Волонтерський рух, як і громадський активізм, що отримали потужний імпульс розвитку після Революції Гідності, все більше нагадують політичні інструменти. Принаймні таке враження може скластися після перегляду Facebook. Проте насправді це не зовсім так. Сьогодні гостем ZAXID.NET LIVE є представниця однієї з найбільших волонтерських спільнот країни «Будуємо Україну разом» Віра Пасішнюк. Вітаю вас.
Отже, розкажіть коротко, щоби наші глядачі могли зрозуміти: чим є сьогодні «Будуємо Україну разом»?
«Будуємо Україну разом» – це волонтерська програма для української молоді, якій вже понад шість років, яка їздить в міста і села України і допомагає місцевим мешканцям, потребуючим сім’ям з відбудовою їхніх помешкань. А також згуртуванням молодих людей, щоби вони брали відповідальність на місцях і продовжували, власне, будувати Україну на місцях.
Нашим інструментом (одним із найважливіших) є волонтерський табір – двотижневий, тритижневий чи десятиденний, під час якого приїжджають волонтери зі всієї України, молодь різного віку разом із місцевими, де безпосередньо ми маємо і відбудовчий компонент, й освітньо-культурну програму. І протягом оцих двох тижнів ми намагаємося будувати довіру, зв’язки, комунікацію між українцями зі всіх регіонів України.
Тобто це щоразу відбувається у різних регіонах?
Так, це щоразу в іншому місті – в різних містах, в різних областях. Ініціатива виникла 2014 року як волонтерська ініціатива благодійної організації «Львівська освітня фундація», коли вперше поїхали працівники і хлопці-волонтери зі Львова на Схід. Допомагали відбудовувати Краматорськ, Слов’янськ, Семенівку, які найбільше постраждали в 2014 році, після звільнення цих міст.
Але в 2016 році дуже сильно вже наша спільнота розширилася, і ми почали проводити ці волонтерські табори по всій Україні. Зараз безпосередньо відбувається табір на Львівщині в Сокалі, за декілька днів стартує в Підкамені. Тобто волонтери приїжджають у конкретне місце: команда місцевих активістів нас запрошує, і ми намагаємося допомогти їм покращити їхні населені пункти в тому, чого вони потребують.
Тобто я правильно розумію, що ви вибираєте якийсь об’єкт…
Так.
…зруйнований чи який потребує ремонту, приїжджають люди – і ремонтують?
Власне так. У нас кожного року наприкінці року… От зараз у нас триває набір заявок – будь-яка громада, будь-яке місто може нас до себе запросити. Ми обираємо з десятків анкет двадцять місць, в які ми безпосередньо приїжджаємо і бачимо, в чому потреба.
Найбільше до нас звертаються за якимось громадським простором, за молодіжним центром – щоби ми допомогли їх відкрити, зробити там ремонт, можливо, якось адміністративно допомогти. Зробити якийсь громадський простір чи відремонтувати громадський простір, намалювати мурал чи оновити мурал, допомогти двом-трьом сім’ям потребуючим: це, звісно, багатодітні, малозабезпечені сім’ї або сім’ї наших воїнів, які повернулися з війни – чи, на жаль, не повернулися. І це наші пріоритетні категорії.
Тобто ви за цим принципом обираєте?
Так, ми за цим принципом обираємо ті міста, в яких будуть продовжуватися табори. От зараз в нас відбувається набір на наступний рік, і в кінці року ми будемо знати, де ми будемо працювати протягом наступного року 2021-го. У нас зазвичай відбувається 13–15 таборів в рік у кожному регіоні. Ну, не в кожному регіоні – по всій Україні в декількох областях.
Хто ці люди, які беруть участь в цій ініціативі? Хто приїжджає на ці табори?
Це дуже різні люди. Це молодь зі всієї України віком від 16 років. Ну, ми так кажемо 16–35, але в нас приїжджають деколи і батьки з дітьми, там можуть бути поза 40, поза 50. Це люди, які просто відчули, що вони хочуть долучитися якось до відбудови у всіх сенсах країни. Знають, що вони можуть виділити свій тиждень часу, щоби приїхати в якесь місто і допомогти.
Це вони їдуть власним коштом?
Ми повертаємо все – повертаємо кошти за квиток. Ми приймаємо їх на табір – там, звісно, відбувається харчування. Тобто це тиждень, який ми забезпечуємо повністю. Від людини – тільки її час і готовність тиждень часу допомагати на якомусь об’єкті, фізично там працювати. А після обіду в нас завжди культурно-освітня програма, яку ми також організовуємо. Вони відпочивають і якось додатково мають час для свого саморозвитку, для спілкування з місцевими мешканцями.
Я, наприклад, так поїхала в 2016 році просто як волонтерка на Схід (це був мій перший досвід взагалі на Сході) у Слов’янськ. Я взяла відпустку на роботі і на тиждень свого часу поїхала. Отак, власне, такі люди до нас і приїжджають – які готові виділити свій час, щоби десь поволонтерити. Бо в 2014 році, думаю, що багато хто відчув цей сплеск, що вони хочуть щось зробити в своїй країні, але не знають як.
І ми даємо власне ці можливості, щоб поїхати і відкрити для себе Україну, відкрити якихось інших мешканців з інших регіонів. Бо це дуже класний інструмент – коли ти руйнуєш стереотип, що люди на Сході чи в Центральній Україні, напевно, не такі патріотичні, як на Заході. Ти приїжджаєш – і бачиш, що насправді це все не так є. І це класний момент.
Але організація таких таборів – це достатньо коштовна річ. Якщо ви кажете, що ви це все відшкодовуєте, то яким коштом це все відбувається?
У нас дуже багато різних джерел фінансування. На жаль, левовою часткою залишаються все-таки міжнародні організації, багато різних іноземних, які з 2014 року зайшли в Україну і готові були помагати активістам, які хочуть щось робити.
Тобто це ґранти міжнародні?
Так, міжнародні ґранти. З 2016 року це також Міністерство молоді і спорту України, яке кожного року реорганізовується, але якась частка ще все-таки є. І декілька міст, де в нас власне співфінансування з Міністерством молоді і спорту. Це також можуть бути якісь місцеві бюджети. Бо якщо ми приїжджаємо в громаду, ми собі ставимо за ціль, що не тільки ми все забезпечуємо – хочемо давати це відчуття також і долученості. І місцеві активісти можуть також залучати якісь кошти. Наприклад, ми йдемо до бізнесмена і кажемо – нам треба одне вікно для сім’ї чи 10 літрів фарби нам треба. Ми не беремо кошти в еквіваленті грошовому – в нас є конкретна сім’я, конкретна історія. І відбувається співфінансування.
Також у нас є така програма «БУР-друг», коли людина не може долучитися фізично, приїхати, але вона знає, що чашку кави вона цього місяця не вип’є – і вона може підписатися на такий щомісячний платіж. І, в принципі, також доформувати цю спільноту наших людей.
Тобто ті ж волонтери, які не поїхали, жертвують.
Так, зазвичай це так є. Є, що волонтер приїжджає, має оцей досвід волонтерства. Він знає, що, можливо, не зможе виділити більше часу – але він знає, що це і чому це важливо, і вирішує після табору стати нашим БУР-другом. Наприклад, 50 гривень щомісяця він знає, що вкладає в нашу ініціативу.
І багато таких жертводавців?
Є в нас вже близько 250 людей. Це є люди зі всієї України, є і з закордону – наприклад, із діаспори нашої. Це можуть бути суми від 50 гривень в місяць і до 1000 гривень в місяць – то вже в кого як дозволяє, але так. Ми намагаємося розширити спільноту, щоби українці розуміли, що такі суспільно важливі проекти мають фінансуватися і ними також. Щоби ніхто не казав, що хтось кимось десь там маніпулює. Якщо ти розумієш, що це дійсно важливо – я знаю, що можу долучитися так. Так, не обов’язково фінансово – хтось може приїхати майстром безкоштовно попрацювати. Бо ми зазвичай на такі проекти наймаємо майстрів, які є професіоналами. Бо волонтери деколи приїжджають зовсім без досвіду якихось робіт.
Ви наймаєте і платите майстрам?
Якщо це майстер. Коли ми дійсно бачимо, що об’єкт потребує, наприклад, перекриття даху – а на це потрібні професіонали.
Тобто фахівець.
Це фахівець. Бо волонтерити зазвичай приїжджають люди, які просто готові вкладати свій час, 20 людей. Ясно, мусить бути прораб якийсь один, який буде цим всім керувати. Деколи платимо, деколи надає громада цього майстра від якогось комунального підприємства – це вже залежить від міста. Але так, зазвичай на кожному з об’єктів є така людина – тому немає проблеми, якщо волонтер не має досвіду.
Я була готова поїхати на схід – мені було важливо допомогти тим людям в 2016 році. Я писала в анкеті, що не вмію нічого робити, але готова виділити свій час.
От ви приїхали – і що ви робили? Бетон місили?
Я приїхала, місила бетон. Мені дали, замішувала розчин. Потім ми шпаклювали, знімали покриття – це була Семенівка під Слов’янськом. Це таке найбільше селище, яке постраждало після звільнення міста. Деякі люди приходять, утепляють хату, деколи ми перекриваємо дахи, якщо це сім’я. Інколи це просто відбудова громадського простору – лавочки поставити в парку, бо немає. Інколи це фонтан.
А держава, на вашу думку, достатньо забезпечує відбудову цих зруйнованих регіонів?
У регіонах зараз дуже багато міжнародних організацій є. Я думаю, що держава в попередні роки дуже включилася в молодіжну політику, в молодіжні центри. Коли ми від’їжджаємо, молодь далі згуртована залишається – вони знають, що можуть щось робити. І тут важливий момент, що вони хочуть далі щось робити.
От ми поїхали, наприклад – нас нема, ми переїхали в іншу область. Але місцеві активісти, які долучалися до нас, залишилися. І ми намагаємося в кожному з міст залишати молодіжний центр чи молодіжний хаб, який би далі міг генерувати якісь такі ідеї. Тому власне держава включилася в підтримку таких молодіжних центрів. Будемо надіятися, що воно буде продовжуватися.
Власне, ви створюєте незалежні молодіжні платформи. Чим вони займаються? Найвідоміша – це «ВІЛЬна ХАта» в Краматорську. І що це?
Такий майданчик, де може молодь приходити і реалізовувати свої проекти, навчатися, мати час для саморозвитку.
Що це таке? Коворкінг, медіатека – що це?
Так, це може бути суміш всього – і коворкінг, і медіатека. Ти просто можеш прийти в коло однодумців, зробити уроки. Зазвичай там є розклад на кожен день, які заходи в них є. Вони також запрошують спікерів якихось чи тренерів. Там відбуваються на їхніх майданчиках різні майстер-класи, різні тренери проводять тренінги, щоб місцева отак молодь могла далі розвиватися і знати, що куди як. Якщо в періоді їхнього разового перебування народжуються якісь ідеї, проекти якісь – також ми можемо частково співфінансувати. Ми – це «Будуємо Україну разом», бо в нас крім таборів оцих відбудовчих, є в кінці сезону навчальна школа. Тобто ті волонтери, які відбули в нас на сезоні, мають можливість навчатися проектного менеджменту далі восени, подають свої ідеї, приїжджають до нас на цю школу – і, можливо, отримають якусь менторську і фінансову підтримку на втілення свого проекту в своїх громадах.
Дивіться, ви вже шість років цим займаєтеся. І всі отакі осередки на місцях виживають? Бо, як правило, це поки дають гроші – воно щось там є. Часто буває, що потім вмирає.
Так, не всі виживають.
Очевидно не всі.
Насправді така річ, що просто втомлюють всі люди, і це грає частково такий людський фактор. Ми з минулого року почали створювати так звані БУР-осередки, маємо їх вже вісім. У Львові також вже є БУР-осередок один, є в Харкові, Закарпатті, Франківську. І ми стараємося такі маленькі локальні волонтерські активності підтримувати. Це дає можливість робити не такі табори десятиденні, дванадцятиденні, а, можливо, на один-два дні волонтерські акції: от треба допомогти в госпіталі щось – вони мають можливість зібратися.
Не всі виживають. Але я думаю, що це дуже природній процес, коли процент якийсь відпадає. Так само, коли в нас приїжджає за сезон 900 волонтерів, то не всі, очевидно, захочуть продовжити далі щось робити.
Може, і часу немає.
Можливо, часу – це нормально. Тому якщо 10–20 процентів з цих волонтерів до нас приїдуть і щось хочуть далі робити в своїх громадах – це для нас дуже хороший показник, що люди далі хочуть повертатися. І самі, вже без нашої підтримки, маючи наші інструменти волонтерства як такого, втілювати вже щось у себе на місцях.
Зараз у контексті місцевих виборів, які скоро відбудуться в Україні, якось немає зловживань, що ваші заслуги собі приписують місцеві політики?
Це завжди було. Бо ми зазвичай приїжджаємо в конкретну громаду. Ми намагаємося співпрацювати і з активістами, і з місцевою владою, і з бізнесом. І таку налагоджувати горизонталь, щоби розуміти, що зміни можливі тільки тоді, коли всі співпрацюють разом.
Звісно, буває інколи – приїжджають різні політичні партії чи просто політик якийсь намагається сказати, що це він там щось зробив. Ми завжди наголошуємо, що ми аполітичні, тобто ми не належимо ні до якої політичної сили і стараємося на різні політичні акції не ходити. Але багато хто з наших волонтерів відчув якусь більшу впевненість, і зараз йде на вибори. З різних партій вони можуть йти.
А використовують при цьому ім’я вашої організації?
Ні, не використовують. Я думаю, якби використовували, ми б просто казали… Ну, він може згадати, що він десь там волонтерив. Але ми розуміємо, що хтось може йти з різних партій, і це до нас ніякого відношення немає – він просто брав участь у наших волонтерських акціях, але це відношення до нас, по великому рахунку, ніякого не має. А загалом ми тішимося, коли молоді люди йдуть у політику.
Але зараз якраз є добра нагода використовувати партії чи політиків як донорів ваших проектів. Теоретично вони би мали радісно давати на це гроші з тим, щоби мати можливість собі поставити галочку.
Так. Але, знаєте, дуже легко загубити свою репутацію. Тому ми стараємося від таких речей якось абстрагуватися. Якщо це не політичне щось, і там ніде не буде згадуватися – то можливо. А всі інші речі…
А як ви загалом оцінюєте волонтерський рух, громадський активізм в Україні? Ми почали програму з того, що, на жаль (принаймні в мене таке враження складається), вироджується цей рух, і його підімнули політики. У вас, може, є інше спостереження?
У мене спостереження… Просто не знаю, наскільки це з політикою зв’язано. Я думаю, це просто момент втоми – для мене це просто більше такий людський фактор. Люди були на такому запалі після Майдану в рік 2014–2015. І зазвичай ті люди, які активно волонтерили тоді, волонтерять і зараз. Просто вони втомлюються. Нові не підходять або не з такою швидкістю підходять.
А дехто розчарувався після виборів останніх. Знав, що він п’ять років працював – і для чого? Знав, що було здобуто чи не здобуто. І дехто просто розчаровується і йде. Для мене особисто це найстрашніше, коли люди просто йдуть, бо вони втомилися.
Але для того, щоби займатися волонтерством, що називається, на професійній основі, постійно, повинна бути побудована якась структура, яка, як мінімум, своїх членів годує. Якось вони мусять щось заробляти – люди не можуть витрачати весь свій час.
Власне. Я є, наприклад, працівниця благодійної організації «Львівська освітня фундація», і це моя робота. Тобто я є безпосередньою керівницею програмного відділу, яка займається стратегією, комунікаціями, фінансовими партнерствами. І я знаю, що приходжу в офіс і працюю на те, щоби відбувалися ці волонтерські табори. Волонтери, які до нас приїжджають, – це суто людина, яка може приїхати один раз у рік на тиждень часу, все. Тобто в нас є команда, яка складається з близько вже 30 людей, яка суто працює над програмою «Будуємо Україну разом».
Тобто які професійно працюють, отримують платню якусь.
Так, так.
А інші такі ініціативи, які, можливо, вмирали через те, що не було створено такої організаційної структури?
Є багато прикладів, коли… У нас також не стале фінансування. Ми деколи розуміємо, що в нас може бути, тут не бути. Просто тут є момент, що в таких організацій (в мене є багато знайомих друзів, які теж у сфері громадського активізму) не стале фінансування. І ми говоримо, що це є напівволонтерство, бо це не є ринкова зарплатня по країні. Піти десь працювати просто в якусь інакшу структуру – думаю, що це були би зовсім інші суми. Але багато людей все одно продовжувало. І навіть на тій «ВІЛЬній ХАті» хлопці і дівчата працювали пів року, знаючи, що це просто їхнє волонтерство. Але їм важливо було підтримувати цей дух у Краматорську якогось такого українства і правильного саморозвитку. І вони далі продовжували, продовжували, продовжували. І навіть коли хтось їх захоче далі підтримувати, вони будуть бачити, що хлопці-дівчата, не зважаючи на те, є в них фінансування чи ні, роблять, бо вони в це вірять.
І насправді проекти робляться, коли ти в них віриш щиро. Ніяке фінансування деколи не допоможе. І не завжди для людей мотивація – це є грошовий еквівалент. Тобто в таких організаціях і у волонтерстві, мені здається, взагалі мотивація не про це. Тим більше про те, що ти щось вкладаєш для когось і власне збагачуєшся сам. І тому до нас люди такі приїжджають, що вони розуміють – якщо вони щось віддадуть, то насправді потім для себе більше заберуть.
Тому навіть ті люди, які в нас працюють, якщо людина приходила суто заробити або як на роботу до нас приходила – зазвичай люди такі не затримуються. Вони можуть попрацювати пів року і йдуть – бо бачать, що це більше, ніж робота. Ти маєш бути весь там, ти маєш переживати за те, куди ти йдеш, які в тебе цілі. Ти будуєш ту країну, в якій хочеш жити. У тебе стратегічна мета на п’ять, десять років оце ще все робити, бо ти знаєш, для чого. Ти бачиш ті сім’ї, які усміхнені, бо ми їм щось зробили. Ти бачиш волонтерів, які приїжджають, наповнюються, бо вони вклали свою частинку і ти заради того працюєш. Якщо в людини мотивація не та – ясно, що вона не дасть таких проектів.
Але не ображаються коли ви відмовляєте? Бо ви все одно здійснюєте якийсь відбір.
Ми пояснюємо, що ми, на жаль, не маємо такого ресурсу необмеженого, щоб ми приїжджали і так просто робили. Ми кажемо, що, наприклад, цього сезону можемо покрити 20 таборів і деяким громадам ми відмовляємо.
Тобто 20 таборів – це 20 об’єктів? Будинків, громадських просторів…
Ні, це місто.
А в місті може бути кілька об’єктів?
Так, кілька. Зазвичай якщо ми два тижні перебуваємо в місті – це може бути дві-три сім’ї, це може бути мурал і це може бути громадський простір або молодіжний центр. Тобто за табір двотижневий може бути об’єктів п’ять, шість.
Все залежить ще від того, скільки місцевих мешканців долучиться. Бо приїжджих ми можемо забезпечити 25 на один тиждень. Від того, скільки ще людей захоче щось ззовні зробити самі для свого міста, ми можемо покрити там і більше об’єктів. Кажемо – дивіться, ми ще можемо піти вам сквер зробити і ще два мурали або три.
А які міста найактивніші, з вашого погляду?
Ми зазвичай не приїжджаємо в ті самі міста, де були з табором. Ми відкриваємо такі осередки… Був активний Схід – звідти все починалося зазвичай. Активний, звісно, ще Захід. Найсумніший поки лишається Південь і Центр, але ми намагаємося також туди заходити.
Просто Схід, я думаю, більше навчений до такого волонтерства. Вони бачили, чому це важливо в 2014 році, вони це все відчули. І вони розуміють, чому важливо долучатися: бо вони побачили ту біду і що треба робити, щоби та біда знову не прийшла. А в інших регіонах люди просто не бачили – і думають, що це їх не стосується. І ми ніби намагаємося на крок дещо вперед показати: отак щоб не було – ми через то з вами тут, щоб ми один з одним говорили. Щоб не сказали, що на Сході хтось живе не такий. Бо власне це все і почалося, бо ми не говорили один з одним і не говоримо. Тому ми їздимо по всій Україні і спілкуємося найперше один з одним.
Зрозуміло, дякую. Нагадаю, що сьогодні в студії ZAXID.NET LIVE була представниця однієї з найбільших волонтерських спільнот України «Будуємо Україну разом» Віра Пасішнюк.