Повномасштабна війна триває й окупанти продовжують нищити українські міста й села. Одним з таких міст є Бахмут, де точаться жорстокі бої – ворог за будь-яку ціну намагається прорватися на Донеччині й руйнує все на своєму шляху. То ж багатьом людям довелося покинути свій дім, серед них й 21-річний Михайло Огарков.
Ситуація в Бахмуті залишається важкою. Зараз місто є найгарячішою точкою на лінії фронту – на його околицях тривають бої, а росіяни постійно обстрілюють місто.
Про життя під обстрілами, виїзд з міста та життя у столиці, коли рідне місто щодня обстрілюють, Михайло Огарков розповів 24 каналу в межах проекту СВОЇ. ZAXID.NET робить передрук.
«Того дня в брата був день народження»: як родина Михайла зустріла 24 лютого
Чи можете ви пригадати ранок 24 лютого? Як ви дізналися про те, що почалася повномасштабна війна?
Я дуже добре пам’ятаю той ранок. Саме того дня у мого брата був день народження. Ми прокинулися відносно пізно – десь о 10 ранку. Побачив повідомлення від товариша, який написав, що почалася війна, ракетами б’ють по Києву…
Чесно, я не повірив. Подумав, що це жарт. Але потім побачив у телеграмі фото, відео, багато новин… Я навіть не злякався, просто було розуміння того, що потрібно щось робити, аби вижити, бо було зрозуміло, що це не закінчиться за день.
Ми одразу пішли по магазинах. Більшість були вже зачинені тоді. Але ми ходили й шукали, готувалися до всього.
Не було тоді думок виїхати з Бахмута?
Думок про виїзд не було ні тоді, ні через 5-6 місяців. До перших таких серйозних бомбардувань міста всі думали, що в нас так само минеться, як у 2014 році, коли наші воїни зайшли, вигнали терористів. По суті навіть пострілів як таких не було.
Та коли вже росіяни почали бомбити Бахмут, звідти почали виїжджати люди, але не всі. Виїжджали найвразливіші.
Нам і не було куди виїжджати. Київ тоді також почали обстрілювати, в Одесі те саме. Війна була всюди, де в нас були родичі чи знайомі, до яких ми б могли приїхати.
«Прилетіло за 300 метрів»: про початок інтенсивних обстрілів Бахмута
Наскільки мені відомо, у перші місяці вторгнення у Бахмуті було, якщо можна так сказати, відносно спокійно. Коли ситуація почала загострюватися?
24 лютого в місті було чути вибухи, але вони були далеко. Але так, було в принципі спокійно.
Десь наприкінці травня був перший удар по місту. Як я розумію, хтось з місцевих здав ворогу місцеперебування наших воїнів. Десь від тоді по місту стало часто прилітати.
До травня було спокійно. Люди, звичайно, виїжджали, але насправді ми не відчували тоді тої війни. Ми хвилювалися за Київ, Чернігів, Запоріжжя, слідкували за новинами постійно.
А як вам вдавалося виживати вже в тих умовах, коли росіяни почали активно обстрілювати Бахмут?
У нас місто поділене на 2 частини, які розділяє річка. На другому березі міста є церква, в яку ми ходили. Десь у вересні, коли ми йшли до церкви, було добре чути автоматні черги, кулемети… По місту прилітало з мінометів, у яких відстань 3 кілометри. Тобто росіяни вже були дуже близько.
Не знаю чому, але ми з братом не відчували якогось страху. Ми просто жили. Були певні моменти, коли був, скажімо так, дискомфорт – то газу немає, то світло зникає. Сказати, що ми виживали не можу. Але було важко. Особливо коли всі магазини перестали працювати, ринок також зачинили, бо в Бахмут мало хто їздив з продуктами. Оце те, що вдарило по нашому життю.
Звісно, було страшно, коли йдеш вулицею по хліб, а за 300-400 метрів від тебе прилітає. Але паніки й істерик не було.
«Уламки впали у двір, один із них розбив вікно»: про найстрашніший день та виїзд з міста
Чи могли б ви назвати якийсь конкретний день за час свого перебування у Бахмуті найстрашнішим?
Точно не пригадаю день, але це було влітку або на початку вересня. Наш будинок, як з’ясувалося, має невдале розташування – довкола будинку інститути, школи тощо. І туди дуже часто прилітало. А це все за метрів 400 – 500 від будинку.
І десь біля 22:00 почався обстріл одного з будинків, де напередодні базувалися наші військові. Там їх уже не було, але, мабуть, ворог отримав інформацію про те, що там були наші й почали атакувати з мінометів, РСЗВ. І коли впала міна на дорогу, уламки від неї полетіли прямо в наш будинок. Один із них розбив вікно, а інші потрапили у двір. Це було страшнувато.
Ще був один випадок, коли ми з братом вже зібрали речі і виїжджали з міста. Ми вирішили про всяк випадок забити вікна. І тоді прилетіли 2 міни в аграрний інститут, буквально через дорогу. Нас тоді дуже сильно оглушило.
Ще були удари по Інституту іноземних мов. Там базувалися наші. Тільки-но заїхали, а за тиждень стався удар. Це було біля нашого дому, але нас там тоді не було. Вдома були мама з сестрою. Як з’ясувалося, в той момент вони були теж не вдома, а в магазині, який ще ближче до університету. Було страшно за їхнє життя.
Коли ви вирішили, що пора виїжджати з Бахмута? Що вплинуло на ваше рішення?
Наш знайомий священник, хрещений моєї сестри, дуже сильно наполягав, щоб ми виїхали, бо новини були невтішні. І ми після місяців розмов і навіть «торгів» таки вирішили, що пора виїжджати.
Чесно, я дуже вдячний йому за те, що він змусив нас виїхати, бо за тиждень після нашого від’їзду почалися сильні бомбардування нашого міста. Якщо до того 1-2 ракети прилетіли чи 1 авіабомба, то тепер працюють усім.
Коли ми виїжджали, почався обстріл, але то було далеко від нас. То ж виїхали ми, можна сказати, легко. Єдина проблема була в тому, що ми розуміли, що їдемо не на місяць і не на 2. То потрібно було взяти з собою якомога більше речей на перший час.
З Бахмута ми вирушили до Дніпра, а звідти вже до Києва.
Чому саме Київ?
У нас був вибір – Одеса, Полтава або Київ. Особисто я хотів у столицю, бо я тут жив деякий час, часто бував через навчання і мені більше хотілося їхати саме сюди. Нам тут знайшли дешеву квартиру, то ж вибір зробився сам по собі.
Чому важливо говорити про Бахмут і міста, які зараз руйнують росіяни
Як зараз вдається адаптовуватися до життя у столиці, особливо на тлі того, що відбувається у рідному місті?
Наскільки людина швидко може адаптуватися до нового міста – річ індивідуальна. Я, наприклад, і досі не адаптувався. Мені болить серце, коли я бачу, як у Києві працюють ресторани, кафе, люди гуляють, а мій дім стирають з лиця землі. І дуже сильно б’є по моральній складовій те, що про Бахмут зараз мало говорять. Хотілось би, щоб про нього говорили більше. Тому адаптація йде, м’яко кажучи, не дуже.
Мені здається, що я і не освоюсь тут, бо я постійно шукаю інформацію про Бахмут, шукаю як можна допомогти нашим людям. Тілом я в Києві, але душею і серцем залишаюся в Бахмуті.
Люди, мабуть, уже звикли, що Схід останні 8 років – то лише про війну. Наприклад, не буде в новинах, що у Краматорську відкрився новий торговельний центр. Лише війна. Ніби це Сирія чи Палестина.
Пригнічує те, що коли почалася війна, були бої біля Києва, ми сиділи, читали новини, хвилювалися за столицю, за людей. Зараз у тих містах, де навесні були бойові дії, майже не залишилося слідів, наприклад у Києві. Тим часом Бахмут знищують. 95% міста зруйновані. Там уже ремонт не допоможе, його потрібно буде будувати заново. І коли розумієш, що колись не лише хвилювалися, але буквально кричали про багато міст, а про твоє мовчать – це дуже сильно впливає на твій стан.
На початку війни була якась така політика, коли розповідали про всі міста, які постраждали. А коли ми вже трохи втомилися від війни і не говоримо про ті міста, які зараз руйнують – Бахмут, Часів Яр, Костянтинівку, Слов’янськ і багато інших міст, то люди, які там або звідти, які пам’ятають, як було весною, вони відсторонюються. Можливо, у глибині душі вони розуміють, що 9-ий місяць війни це багато і важко не втратити здатність відчувати чужий біль. Та все ж емоції беруть своє.
Скажу таку річ, яка не знайде відгуку в більшості людей, але коли була війна на Донбасі, люди все одно не страждали тією злістю до інших. А зараз ми втрачаємо людяність. Ми кажемо, що не можна стріляти по мирних містах, не можна вбивати і взагалі чому мовчать росіяни, але водночас після тих чи інших подій все зло, яке є в нас, ми викидаємо назовні. Коли ми говоримо про любов чи елементарну людяність, ми маємо насамперед самі такими бути, не бажати всім горіти в пеклі. Через це люди втрачають своє обличчя і не лише бажають смерті ворогам, але й тим, у кого просто російський паспорт.
У мене от бабуся живе в Омську. Вона ніяк не підтримує війну чи Путіна, у її домі вишиті рушники й "Кобзар", але ж ніхто не говорить про те, що там є такі люди. Є просто ненависть до всіх. Потім ця злість, можливо, не свідомо, але й виливається на своїх. Люди зляться, що десь вимикають світло через обстріли, але водночас люди в Бахмуті вже місяцями без світла і води. Чужа біда вже не болить, болить своя біда.
Коли ми говоримо, що ми добро, яке бореться зі злом – ми маємо бути тим добром. Ми не повинні бути такими, як наші вороги, які радіють, коли в нас десь прилетіло чи світло вимкнули, ми не маємо радіти з того, що десь там впав літак на житловий будинок чи ще щось.
«Там рідніше»: про тих, хто боїться виїхати з зони бойових дій і плани після перемоги
Що можете сказати людям, які бояться покидати рідні домівки і переїжджати в більш безпечні місця? Що порадите їм?
Я не можу нічого порадити, бо я був такий же. Важко в один момент покинути все і поїхати у невідомість. Одна річ, коли є куди їхати, є можливість винайняти квартиру. Наприклад, у директорки музичної школи, де я навчався, вдома старенька мати – їй 98 років, вона не може самостійно пересуватися. Директорка ще десь місяців 3 або 4 тому хотіла виїхати, але намагаючись знайти квартиру отримувала відмови, коли мова йшла про її матір. І ніхто не пояснював, чому так. А покинути маму вона не може.
Та все ж мені трохи незрозуміло, чому не виїжджають люди, в яких є діти. Це мені болить, бо у самого 10-річна сестра. Я не розумію, як діти будуть це переживати. А загалом ті, хто там залишаються… Це їхній вибір. Якби у мене не було відповідальності за свою сім’ю – я б, мабуть, таки залишився вдома. Там рідніше.
Що ви зробите найперше, коли Україна переможе?
Піду до церкви. Подякую Богу за те, що війна закінчилася так, як закінчилася. Я людина віруюча і вважаю, це випробування нам для чогось дане. Хтось розуміє свою неміч чи неправду і змінюється, хтось бачить зло і якось змінюється. То ж так, після перемоги поставлю свічку та помолюся.