літературні негри», а він лише підписує ці роботи. Напевне, ви не знаєте, як це у нього насправді, але наскільки це поширене явище – літературні негри?
- Я не маю поняття. Але коли книга починає бути текстом, який повторюється, коли вона погано написана, то завжди виникає підозра, що це справді по лекалу роблять літературні негри. А ще варіант, що сам письменник списався. І я не знаю – що гірше.
- Про кого ходили такі чутки?
- Наприклад, Дар'я Донцова. Вона від початку нічого не писала. Але це до питання про правду і неправду. Вона в нас була (в передачі «Школа злослів’я», − ред.). Але мені її шкода, вона воскресла – у неї був рак грудей, і це був, фактично, вирок, але вона повернулась до життя. І після цього вона бреше, як моргає. От в «Школі злослів’я» розказує, що вона сама все пише. А це така брехня, що мені від неї нудно і гидко стає. Я розумію, що вона не може по-іншому, вона контрактом зв’язана – вони на ній верхом їздять, щоб вона видавала стільки-то книг на рік. Мені незручно за неї, бо вона займає те місце, де по праву бути не повинна. Ну не приходь на передачу, не розказуй, не давай інтерв’ю.
Це як механік з глухого села. Я не знаю, скільки йому заплатили, щоб він так брехав. І от «Хвилина слави» – це хвилина ганьби. Кошмар! Я три сезони там просиділа (Т.Т. була в журі російського шоу талантів, аналог українського «Україна має талант», − ред.). В першому виграв маленький хлопчик, йому було 14 років, він грав на акордеоні і просто ще не міг бути ніким проплаченим. І в першому сезоні Ернст (Костянтин Ернст – гендиректор Першого каналу, – ред.) ще не встиг зорієнтуватись, і ми з Масляковим вирішили: давай хлопчику дамо – і вийшло. Очевидно, це збіглося з побажанням Першого каналу, бо це дитина, те-се. Потім, правда, ми дізнались, коли цей хлопчик отримав свою премію, а це великі гроші, і приїхав в своє місто, по-моєму Щепкіно, негайно до нього прийшли мер міста і вчитель музики зі словами: давай, ділись. От де кошмар.
- Прекрасна історія. Але це бізнес…
- Напевно, але я не хочу. Бізнес – хороша річ, але в цій сфері (літературі, - ред.) не потрібно мені бізнесу. Я повторю: не продається натхнення, але можна продати рукопис. Правий Олександр Сергійович, абсолютно точно: натхнення не повинно продаватись, а рукопис – так, його можна продати, перепродати. Але це вже інші боги й інший пантеон. А якщо не хочеш, щоб муза обходила тебе стороною, треба їй служити. Все заради цього кинути, дійсно, відречись від батька і матері і йди за цим – і ти отримаєш і матір, і батька, і всіх оновлених, і все краще. Це – різновид служіння, божевілля, але водночас і служіння.
- Це божевілля може забезпечити життя людині в Росії? От вам, зокрема…
- Ні, тому я в телевізорі сиджу. Щоб у дітей грошей не брати. Я не беру грошей у моїх багатих дітей і рада, що маю можливість не брати. Я якось бачила матір з сином-бізнесменом в магазині. У нього був розкішний костюм, а мати – вона була в дорогій шубі, стразах і дуже голосно говорила. А магазин був дорогий, німецький. У відділі ламп я з ними зіткнулась. Так-от, вона дуже голосно говорила, щоб всі бачили, що вона собі може дозволити оце все дороге. Він терпів, а вона: «Оце, давай, візьмемо! Вова, ми візьмемо це!». Я не знаю чому, але я сказала: «Жах який, жах!». Не знаю чому, мабуть, тому, що я не беру грошей у дітей, а вона брала.
- Зрозуміло, що діти – окремі особистості, але все-таки, як ви ставитесь до того, що Артемія (Артемій Лебєдєв – син Т.Т., - ред.) називають Артемій Татьянич?
- Це Максим Соколов запустив. І я до цього ставлюсь з роздратуванням, як і до всього, що робить Максим Соколов.
«Американська журналістика – це напускання полови»
- Ви казали, що не дивитеся телевізора. Але для письменника, мабуть, важливо «тримати руку на пульсі»…
- Руку на пульсі тримають тільки в того, хто помирає. Іншої причини тримати руку на пульсі не буває – якщо ми тільки не китайські лікарі. Навіщо це робити? Я взагалі не знаю, звідки пішов цей вислів.
- Мова про те, що письменник має бути в дискурсі, в темі, стежити за тим, що відбувається, щось з цього використовувати у своїх книжках. Чи в цьому контексті ви цікавитеся сучасною політикою, новинами, тим, що світі відбувається?
- Я приблизно знаю, і мені це нецікаво. Але це не телевізор вам розкаже. Телевізор – це абсолютно вихолощені повідомлення. Про те, що говорять по телевізору, я можу дізнатися з одного рядка в якогось розумного, освіченого блогера. А от все те, що йде в аналітику – на сайтах, в YouTube – розповідає нам про те, що дійсно відбувається. Зараз відбувається жах. Зараз всі чекають обвалу світової економіки, зовсім глобального – зі знеціненням грошей… Вся світова економіка типу обвалюється. Хіба вам про це хоч слово по телевізору скажуть?
- Все-таки інформації зараз – дуже багато. Про це нещодавно у Львові говорив філософ Зиґмунт Бауман: мовляв, з одного недільного випуску «Нью-Йорк Таймс» людина отримує більше інформації, ніж філософ часів Просвітництва за все своє життя.
- Недільний випуск – це цілі зошити безсенсовних комерційних розповідей. Якщо ви цей об’єм інформації стиснете, то всі слова зведуться до однієї-двох ключових фраз. Це ж усе – полова. Американська журналістика – це загалом напускання полови. Їх завдання – розважити, затягнути час, розповісти щось негативне так, щоб не викликати тривоги, надати вам неправдиву інформацію – в тому сенсі, що вона не несе жодної інформації насправді. Наприклад, репортаж про Москву. «Що буде далі, питаємо ми в Надії М., 39 років, домогосподарки». Вона відповідає: «Не знаю». «Надія не знає, що станеться далі в путінській Москві!»… Ось як будується американська журналістика. Застрелити!
- І все ж-таки цієї полови – дуже багато. Як вона впливає на письменника? Як не зійти з розуму від всієї цієї інформації?
- Не читати. Навчитися одним оком, швидким боковим зором оцінити міру насиченості. Насправді при хорошому тренуванні ти бачиш боковим зором, яка міра насиченості матеріалу. Якщо він мало насичений, то вважай, що він – непотрібний. А якщо там є якась думка, ти за неї чіпляєшся. Ну і інші є способи. Наприклад, ти дізнаєшся, хто цікавий, а хто – ні, і потім сам перевіряєш.
- Якщо говорити про соцмережі, то чи ви притримуєтеся думки про «самотність в мережі», чи вважаєте, що Facebook «скасував» самотність? Чи це взагалі ні на що не впливає?
- Я роблю ставку на власну самотність. Я ж – інтроверт. А інтроверт – це той, хто не хоче спілкування. Коли він перебуває наодинці з собою, то його дім повний людей, він з ними спілкується, вступає з ними в перемовини, йому добре, в нього – свято. Як тільки жива людина стукає до нього в двері, його виїдають, з нього висмоктують повітря, нічого не залишається. Він не може вже більше керувати своїм внутрішнім світом. Ззовні лізе тупе живе життя.
У кожного існують свої способи, як з цим змиритися і жити. Це – болісно. Якщо ти дозволяєш надто великій кількості людей на тебе напасти, якщо ти в цьому захисті зробив якісь пробоїни, то в тебе падає енергетичний тонус. Інтроверт – зовсім не ворожий до людства, але він просто не може з ним спілкуватися напряму. Він навпаки влаштований. Навіщо – не знаю, але ось так.
- Для вас спілкування буває приємним?
- Якось мірою. А необхідним є з однією-двома людьми. Є такий жанр зараз – «перашки» (чотирирядкові віршики без рими – ред.). Один з них я недавно у себе запостила. Дослівно зараз не згадаю, але сенс такий: вхід в мене – за паспортом, але якщо ти вже там, то ти вже там.
- Я правильно вас розумію, що в вашому внутрішньому світі немає місця для роздумів про суспільно-політичні проблеми? Тобто що ви ніяк не ставитеся до Болотної…
- Ставлюся. Тільки не в живій трансляції. Я на це дивлюся із цікавістю, як на відоме явище – спробу мирного, чистенького, освіченого натовпу працювати на полі злодійства, вбивства, кровопускання, яке традиційно є в діяльності натовпу. Причому в Кремлі, очевидно, думають, що ось зараз будуть пускати кров. А це покоління – нікому не відоме: освічені, чисті люди, які висловити свій протест, але ніколи його не висловлять, тому що вони не готові пускати кров. Вони говорять про революцію, ніби не розуміють, що революція – це перерізане горло і погром квартир.
Вони випали з історичного контексту. Тому я ніяк не можу ставитися до них «за» чи «проти». Я просто співчуваю їм і думаю: «Бідні ви бідні, зараз вас з вогнемету всіх покладуть, і настане вічна мерзлота на ще якусь кількість років».
- Чи письменник взагалі повинен активно заявляти про свої політичні погляди?
- Хто як. Акунінські спроби вчити народ, маючи замок десь в Луарі, в мене не викликають нічого, крім сміху і гикавки. Не треба мене пасти. Він краще знає, як треба, так?
В останні дні перед виборами (мера Москви, – ред.) ситуація взагалі загострилася. Брехня прихильників Навального стала такою ж дурною, як брехня з влади. Вони зрівнялися.
Мені от не подобається Навальний. Він нічого не зробив. І при цьому він – демагог. Він обіцяє, що при ньому все очиститься, він стане мером – і не буде корупції. От не треба такого. Це – те ж саме, що сказати людині: «Я тебе зараз до такого лікаря приведу, і в тобі не буде жодного мікроба, нуль». Ви ж одразу розумієте, що це – брехня. Демагогія. Не буває так, щоб не було корупції. Кожен має подивитися в себе і сказати собі: «Я – корумпований. Не шкідливо для інших, але корумпований». Це потрібно прийняти. Просто потрібно розуміти, що для соціуму вигідно, а що – ні, де пухлина – ракова, а де – доброякісна.
- У чому ж секрет популярності Навального? Звучать фрази, що це – «політик нового покоління», що такого в Росії ще не було…
- Я сама працювала в піарі і знаю, як придумувати ці фрази, і які з них знайдуть відгук в народних серцях, а які – ні. Цим і відрізняється правда від художньої літератури. «Політик нового покоління»… Так само в рекламі прокладок або туші пишуть, що ексклюзив, що у вас будуть незабутні враження, незабутні. Звичайно, народ ведеться. Це не має стосунку до розуму.
- На ваш погляд, суспільство, яке існує на пострадянському просторі, куди може рухатися? В бік якоїсь європеїзації, до того, чого всі хочуть, але ніде немає – до демократії, відсутності корупції…
- Ага, і ще всі хочуть, щоб всі нації були рівними. А потім з’ясовується, що, наприклад, чеченці не можуть бути рівними, бо в них – свої цінності і свої орієнтири. Зараз головна проблема з американцями – в тому, що цих братів Царнаєвих, які влаштували теракт на Бостонському марафоні, вони називають «росіянами». Слово «чеченець» не вживається. Американці не можуть зрозуміти «чеченця» як носія іншої культури, інших цінностей. Вони вміють себе засліпити так, щоб не бачити ознак, за якими ті, і це вже помітно, готують новий теракт. Вони привчили себе бути сліпими. Окей. Це – їхнє ідіотське право.
Де нормальна країна? Вони – нормальні в цьому плані? Вони себе нищать. Вони всім суспільством спровокували 11 вересня, тому що не помічали тероризму. А тепер вони хотіли на тому самому місці ще мечеть організувати… Американець мусить з палаючим серцем сказати, що всі – рівні…
- Річ у тім, що на Заході в людини зафіксовано в світогляді: якщо я хочу жити добре, то я буду працювати – і буду жити добре, а якщо нічого не буду робити – то не буду жити добре. Тобто є прямий зв’язок між кількістю роботи і кількістю їжі. А в нас таке враження, що цього в головах ще немає.
- Халява, сер! Спочатку в нас було 300 років кріпосного права, коли ти не сам собі здобуваєш їжу, а вона виникає; ти дістаєш їжу для барина, і тобі щось перепаде. Немає ні відчуття особистості, ні відповідальності.
Не знаю, може, колись, коли російська нація вмре як така, в культурному сенсі… Те, що ми зараз називаємо російським менталітетом, має зникнути, змінитися. Може, буде краще, може, гірше. Сподіваюсь до цього не дожити.
- Крім того, в європейської, американської людини є відчуття захищеності.
- Є помилкове відчуття захищеності. Ми з сестрою їхали в Брюґе, були в Голландії, потім – в Бельгії. В якийсь момент треба було пересісти на потяг на вокзалі в Бельгії. Було вже ближче до вечора. Потяг був такий страшний, весь пописаний… Вилізли якісь люди типу арабських підлітків, які дуже недобре на нас дивилися, ніби збиралися чіплятися. Діватися нікуди, вона – ще й інвалід, кульгає. Тобто ми б навіть не втекли в разі чого. І ось вони вже навколо, як голодні шакали, почали збиратися. Десь ми побачили поліцейського і, нічого не кажучи, прибиваємося до нього. А він так дивиться, розвертається – і йде в інший бік.
Ти не можеш там сказати: «Ой, тут – небезпечні підлітки, захистіть нас». Це – виключено. Ми просто встигли доїхати. А ті чи то не встигли, чи то не захотіли, чи то не побачили в нас достатньо жирну жертву, щоб пограбувати, вбити чи ще щось.
Але цей жах там – реальний. Особливо – в Голландії, Бельгії. Один видатний музикант, який живе в Голландії, мені розповів реальний випадок. Він зайшов у магазин, і заходить якийсь араб з ножем чи з пістолетом і каже: «Сюди мені всю касу». Всі піднімають лапки, він вириває цю касу і втікає. Всі завмерли, своє життя дорожче. Але один мужик кинувся за ним, збив його з ніг. Цього мужика судили, тому що він перешкодив вільному пересуванню людини. Розумієте? Тому там ніхто не вступиться.
Ви кажете – «нормальне суспільство». Я теж так думала. Тепер я так не думаю.
- Щодо Америки: ви якось сказали, що там відбувається нищення пам’яті.
- Так. Там є два рухи: одночасно нищити пам’ять і воскрешати її в такому міккі-маусівському вигляді. Там дуже модні всілякі етнопарки, тематичні парки, де люди вдягнені в костюми ХVIII ст. Це все тривіалізує історію, робить її затишною, безпечною, зручною для сприйняття.
Це – з одного боку. З іншого боку, там є книги для того, щоб лікувати вас від поганого настрою і інших неврозів – «Як жити щасливо». Пишуть, що головне – це викинути минуле, не пам’ятати, що було вчора. Вчора минуло, його немає. Ви посварилися з сусідом, але це було вчора. А сьогодні вийдіть на ґанок, усміхніться йому. Він вам теж усміхнеться, якщо книжечку прочитав. І життя почнеться спочатку.
Американська свідомість не терпить парадоксів. Тільки чорне і біле, так або ні. А європейська свідомість любить парадокси, коли і так, і ні – одночасно. Я не знаю, до чого це, звідки і як це імплантувалося, але тому в Америці важко. Нехай це й найбільш зручна для проживання країна Західного світу. Ти на це настільки завжди наштовхуєшся, що тобі важко. Ну не можеш ти жити в такому чорно-білому світі.
Довідка
Тетяна Микитівна Толстая (рос. Татьяна Никитична Толстая, 3 травня 1951, Санкт-Петербург) — відома сучасна російська письменниця, публіцист, телеведуча (зокрема, авторської телепередачі «Школа злослів’я»). Автор низки збірок оповідань, а також роману «Кись».
Мати відомого дизайнера Артемія Лебєдєва.