Ніякої фізіології – лише політика. Але знов виходить так, що тіло хоче одного – спокою або ж утихомирення, а мозок шепоче про нев’янучу красу. Тобто синдром „ягодки опять”, коли терта тьотька спокушає сина своєї ровесниці. Ну з «ягідкою» все зрозуміло, а от з сином, то як би тьотька не пружилася, але з такого кохання, як правило, діти не народжуються.
Тимошенко технологічно точно розрахувала час старту власної виборчої кампанії, але помилилася платформою. З квитком до Москви поїзд відходить зовсім з іншої платформи. А сісти в охайненький поїзд до Західної Європи, в надії зіскочити в Москві, то такого транзиту немає. Отже, недільне звернення було б просто сприйняте як наслідок поспішності, якби не понеділкове зібрання в стінах парламенту - це зібрання підтвердило, вчора була не помилка, вчора була розпочата фатальна гра на вибуття з вищої політичної ліги. Варто лише було спостерегти самозадоволене обличчя Бориса Тарасюка поряд із не менш самозадоволеним обличчям Петра Симоненка, щоб зрозуміти - ми стаємо свідками великого падіння. І найпершою ознакою цього падіння є розмін принципами. Для Тарасюка з його євроатлантиськими кон'юнктурними вібраціями мандат виявився не менш важливим, ніж для відомого торгівця червоними принципами Симоненка. Все ж компартійне минуле обох виявилось більш об'єднавчим для обох довкола пані Тимошенко, ніж перспектива України.
Будь-яка Криза, саме так, з великої букви, є ще й великим очищенням. Але пані Тимошенко, наприклад, кризу власної внутрішньої сутності пробує видати за кризу цілої нації. Тінь тієї кризи роздула пані Тимошенко ще й зі страху перед власними лицарями плаща й депутатського мандата саме у відчутті невідворотності виборів. І розрахунок її базується на потребі певного помилування перед формуванням списку - адже партнери-спонсори БЮТ не просто не повернули затрачені на Тимошенко кошти але й вимушені напередодні президентської кампанії поступитися місцем партнерам-агітаторам. І тут виникає не лише етичний момент - коли олігархи хоча б в стані безбідно продовжити своє існування поза політикою, то агітаційні «негри» Тимошенко навряд чи задовольняться тихою пенсією. А особливо тяжко буде всіляким Яворівським - без можливості похизуватися в телеекрані за партійний рахунок. Тому очищення від старих політичних меблів - це шанс для молодих. Шанс стати молодими політичними меблями. Бо в оточенні такої пані навряд чи кому вдасться зіграти власну гру за власним сценарієм.
Коли з меблями все зрозуміло - то незрозуміло з контингентом. Ну, тобто з тим контингентом, який також варто міняти, коли пересуваєш меблі. Останній осінній ривок у бік БЮТ зграйки диванних партій - ще одне нагадування народної версії відомої арії про те, що клімакс наближається, а Германа все йок. І де той Герман, бо де та Герман і так всім відомо. Вона все ще там, де й була до того як...
Отже, «примирення перед загрозою, що насувається» раптом стало фішкою для виборчого старту пані Тимошенко. Дехто вже пригадує Черчілля з його об'єднавчим маневром напередодні німецької агресії. Якщо Тимошенко пробує напялити на себе образ Черчілля у спідниці, то їй треба було б перед цим маневром очиститися від образу агента Кремля. А то було б дивно бачити Черчілля, котрого сам Гітлер по-братськи поплескує по плечу, мов «гут, зер гут, майне лібе Вінстон». Але ж Юля після германофона Путіна своє «гут, зер гут, майне лібе Юля» таки отримала.
Отже - одним порухом руки... одним порухом руки точка опори перетворюється в точку провалу?