Тігіпко нашого часу

Коли блазень виглядає пристойніше за голову фракції, пора робити висновки

21:13, 16 січня 2019

На президентських виборах 2010 року головною інтригою була пара Янукович-Тимошенко. Інтригою № 2 було те, хто займе почесне третє місце. Арсеній Яценюк так захопився процесом конкуренції з лідерами перегонів, що не помітив Тігіпка. Тігіпко нікого не критикував, показав голий торс, щось сказав про «бабу, яка серцем чує», і на тлі тотального взаємознищення решти конкурентів показав непоганий результат.

Зараз, у розпал боротьби «порохоботів» зі «зрадофілами», з’явився комік Зеленський. І на тлі конкурентів він не виглядає аж таким блазнем, яким є насправді.

Усі, хто стежить за новинами, уже мали б зрозуміти алгоритм. Спочатку щось відбувається, потім люди діляться на критиків і апологетів, далі сама тема вже нікого не хвилює, оскільки на перший план виходять взаємні образи, звинувачення і з’ясування, хто кому рука Москви. Потім з’являється наступна «новина», і все повторюється знову. І навіть коли першоджерело виявляється «липовим», а предмет суперечок – повною нісенітницею, осад від «діалогів» нікуди не зникає.

Треба визнати, дуже дієва методика для роботи з електоратом. Дозволяє вивести з-під удару улюбленого вождя практично на автопілоті, а власний фан-клуб тримати в тонусі. Не сподобалося, що Нарік гладить по руці Парубія, який тримає томос? Просто ти проти томосу. Не затихає історія про Наріка? Нарік покаявся, читайте Біблію, не судіть, і взагалі, краще вкручуйте лампочки в під’їздах. Може, ти сумніваєшся, що введення воєнного стану було погоджене із західними союзниками? Рука Москви. Не вважаєш, що воєнний стан призвів до диктатури й узурпації – порохобот. Третього не дано.

Попри багатий досвід інформаційної війни з Росією, ми надалі не маємо рецептів. Єдиний практичний навик останніх років – використовувати фактор Кремля для боротьби з політичними опонентами всередині країни. І група охочих «побудувати сильну державу» для боротьби з іншою «сильною державою».

Хоча навіть і без міністра Стеця зрозуміло, що кожна слабкість і промах українців буде підхоплений російськими ЗМІ. Кожна абсурдна вимога (типу «сісти домовлятися») буде підкріплена їхніми експертами. Особливо талановиті інтелектуали пропонують «не виносити сміття з хати», не переймаючись тим, наскільки це схоже на «если надо будет, будем врать всей страной». Але ж не про думку росіян нам ідеться, тим паче, що ця думка формується централізовано через Останкінську телевежу. Україні йдеться про підтримку цивілізованого світу. А для цього потрібно вести нормальний діалог всередині суспільства і дотримуватися прийнятих у цивілізованому суспільстві принципів свободи та демократії. І тут важливо розуміти, що там такі самі фокуси, як з росіянами, не проходять.

Розуміючи, що більшості громадян пострадянської України та «свобода» в принципі до одного місця, можна поставити питання по-іншому. У нас що, настільки все прекрасно з фаховими кадрами чи просто притомними громадянами, що вартує таврувати політичних опонентів як зрадників? Життя закінчиться після 31 березня 2019 року? Не буде парламентських виборів восени?

Будуть. І знову все зведеться до персоналій, взаємних образ та звинувачень. А позиція «отцепитесь от русскоязычных» виглядатиме цілком пристойно. І тут вже питання не в тому, хто займе почесне третє (п’яте чи десяте) місце, а наскільки це «місце» працюватиме у фарватері Кремля. У боротьбі за владу, і в боротьбі влади з потенційними конкурентами, український інформаційний простір настільки деградував, що «слуга народу» сприймається багатьма як цілком адекватна альтернатива. І це біда, бо не в «якості» гумору справа, а в совковості і прихильності до «русского мира».

Це важливий нюанс, про який не говоритимуть напередодні виборів. Адже завдання – максимально поляризувати суспільство. Бо одна річ, коли ти висловлюєш сумнів у доцільності воєнного стану, а інша – поширювати «жарти» про те, що «военное положение» закончилось, враг на войну так и не явился». Відчуваєте різницю? Якщо думати не тільки про 31 березня, то вона колосальна. Якщо ж головна мета – вибори, тоді доцільно всіх називати зрадниками.

Інша важлива річ – свобода і демократія. Питання нібито аморфні, «не на часі», і взагалі – війна. Але якщо є люди, які фанатіють від китайського досвіду, то про це тим більше треба говорити. У страшному сні важко уявити систему, яка вказує людині, скільки мати дітей. Зате «там розстрілюють корупціонерів». А від «китайського дива» до «білоруської стабільності» один крок, і про це варто пам’ятати.

А запитання на зразок: «чи підтримуєш ти курс?» або «за кого віддаси свій голос?» – це питання другого порядку. Вони похідні насправді, незважаючи на те, що по різні боки барикад зараз опинилися люди зі спільними цінностями. Бо ключовим є запитання «за що», а не «за кого».