Недовіра громадян до держави робить її неповноцінною, дефектною і головне – несправедливою. Довга історія відносин українців і державної влади закінчилася нарешті постанням у 1991 році їх власної держави. З огляду на соціальну структуру нації, що формувалася за умов своєрідного внутрішнього дуалізму, викликаного кардинально іншим досвідом у різних адміністративно-політичних утвореннях, ставлення до держави було найрізноманітнішим. Це ставлення починалося галицьким легітимізмом і закінчувалося наддніпрянською анархією. Свого часу старі галицькі легітимісти під тиском обставин змушені були поступитися впливами молодим радикальним націоналістам, які одразу заявили: «Наша влада має бути страшною!» Наддніпрянська ж анархія спочатку була використана, а потім придушена більшовицькою диктатурою.
У складі міжвоєнної Польщі українцям не вдалося домогтися культурно-національної автономії: частково через непоступливість шовіністичної «ендеції», а частково через радикалізм молодих українських націоналістів. Ці максималісти не бачили напівтонів. Ставили перед собою масштабні цілі, для реалізації яких українцям явно бракувало внутрішнього ресурсу. Зрозуміло, що молодь неготова була відступити від поставленої мети, а отже, залишався один єдиний варіант – орієнтація на зовнішню потугу. На жаль, такою силою, яка могла розправитися з українськими «історичними ворогами», був німецький Третій Райх. Відповідно, від цього моменту майже всі концепції та варіанти боротьби за здобуття української держави були тісно переплетені з планами нацистського Третього Райху. Про ідейний зміст цих концепцій не варто навіть зайвий раз говорити. У наш час вони аж ніяк не надаються на позитивний приклад для підручників історії.
Отже, українські радикальні націоналісти боролися проти польської держави усіма можливими і неможливими способами, при цьому повністю виключаючи зі свого арсеналу парламентські методи. Парадокс, але ненависть до польської держави зробила з них не тільки терористів, але й переконаних антисистемників. Тому легальне і центристське Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) було для радикальних націоналістів не менш осоружним, оскільки, допускало співпрацю з Польщею і відволікало увагу українців від здійснення націоналістичної революції, якою ті просто марили. Тобто, борючись за майбутню незалежну Україну, націоналісти на ділі демонстрували антисистемну поведінку.
Проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 року у Львові було дією радше спрямованою на внутрішньовидову боротьбу всередині націоналістичного табору, ніж реальним наміром побудувати українську державу. Бо ж не буде ніхто притомний стверджувати, що німці толерували б на своїй окупованій території будь-яку непогоджену з ними державну форму? Або ті, що проголошували, були не зовсім адекватними, або «проголошення» мало для них виключно символічне, не наповнене змістом значення. Взагалі виникає запитання: чому в історії української держави так багато символізму і так мало практичності та прагматизму?
Свій історичний Четвертий універсал Центральна Рада проголосила ледь не у вагоні потяга, бо цього вимагали Центральні держави на переговорах у Бресті-Литовському. Мовляв, ми не можемо сідати за стіл переговорів із федеральними регіонами російської держави. Те ж саме повторилося й у 1991 році, коли українська партійно-комуністична номенклатура, злякавшись радикального Бориса Єльцина, вирішила перетворити УРСР на радянський заповідник, прикривши його національними символами: тризубом, жовто-синім прапором і гімном «Ще не вмерла України». Після цього українська держава взагалі зняла із себе відповідальність за те, що мало б робити її державою: робочі місця, система охорони здоров’я, соціальний захист, пенсії, справедливе правосуддя, безпека життя, забезпечення суверенітету. З цього моменту українці були полишені самі на себе. Вони й надалі сплачували податки, але від держави не отримували нічого. Виплата мізерних пенсій здійснювалася із багатомісячною затримкою, лікарні перейшли на нелегальну самоокупність, міліція вдалася до «кришування» бандитів, а суди перетворилися на місця для особистого збагачення суддів.
У момент перерозподілу, а точніше розкрадання загальнодержавної власності в Україні не виявилося правоохоронної системи. В час найбільшого зубожіння «капітулювала» система соціального захисту. Держава поставила українців на межу виживання. Це була свого роду шокова терапія, але не на час проведення радикальних реформ, а просто так, без надії на майбутні зміни. Мешканці Західної України спочатку рятувалися тим, що торгували найрізноманітнішим крамом у сусідніх державах або ж поверталися назад у села, щоб можна було прогодувати сім’ю в місті. Найгірше доводилося тим мешканцям міст, у яких не було зв’язку з селом. В індустріальних районах Півдня і Сходу підприємства разом із робітниками перейшли у власність «червоних директорів» або тих, хто переміг в останній перестрілці.
Ще однією можливістю вижити стала нелегальна і неконтрольована трудова еміграція. Спочатку вона сприймалася як сезонна, а згодом переросла у творення нових сімей у Португалії, Іспанії та Італії. Перед тим була, правда, Греція, але близькість православних культур дуже швидко зробила цю країну безперспективною. Перебування мільйонів українських заробітчан за кордоном, а особливо їхні щомісячні фінансові вливання у тіньову економіку України, оживили останню до того рівня, що президентові Кучмі та прем’єрові Ющенку навіть вдалося відновити мінімальні соціальні виплати українцям. Неоподатковані «трудово-емігрантські» кошти дали поштовх розвитку приватного бізнесу, особливо у сфері послуг.
Колишні рекетири та бандити, що акумулювали значні капітали на ниві розбою, вирішили легалізуватися і перейти у статус бізнесменів. Клас заможних людей поповнили державні чиновники з правом підпису, працівники фіскальних та правоохоронних органів, ділки на ниві приватизації. Така система із ще однією економікою, але вже в тіні, не могла сприяти витворенню у громадян почуття довіри до держави. Фактично, громадяни не платили податків, щоб взамін отримати якісну послугу, вони реально відкуплялися від держави. Вони знали, що, якщо їх пограбують, то міліція ніколи не знайде грабіжників, а якщо знайде, то ніколи не поверне вкраденого. Вони знали, що скільки б не відраховувати на медичне забезпечення, все одно доведеться окремо платити лікарю за надану послугу. Вони розуміли, що якщо нема відповідної суми, щоб передати через адвоката судді, то ніколи не буде справедливого вироку. Для того, щоб жити в Україні, потрібно було навчитися відкуплятися від держави. І що меншими були «відкупні» – то кращими ставали шанси на гідне життя.
За часи незалежності витворилася справжня система вдавання. Громадяни вдавали, що платять податки, а держава – що щось там гарантує. Скажіть, кому цікаво платити драконівські податки, знаючи, що їх швиденько нагорі розкрадуть? Або ж хто відмовиться від послуг нелегального конвертаційного центру, якщо його лобіює представник податкової служби? Ні про які реформи не йшлося. Як не було мови і про наведення порядку. Виникає закономірне питання: чому? Справа в тому, що однакові умови для всіх були просто невигідними, бо позбавляли можливості швидкого збагачення. Система нагадувала свого роду спринтерські перегони: хто не встиг – той спізнився! Накрасти і вигідно вкласти. Накрасти більше і вивести в офшори. Знову, але вже як зовнішній інвестор, вкласти і легально виводити капітал за кордон. Отже, йдеться про своєрідну вахтову експлуатацію регіону, без зайвих емоцій та сентиментів. Щось подібне до поведінки колонізаторів у колоніях, тільки колонізатори були свої, а не заморські. Правда, з певною обмовкою: свої сім’ї вони давно переселили до Відня, Лондона або Женеви. І, щоб відпочити від трудів праведних на ниві українського державотворення, літали до них на вихідні та свята.
Але запас міцності тіньової економіки не безмежний, та й терпіння українців не безкінечне. Особливо – якщо хтось заривається настільки, що з’являється видима загроза втрати хоча б і формальної, але все-таки державної незалежності. Коли кланово-олігархічна система Кучми вирішила провести не тільки певні кадрові зміни, але й спробувала трохи наблизитися до європейських стандартів, Росія не забажала миритися навіть із мінімальними потугами України віддалитися від її орбіти. Тоді людські протести вилилися у карнавальну Помаранчеву революцію. Але ця революція була приречена на неуспіх, бо передбачала лише персональні корективи при повному збереженні системи.
Після реваншу «донецьких» розграбування української економіки досягло, здавалося б, точки неповернення. До того ж, «донецьким» майже вдалося ліквідувати хоч і формальні, але важливі елементи суверенної держави: військо, службу безпеки, перепрофілювати правоохоронні органи. І хоча цього разу дійшло до «гарячого» протистояння з тисячами жертв і втратою територій, системі знову вдалося себе зберегти. При цьому в суспільстві далі наполегливо мусується думка, що цей покруч і є справжньою українською державою. Що спроби його змінити є антидержавною діяльністю. Що така «недодержава» – це все, на що спроможні українці. Дивно, але технологією «недодержави» користується багато хто: і зовнішні вороги України, і вірні «хранителі» системи.
У наступній статті мова піде про використання технології «недодержава» Росією, польськими націоналістами та українською кланово-олігархічною системою на чолі з президентом Порошенком.