Виставку «Зузанна Ґінчанка. Тільки щастя – це справжнє життя» у Центрі міської історії я відвідувала декілька разів. Намагалась надихнутися присутністю Зузанни Ґінчанки у Львові, її поверненням до міста, до і з якого вона втікала, бо за нею полювали, мов за звіром, і де вона переховувалася, але інша жінка (о, зрадники посеред нас) донесла на неї гестапо. Тут вона написала свій (поки що) найбільш відомий твір – «Без назви (Non omnis moriar)», який ми прочитуємо як останнє свідчення жертви Голокосту.
Її присолоджено називали «Тувімом у спідниці», приписуючи вплив кола скамандритів, варшавської поетичної групи, роблячи компліменти її вроді, ідентифікували етнічно – Суламіта, єврейська газель та зірка Сіону – подвійна стигма жінки та єврейки. Вона – Інша. Але якщо подивитися крізь призму її виборів – польська мова, псевдонім, середовище – бачимо намагання бути Своєю. Зрештою, видається, що вона прагнула мати вибір. Це той феномен, до якого прагнемо. Вона збудувала свою ідентичність із включення та виключення водночас. Виборола собі місце у «світі чоловіків», дописувала до варшавського сатиричного журналу Szpilki (і була чи не єдиною жінкою у тій компанії). Її перша та єдина прижиттєва збірка «Про кентаврів» здобула популярність серед колег і отримала чудові відгуки від критиків. Проте динаміку її життя було обірвано. На довгий час про неї забули. Але вона повертається. Її життя та творчість надихає митців на фільми, на книги на нову поезію; її поезія, мов хаос (з) гармонії, живить сучасне мистецтво.
***
Виставка має дві нарації: життєпис Зузанни та рефлексії сучасних митців, які надихалися словом та стилем Зузанни Ґінчанки. Експозиція багата на фотографії, артефакти та арт-об’єкти. Глядач має всі умови, щоб пере/відкрити для себе цю неординарну особистість, побачити вроду її /поезії, попри те, що ні на мить не відступатиме відчуття драматизму та трагізму.
Спочатку кінець
Якщо ми приходимо на виставку, присвячену людині, яку було вбито у Голокості, то ми уже неумисно думаємо про цю трагедію. І саме цей момент таки додає ще більшого трагізму постаті. Налаштовує на щемливий драматичний ритм. Ми починаємо із вбивства Зузанни Ґінчанки та йдемо залом до запису у довідці: «народилася». І, повертаючись, знову слідуємо життєпису. Кураторки Йоанна Поґожельська та Сильвія Шиманяк мали чітку стратегію: дати нам змогу двічі пройти тим самим шляхом, поглинаючи та структуруючи для себе постать Ґінчанки.
Зал перший: вбивство
Нас зустрічає Зузанна Ґінчанка, тобто її портрет, виконаний мисткинею Кристиною Пьотровською: Зуза постає перед нами юною прегарною дівчиною з сивим волоссям – та сивина у косах стає символом щасливої старості, яка ніколи не настане для 27-річної дівчини, яка зустріла свою мученицьку смерть у Кракові.
Джерело: Центр міської історії / Богдан Ємець
Нас переслідує погляд поетеси: вона дивиться на нас із старих чорно-білих фотографій. На всіх світлинах погляд Ґінчанки націлений на об’єктив, дивиться, завмираючи, гордо, розуміючи, що цей момент не повернеться, що це акт смертності. На всіх, окрім однієї. Серед експозиції є одна фотографія, де зафіксований момент дозвілля: Зузанна Ґінчанка з подругою Блюмкою Фрадіс у Рівному, у місті її дитинства та юності влітку 1935 року дивляться одна на одну, немов все те фотографування їх не стосується. Вони загинуть разом, їх вб’ють у Кракові восени або ж взимку 1944 року, а через декілька тижнів у місто увійдуть радянські війська.
Увагу привертає інсталяція Анни Орліковської «Сувенір»: такі буденні речі, як: склянки та бокали, виделки, ножі, горнятка, блюдця, стають нагадуванням та стежинкою до спогадів про дім, який втрачено.
Джерело: Центр міської історії / Богдан Ємець
У цій кімнатці ми зустрінемося зі Львовом. Місто, де вона вступила у спілку радянських письменників, перекладала Павла Тичину та Лесю Українку і написала два вірші у стилі соцреалізм… А також це місто, яке її зрадило. І місто, яке породило чи не найкращу її поезію, що дивом дійшла до нас. Поезію-пророцтво-реквієм. Поезія, яка стала частиною обвинувачення у співпраці з нацистами Зоф’ї Хомінової, яка донесла гестапо, що єврейку можна знайти на вулиці Яблуновських (тепер Шота Руставелі) 8а.
Non omnis moriar – моя горда вітчизна,
Луки моїх скатертей, фортеці шаф важенних,
Широкі простирадла, коштовна білизна
І сукні, ясні сукенки залишаться після мене.
Я тут не маю нікого й нічого у спадку,
Хай же юдейські речі долоня твоя затопче,
Хомінова4, львів’янко, розторопна дегенератко,
Хижа стукачко, матере фольксдойча.
Твоє, хай твоїм і послужить, бо навіщо – комусь-то?
Non omnis moriar, ЗҐ
Non omnis moriar – відсилання до Горацієвого «Весь я не умру» та «Мій заповіт» Юліана Словацького, де поетеса у свій спосіб намагається оповісти жах та зневагу, намагається осмислити походження зради.
У цій поезії Зузанна розмірковує про те, що залишиться після неї, зокрема, про її сукенки. Хочеться процитувати літературознавця Остапа Сливинського, який немов роз’ятрив метафору про «скелети у шафі», звернувши увагу на «сукні у наших шафах», сукні, які залишили ті, хто був перед нами, у чиї кімнати заселилися ми, інші, і користали з тих суконь, не задумуючись: чиї і як.
***
Окремий вузький коридорчик, між кімнатами, між входом-виходом вдало закцентував та схопив концептуальну назву виставки виконану митцем Губертом Черепком. Ці трубки зі скла, заповнені неоном, вербалізують гасло Ґінчанки, проголошують боротьбу індивіда проти масового насильства, вони наскрізно присутні у поезії та у житті поетеси.
Джерело: Центр міської історії / Богдан Ємець
Зал другий: народження
Коли ви ввійдете у другу кімнату, вас переслідуватимуть звуки. Звуки годинника. Це частинка відео-інсталяції мисткині Анети Ґжешиковської: чорне тло, поява оголеної жіночої фігури, динаміка, зміна… Ґінчанка виринула у світ чоловіків і назавжди залишила у ньому своє місце своєю витонченою поезією.
Труться рима об риму в гострих віршах зі скрипом
–не вір конкретним заявам, аби тебе не ошукали,
–не вір ні пальцям-сліпцям,
ні очам, як сови, осліплим –
засвідчую пристрасть і мудрість,
що в поясі тісно зрослися.
кентавром. –
Про кентаврів, ЗҐ
Перед глядачами постає Варшава, її богемне середовище та вишукане товариство, захопливі відгуки на першу поетичну збірку «Про кентаврів» (видана у 1936 році); і ми плавно повертаємося до міста юності та бабусиної опіки – Рівного; й перша біографічна згадка з її справжнім ім’ям-прізвищем: «Зузанна Поліна Ґінцбурґ народилася в Києві 9 березня 1917 року в єврейській сім'ї».
Центр міської історії / Богдан Ємець
***
Ми вийшли з виставки і поринули у вулички Львова, нас захопили розмови про Зузанну, про її погляд, про її вроду, про її міста та місця, про поезію, про її справжню поезію.
Виставку «Зузанна Ґінчанка. Тільки щастя – це справжнє життя» можна оглянути в Центрі міської історії (вул. Богомольця 6) до 30 грудня.
Організаторами виставки виступили:
Фонд Польського Сучасного Мистецтва
Музей літератури ім. Адама Міцкевича у Варшаві
Центр міської історії Центрально-Східної Європи
За підтримки Інституту Адама Міцкевича та Генерального консульства Республіки Польща у Львові
Поезія Зузанни Ґінчанки подана у перекладі Ярослава Поліщука