Вони показали мені ціну - 140 юаней. У відповідь я на калькуляторі спритним рухом набрав свій варіант ціни - одиничка і здвоєний нуль. Китаянка заперечно махнула рукою і сказала: - Тишіка! Я вже навчився торгуватися по-шанхайськи.
З кардрідером, правда, був повний провал.
-Тишіка? - перепитав я.
- Тишіка! Тишіка!
- Тишіка? - перепитую знову. Я розумію, що це означає щось типу "ніякої скидки", або "забирайся геть".
І я заплатив. Вони зрозуміли, що мені дуже потрібний кардрідер. На мені висів фотоапарат і навхрест на грудях торба від фотика. Я виглядав як людина, яка забила фотками дві двогігабайтні флешки і тепер, коли їй потрібно щось клацнути, вона мусить назавжди стерти якийсь кадр.
І я заплатив їм 140 юаней (десь 160 гривень)
У готелі виявилося, що мій кардрідер не працює - я не можу злити фотки на нотбук. Добре, що подзвонив з України товариш і порадив спробувати перевернути картку догори верхом...
Це справді спрацювало. А я вже помянув китайців незлим тихим Шевченківським словом...
Виявилося - чудовий кардрідер. Високошвидкісний. Але, гадаю, можна було його спокійно вторгувати за 80. Та цього вже я потім навчився... А тих 140 юаней - це була моя плата за перший курс у шанхайському університеті південно-східно-китайської торгівлі.
Ось чого я навчився. Процес торгу виглядає так.
- Хау мач... Скільки це коштує?
- Лук... Оригінальна ціна 230. Я вам даю 198... Навіть - 195.
Цифри пишуться на калькуляторі. Одного разу мій товариш в Ухані (це глибока провінція, центральний Китай) на базарі вирішив купити фруктів. У продавців там не було калькуляторів. Товариш попросив продавчиню написати цифру на папірці. Та бере ручку і пише ієрогліф.
З китайцями не пройде таке - витягнути гроші і дати, щоб вони взяли стільки, скільки коштує товар. Вони заберуть усі.
Торгівля для них - це як для нас футбол. Поки йде гра - емоції, кидання товаром, образи, іронія, сарказм... Гра закінчилась - всі усміхаються щасливі. Мені здається, що шанхайці продадуть тобі все за ту ціну, яку ти скажеш, якщо ти покажеш гроші і достатньо довго будеш наполягати на своєму - вони тебе не відпустять. Напевно, це закони торгівлі. Якщо клієнт готовий брати - треба віддавати. Не можна товар тримати. Торгівля має йти...
Ми їхали у ресторан двома таксі, і в нашому таксі їхав китаєць, який показував дорогу. Довго не могли знайти потрібної вулиці, потім знайшли, але там - сотні ресторанчиків і невідомо, який наш. Обидві машини зупинилися, і з передньої вийшов вірменин і підійшов до нас:
- Э-э, какой номер дома хоть скажите, э-э...
- Триста шестнадцать, - говорить китаєць по-російськи.
Вірменин розвертається і йде до свого таксі. Робить кілька кроків і розуміє, що передати цю цифру таксисту неможливо. Хапається за голову і повертається назад:
- Э, ты иди, да, ему сам скажи...
Але я почав розповідати про техніку торгівлі у Шанхаї. Якщо тобі пишуть на калькуляторі "300″, набирай 100, витягай гроші і забирай товар. Якщо товар не віддають, забирай назад гроші і йди. Тебе обов'язково доженуть і спробують поторгуватися. Це звичайна радісна процедура спілкування, головне - не напружуватися, робити все весело. Хоча багатьох наших це спочатку трохи вантажить. Якщо маєш час, то візьмеш за 100, якщо ні - підніми ціну до 110-120.
У Страрому Шанхаї мені сподобалися оригінальні різьблені палички для їжі ручної роботи по 10 і 15 юаней. Мені потрібні були сувеніри, і я вирішив взяти 10 паличок за 50 юаней. Я вибрав паличкі, поклав гроші і забираю палички.
- Ноу сер... Я можу дати шість паличок...
Тоді я роблю вигляд, що йду, виходжу з магазинчика, але замість того, щоб хапати мене і торгуватися за всіма правилами, дівчина говорить:
- Кіп йо мані (забери свої гроші).
Такої фрази я на Ю Юані (район старого Шанхаю) не чув ще ніразу. Завжди все проходило за чітким сценарієм, ніколи не було жодного збою.
- Тишіка, Тишіка! - сказав я продавчині віял в Ю Юані. Вона усміхнулася, почувши, як добре я володію китайскою.
- Ай гів ю дишікаунт, - сказала вона.
- Дишікаунт? - вражено перепитав я.
- Єс, дискаунт.
- Тишіка - це дискаунт?
Я був в шоці від глибини своїх пізнань китайської.
Ну добре, повертаємося, до нашої крамнички паличок.
- Ви що, не китаянка? - запитав я.
- Китаянка.
- Звідки ви?
- Я не з цього місця. Я з протилежного краю Китаю.
- Уйгурія?
- Що?
- Казахстан?
- Ні.
- Монголія?
- Близько до Монголії... Харбін.
- Харбін?
Позавчора наш перекладач Сеньги розповів нам свою історію. Він вчить російську у Харбінському університеті, а в Шанхай приїхав підробити на виставці.
- В Харбине живьот многа рускій. Рускій девушка очінь красівий. Мі с другом любім смотреть на рускій дєвушк... Если увідім рускій девушка, то идьом за ним и ходим, ходим, смотрим...
У Харбіні якись час жила білогвардійська еміграція. Нащадки їхні ще там живуть. Блакитна кров.
І раптом до мне дійшло:
- Харбін? Там живе багато руских?
- Небагато.
- Але для вас цього виявилося досить...
- Що ви маєте на увазі?
- Ви - раша гьол (російська дівчина).
- Я?
- Зовні китаянка, але всередині - росіянка. За кілометр видно, що ви не шанхайка.
- Як ви це бачите? У чому різниця?
- Дайте мені десять паличок за 50...
- Я можу дати сім, але сьому пару паличок, оці - за п'ять.
- Тоді ще дві пари за п'ять!
- Але ви сказали, що я відрізняюся від шанхайки... Мені всі це говорять, але я не розумію, чому? Поясніть.
Вона вже була повністю у моїх руках. Ось де треба було торгуватися. Але мені не стало досвіду, і я її випустив майже задарма. За якусь пару п'ятиюаневих паличок!
Я сказав:
- Шанхайка в житті не скаже фразу: "кіп йо мані". Коли я витягнув гроші, а потім забрав їх і сказав, що я ще тут погуляю, прицінюся, а ви сказали "окей", то я вже тоді зрозумів, що тут щось ненормально... Це дивно, але на мене спрацювало. Така поведінка просто шокує. Ви примусили мене повернутися і взяти ці палички на ваших умовах... Як вас звати?
- Уан Юань. Це мій номер. У нас у всіх тут є свої номери...
Чи, може, я неправильно її зрозумів?
- Номер замість імені? - запитав я.
Вона посміхнулася, хитнула головою і махнула рукою.
- Нехай буде номер.
Ось, де я проколовся. Коли вона захотіла почути, чим вона відрізняється від шанхайки, - це був комплімент для неї, гордої північної китайки. Напевно, всі нордичні народи ставляться з деякою зневагою до гарячих південних - емоційних торгівців, гарячих, шахраюватих... Ось на чому потрібно було грати? На її територіальній гордині. Треба було розвертатися і йти... Ні - вона горда, вона не побіжить. Треба було просто і твердо сказати: "Я тобі скажу, чим ти відрізняєшся від шанхайки, але, будь-ласка, дай мені десять паличок!" І заткнутися. І мовчки тримати паузу. Не потрібно додавати, що "тут всі дають тишіка, чому ти тримаєш ціну? Ти ламаєш людям торгівлю..." Паузу і все...
- Я сказала: одні палички за п'ять, - вона побачила, що я взяв дві пари.
- А я сказав дві, і ви погодилися!
- Ні, я не погоджувалася.
Короче, це був найгірший "тишіка" за всю поїздку до Шанхаю (не рахуючи кардрідера)...
Тишіка на палички становила якихось нещасних 30%...