З обранням 25 травня нового президента України остаточно завершився процес повалення авторитарного режиму Януковича. Цій історичній перемозі українського народу всіляко намагалися перешкодити, зокрема так звані «тітушки», як охрестили в народі молодиків із битами, що нападали на активістів Євромайдану.
З обранням 25 травня нового президента України остаточно завершився процес повалення авторитарного режиму Януковича. Цій історичній перемозі українського народу всіляко намагалися перешкодити, зокрема так звані «тітушки», як охрестили в народі молодиків із битами, що нападали на активістів Євромайдану. Дивно, та на боці цієї маргінальної братії виступали деякі українські журналісти й представники шоу-бізнесу.
Ще на самому початку вуличних протестів у Києві я звернув увагу на записи у Фейсбуці київського журналіста, екс-телеведучого Максима Равреби, з яким колись познайомився в одному інформагентстві. Майже в кожному його пості були присутні вульгарні матюки і невгамовне прагнення вразити читача. Мене він вже точно вразив, коли зробив, наприклад, такий запис: «Щастя тому, хто закриває питання, як це робив дідусь Сталін! Щастя, що ми причетні до нього, можемо говорити: це наш Коба. Я – сталініст!».
Не часто зустрінеш людину, яка хизується любов'ю до одного з найкривавіших тиранів усіх часів і народів. Тому надалі одкровення Равреба мене вже не дивували. Ось він помістив фото пристойно одягненого чоловіка з барикади на Хрещатику, який дзвонив по мобільному телефону. Нижче – іронічний напис: «Галю! Ми вже в Європі». Вище – злий коментар Равреби: «Хохлобидло». Іншого разу Максим експансивно видав: «Без підживлення ненависті ... євромайдан накриється тазом в найближчі дні. Влада відучора перейшла в контрнаступ по науці. Точкові, вибіркові затримання, розпіарені суди і тюремні терміни злісним активістам, тривожні набіги на партійні штаби...» Радів, значить, коли банда Януковича напускала на учасників протестів озвірілих «беркутівців» і слухняних суддів.
А якось Равреба просто ледь не захлинувся від люті: «Щовечора Ублюдочна Правда (так він називав сайт Української правди, – авт.) пише: тітушкі розійшлися. Щоранку: тітушкі повернулися. Брешете, падлюки! Мітинг на підтримку влади на місці. Ніхто нікуди не піде, поки ви не зіллєтеся!».
Викидаючи на учасників Євромайдану потоки образ, брехні й ненависті, екс-телеведучий зовсім забув про пристойність. Наприклад, зроблену кимось фотографію, на якій був зображений екс-глава МВС Юрій Луценко, котрий лежав на асфальті з розбитою силовиками головою, Равреба супроводив радісним коментарем: «На-ре-шті! Юга отримав по чайнику...»
Треба сказати, серед українських журналістів таких затятих «майданоненависників» знайшлося не так уже й багато. Але й немало. Можна назвати відомого українофоба Олександра Чаленка (нині втік до РФ), вперту прихильницю такого собі «русского мира» Ксюшу Шкоду, одіозного пропагандиста Євразійского союзу Семена Уралова, проросійського «солов'я» Володимира Корнілова... Пригадується ще кілька прізвищ працівників ЗМІ, яких давно вже вважають маргіналами з причини їх важко зрозумілої нелюбові до рідної країни, України.
Проблема, однак, у тому, що в тривожні для країни дні на бік диктатора Януковича ставали не тільки журналісти, котрі здобули широку популярність. На сайті «Телекритика» віднедавна заведено «Дошку ганьби», до якої потрапляють працівники ЗМІ, котрі заплямували себе співпрацею з противниками незалежності України. В анотації до проекту йдеться: «Інформаційна війна Кремля проти України охопила багатьох російських і навіть українських медійників... Нехай місце на Дошці ганьби займуть ті, хто свідомо змінив журналістику на пропаганду, систематично дезінформує громадян щодо суті конфлікту Росії з Україною». Наведу звідси кілька прізвищ і чим їхні носії «прославилися». Геннадій Вівденко, кореспондент телеканалу «Інтер», готував сюжети про Майдан у рамках відпрацьовуваних редакцією провладних темників часів Януковича. Нехтував журналістськими стандартами, використовував зручних для влади експертів, а також інші маніпулятивні прийоми для дискредитації протестів і применшення їхніх масштабів. Геннадій Стамбула, кореспондент того ж телеканалу, у сюжетах про Майдан обслуговував інтереси влади Януковича і представляв спотворену картину подій у Києві. Андрій Сміян, ведучий програми «Підсумки тижня» (Перший національний), під час подій у Києві в інформаційних випусках замовчував більшість суспільно важливих тем, замість яких транслювали або відверті вихваляння уряду, або менш істотні матеріали. Не одного разу синхронно з «Подробицями тижня» на «Інтері» відпрацьовував темники про «неконтрольованих радикалів» на Майдані, які нібито вбивають міліціонерів. Любов Добровольська, ведуча на Першому національному, чиї інформаційні випуски на телеканалі під час протестів в Україні виходили з грубими порушеннями. Ведучі та кореспонденти під управлінням керівника НТКУ Олександра Пантелеймонова транслювали замовлені й пропагандистські матеріали, спрямовані на дискредитацію опозиції і подачу в позитивному світлі дій влади.
Для перерахування всіх «тітушок» з мікрофонами і перами було б потрібно дуже багато часу та місця. Деякі з них, як і раніше, обслуговують антиукраїнські сили. Той же Равреба продовжує активно співпрацювати з російськими інформресурсами. Судячи з його нотаток і виступів під час «скайп-конференцій», він усією душею підтримує південно-східних сепаратистів і ненавидить київську «хунту» (за його висловом).
Але чому так багато розвелося в Україні журналістів-тітушок? Одна з головних причин полягає в широкій розповсюдженості так званої «джинси» (читай: замовних матеріалів ) в українських ЗМІ. Час від часу цією проблемою переймаються журналістські організації, політики та громадські діячі. Працівників ЗМІ, котрі беруть гроші за публікації та відеосюжети, таврують ганьбою, закликають берегти журналістську етику і ледь в кут не ставлять. Але зараза не виводиться. Чому? В Україні більшість інформресурсів належать олігархам та іншим заможним людям. Тож, як кажуть на Кавказі, хто «дівчину вечеряє, той її і танцює».
Дуже характерний скандал вибухнув днями у Києві навколо медіа-холдингу, що видає газету «Вести». У редакції проведено обшук. Підрозділ податкової міліції Міндоходов спільно з Держфінмоніторингом заблокували рахунки ТОВ «Вести Мас-Медіа» і директора вказаного товариства Ігоря Гужви. За офіційними повідомленнями, ці заходи здійснено у межах кримінальної справи про вчинення правопорушень групою юридичних та фізичних осіб за низкою статей КК України. Гужву підозрюють у відмиванні коштів та участі в непрозорих схемах.
Підґрунтя скандалу очевидне. Ще коли Гужва повернувся з Москви (там він якийсь час займав керівну посаду у прокремлівському ЗМІ) й оголосив, що взяв багатомільйонний кредит для створення власних газети, журналу та мережевого інформресурсу, стало ясно, що справа – темна. Настільки великий кредит «під» ЗМІ можуть забезпечити тільки зацікавлені структури та особи. Або «кредит» був просто прикриттям для «подарованих» кимось грошей. Прокремлівська спрямованість проектів пана Гужви була очікуваною, і вони ці очікування повністю виправдали. Інакше й бути не могло.
Щоб було інакше, в країні потрібно створювати економічні умови для функціонування справді незалежних ЗМІ. Нові друковані та мережеві видання потребують державної підтримки тією ж мірою, як і театри, бібліотеки, центри дитячої творчості та інші заклади освіти та культури. Їм потрібні безвідсоткові кредити, податкові канікули та пільги. За умови, звичайно, дотримання високих журналістських стандартів, що можна було б визначати за допомогою західних фахівців – свої поки що не втягнулися в чесну гру.
Після встановлення проєвропейської влади в Україні з'явилася слушна нагода для здійснення нової державної політики щодо ЗМІ. Однак засоби масової інформації, як суди, органи прокуратури, міліція та деякі інші держоргани, теж потребують своєрідної люстрації. Якщо ті люди, що в критичний для країни момент ставали на сторону антинародного режиму чи ворога, залишаться у професії та будуть продовжувати працювати, ніби нічого й не сталося, то рано чи пізно іржа «джинси» знову буде роз'їдати українську журналістику.
Звісно, заборону на професію для окремих людей запроваджувати не варто. Є інші способи «виховання» зрадників народу. Показовим у цьому плані є приклад зі ще однією служницею мікрофона, співачкою Ані Лорак.
Красива жінка, приємний голос. Але – не надто вимоглива в моральному плані. Наприклад, торік виступала (в компанії з американською шоу-дівою Дженніфер Лопес) на дні народження туркменського диктатора Бердимухамедова. Коли інформація про цю вечірку дійшла до США, тамтешня громадськість завирувала: догоджати диктаторам, котрі занапастили не одне людське життя, у західних країнах вважається верхом непристойності. Довелося Лопес перепрошувати і виправдовуватися: мовляв, не знала, що Бердимухамедов є злісним порушником прав людини. Схитрувала, звичайно, але принаймні визнала свою провину.
Українські журналісти, судячи з повідомлень низки ЗМІ, теж були обізнані про негарний вчинок київської співачки. Але засудження на її адресу ніхто не висловив. А сама вона перепросити, за прикладом всесвітньо відомої колеги, не спромоглася. Та Лорак потрапила у грандіозний скандал, який вибухнув недавно у культурній столиці Західної України. Нагадаємо, на 2 червня був призначений концерт співачки у Львівській опері. Концерт, напевно, відбувся б, якби низка активістів не оголосила про плани його бойкотувати. Активісти навіть не приховували, що мали намір закидати Лорак помідорами і яйцями. Ця акція знайшла підтримку й у координаторів групи «Економічний бойкот», і у громадськості міста. Одночасно в соцмережах стали поширювати заклики не йти на концерт Лорак.
Пізніше з’явилося повідомлення: концерт співачки у Львові перенесено на вересень... Чи вдасться Ані Лорак доти підправити свій імідж? Є тільки один шлях – щиро попросити вибачення перед співвітчизниками і змінитися. Тож усе в її руках.
Все це можна назвати прикладом народної люстрації – не треба боятися цього слова. Вважаю, приблизно так українська громадськість має чинити зі всіма «тітушками» з мікрофонами і перами. З часом це може дати непогані плоди.