Британський журналіст Пітер Померанцев презентував український переклад своєї книги «Nothing is true and Everything is possible» («Нічого правдивого і усе можливе»). У вересні книга вийшла друком у видавництві Українського католицького університету. Перекладена двадцятьма мовами, вона не була опублікована у Росії. Протягом дев'яти років Пітер Померанцев продюсував проекти на російському телебаченні. Відтак, журналіст назбирав книгу історій про те, як функціонує пропаганда, яким чином ЗМІ заманюють людей у кремлівську секту і те, як телебачення творить нову ідеологію і нових героїв. На презентації автор розповів про трансформації російського суспільства, ігри з жанрами, конспірологію і навіщо британцям ВВС.
Дев'ять років
Я дев’ять років жив у Москві. Поїхав після університету і застряг там. Друзям у Лондоні здавалося дикістю, що людина з нормальною освітою поїхала до Росії. Я почав розповісти про все, що там зі мною відбувалося. І в один з моментів зрозумів, що мені вистачає матеріалів для книги. Так я почав писати речі, які пояснювали країну. Фрагменти поступово збиралися докупи і могли дати цілісну картину світу. Дев’ять років у Росії не були випадковістю. Вони віддзеркалювали нову російську психологію і нову політичну систему, яку ще ніхто не описав.
Не соціалізм
Я викинув з тексту весь аналіз. Тому оповідач, вочевидь, тупіший за мене. Я більше розумів, а він здавався наївним. Зрештою, я нічого не вигадав – лише уникав аналітичних моментів. Оповідач навмисне є таким: бачить і говорить про той світ, який бачить на власні очі.
Пітер Померанцев. Фото Олександри Чернової
Суспільство, яке я описую – не соцреалістичне. Камера рухається, моя точка зору залишається тією ж. Натомість те, що з іншого боку камери, однієї миті є реалістичним, а іншої – схоже на мультик чи мюзикл. Я постійно граю з жанрами. Один розділ книги може бути суцільним магічним реалізмом, інший матиме репортажний стиль. Але таким є суспільство. О 9 ранку – демократія, пообіді – диктатура, о 9 вечора – країна мюзиклу.
Архетипи
Я намагався взяти архетипи цього суспільства і показати, як це суспільство божеволіє. Перші два розділи – це найбільші стереотипи про Росію: дівчата легкої поведінки та бандити. Я зробив так навмисне. Це суспільство виходить з дев’яностих, тож важливо, що книга починається з тогочасних реалій. Але якщо у дев’яностих бандит і хвойда були бандитом і хвойдою, то згодом з’являються бандит-режисер і хвойда-інтелектуалка. Я свідомо почав книгу зі стереотипів, через що отримав багато критики у свою адресу. Навіть попри те, що я наприкінці їх розвінчав.
Націоналізм ХІХ
В Україні зовсім відмінне від Росії ставлення до влади. Там є лише одне місто – Москва. Навіть Санкт-Петербург мертвий. А тут все навпаки. Кожне місто – своя столиця. Чернівці – столиця, Одеса – столиця, транспорту між ними взагалі немає. Москва – це центр всього. Натомість Київ – центр лише бюрократичний. Навряд чи хтось в Одесі думає, що Київ – це центр його світу.
Пітер Померанцев. Фото Олександри Чернової
Україна пливе за світовою течією. Потрібно знайти таку форму патріотизму, де буде не тільки Вінниця і Львів, а буде ще Харків і Одеса. Очевидно, що це не буде націоналізм ХІХ століття. Цілком можливо, що буде декілька націоналізмів водночас. На Майдані кожен мав свою причину там бути. І кожен мав свій націоналізм. Без націоналізму важко утримувати ефективну державу – має бути якась спільна ідея. Але мені здається, тут у цьому випадку вона має бути складною і парадоксальною.
Простий міфологічний націоналізм існує в Ізраїлі. Це провальний проект. Ідеєю було створити мирну єврейську державу, а виникла війна нон-стоп. Ідею ХІХ століття намагалися запровадити в реальності. Але реальність не така.
Життя ще змусить шукати більш складні форми національних ідей. Я думаю, Україна з цим впорається.
Путін на білому коні
Російська пропаганда суттєво відмінна від німецької у 30-ті роки. Це не ідеологічна пропаганда. Незважаючи на підтримку влади 87% населення, на мітинг не можуть вийти і 100 тис. Там йдеться про «сидіть вдома, навколо – вороги, пийте пиво, все буде нормально». Немає агітаційної пропаганди.
Російська ж нагадує секту. А секта, незалежно від того, як вона називається, завжди працює за однією схемою. Спершу потрібно придушити критичне мислення: коспірологія, відсутність логічних зв’язків типу «Сонце встало – Америка хоче нас вбити. Совпадєніє? Не думаю». Ламається логічне і критичне мислення. По-друге, потрібно працювати з травмою: «Нас принижували. У дев’яності нас принижували, Сталін принижував». Головне – це зачепитися за травми. Так відбувається у будь-якому культі: «Тебе у дитинстві принижували? Дружина кинула?». Після цього ти вже емоційно оголений. І це вчасний момент, аби з’явився Путін на білому коні і приніс тобі Крим. Лідер секти працює за цією ж схемою.
Пітер Померанцев. Фото Олександри Чернової
Слова «Донбасс не cлышат» не пов'язані з аналізом реальності. Це молебень. Коли росіяни у Латвії асоціюють себе з євреями в Освенцимі, то зрозуміло, що це ніяк не пов’язано з реальністю. Це мова пропаганди. Перемогти пропаганду реальністю неможливо. Коли вони кажуть, що їх принижують США, це ж не зовсім так. Але тебе принижують постійно: колеги на роботі, міліція, чиновник, знайомий з дорожчою машиною. Тебе принижують постійно. І ти весь час відчуваєш себе приниженим. Приходиш додому, а там кажуть: «Це не Кремль тебе принижує, а США». І це маніпуляція. Її відчутно навіть у Лондоні. Я розмовляв із заможними росіянами у Британії, які так само повторюють ці штампи. Це не має жодного зв’язку із реальністю. Це емоційна травма, пов’язана із розпадом Радянського Союзу. Реакція не залежить від здобутої освіти чи її відсутності. Це робота з підсвідомістю і базовими емоціями.
Неелітний дискурс
Створювати країну потрібно саме на рівні популярної культури. У Великобританії є дві речі, які об’єднують людей: королева і ВВС. ВВС робить не тільки новини, але й серіали, історичні фільми, аби створити спільний дискурс. Необхідно створювати цей спільний дискурс, спільну тему, спільних героїв, спільний гумор саме для широкої аудиторії, а не лише елітної. Тільки попса врятує Україну.