Ліберальне середовище (причому і українське, і російське) кілька днів активно обговорювало останнє інтерв’ю, яке взяв відомий російський журналіст Юрій Дудь у російського актора й телеведучого Оскара Кучери. Дудя ми могли б впевнено назвати «добрим росіянином», хай навіть це визначення нам, з одного боку, вже набридло, з іншого – викликає багато суперечок, мовляв, чи існують взагалі «добрі росіяни», чи вони принципово відрізняються від «поганих росіян» і чи повинні ми робити це розрізнення? На моє переконання – повинні.
Але мова зараз не про це, а про інтерв’ю. Як я вже зазначив, навколо нього спалахнули бурхливі суперечки. Чому? Бо Кучера, на відміну від «доброго росіянина» Дудя, є однозначно «поганим росіянином». Він загалом підтримує політику Владіміра Путіна (з певними застереженнями, які, щоправда, сам сформулювати чи то не в стані, чи то остерігається це робити). Він нібито й проти війни (ну, бо який закінчений дурень зізнається, що за війну?), але не має нічого проти «спеціальної військової операції». Він не зовсім розуміє її цілі, вірить, що це не захоплення чужих територій, а щось інше, про що влада поки що не каже, але, без сумніву, скаже, коли настане слушний час. Принаймні він у це вірить.
Фактично словом «вірю» пронизане все інтерв’ю. Не даремно Кучера навіть написав пісню «Вірю» на підтримку кремлівської «СВО». Хоча вдає дурника й стверджує, що це пісня-заклик до миру, а слова «вірю – ще пройдемося ми Берліном та Парижем» мають суто туристичний, а ніяк не загарбницький сенс.
Отже, хто такий Оскар Кучера – зрозуміло. Такий собі адепт путінської політики і критик Заходу зі середовища ватної російської богеми. Який намагається обходити гострі кути, бо не хоче, щоб йому закрили шлях до звабливих принад того самого критикованого ним Заходу. Вважає цілком нормальним, що російські можновладці і пропагандисти відправляють своїх дітей до ненависної Європи і США, купують там вілли, проводять там вакації (бо прості люди там, на Заході – то одне, а влада – зовсім інша). Ну, і звісно, переконаний, що російсько-українську війну спровокувала Америка. Утім свою вагітну дружину відрядив народжувати до Маямі, і зіркасто-смугастий паспорт своєму синові зробити не забув про всяк випадок. Отака спроба хитрого хлопця всидіти на двох стільцях.
Чи варто було брати в нього інтерв’ю? Частина дискутантів-лібералів рішуче стверджує: ні! Бо що можна почути від людини, мізки якої загаджені рафінованою російською пропагандою, яка сама стала ретранслятором цієї пропаганди через власний телеграм-канал. Частина вважає, що брати інтерв’ю в таких людей корисно. По-перше, «дабы дурь каждого всем была видна». По-друге, щоб чіткіше показати, якими тезами оперує кремлівська пропаганда, які з них є дієвими, аби потім знайти до них антитези. По-третє, Дудь досить виразно вказував на всю безпорадність цих тез. Він віртуозно підловлював співрозмовника на суперечливостях його ж тверджень, на абсурдності аргументів, на неспроможності цілої концепції обґрунтування «СВО». Наприклад, інтерв’юер змусив інтерв’юйованого визнати, що той абсолютно не розуміє, що таке «денацифікація» і, тим паче, чому через неї треба було розв’язувати найбільшу війну ХХІ століття.
Але було й одне місце, на якому Дудь проколовся. Хоча це не зауважив жоден з лібералів-дискутантів, принаймні з тих, чиї коментарі я зміг прочитати. Коли Кучера обґрунтовував свою позицію щодо російсько-української війни, він згадав про Євромайдан. Тобто саме слово «Євромайдан» він не вживав, а назвав це державним переворотом 2014 року, під час якого «бунтівники зі зброєю в руках скинули законно обраного президента». За словами Кучери, із цього все й почалося. Донбас, мовляв, не прийняв цього перевороту і вчинив спротив. Ну, а далі збройне протистояння у двох областях і, як логічне продовження («8 років бомбили Донбас») – повномасштабне вторгнення.
Дудь (як і багато хто раніше) чомусь проковтнув цей аргумент про путч, сказавши лише, що це внутрішня українська справа. Причому це характерна помилка і для «добрих росіян», і навіть для деяких українців, які не гребують можливістю подискутувати з росіянами. Вони чомусь легко погоджуються, що, мовляв, був якийсь міфічний штурм резиденції Віктора Януковича, внаслідок якого той і мусив утікати до Росії.
Хочеться Дудю й решті порадити хіба що краще вивчити історію Євромайдану, тобто Революції гідності. Від заклику Мустафи Найєма взяти «парасольки, чай, каву, гарний настрій» і до підписання 21 лютого 2014 року угоди між Януковичем та опозицією «Про врегулювання кризи в Україні». Після цієї угоди революція була фактично завершена, щоправда, Євромайдан за інерцією тривав ще кілька місяців. Згідно з домовленістю Янукович залишався на своїй посаді, ніхто нікуди виганяти його не збирався. Ну, не те щоб зовсім ніхто, була одна радикально налаштована група на чолі з Володимиром Парасюком, який назвав себе «сотником Майдану». Вона заявила, що хоче скинути Януковича, але ні силами ні засобами для цього не диспонувала.
Так, була спроба радикальних майданівців штурмувати резиденцію на Банковій. Але це сталося ще 1 грудня 2013 року. І успіху ця спроба не мала, радше навпаки, багато учасників штурму були жорстоко побиті.
Тож нарешті «добрі росіяни» й не надто ретельні в дослідженні майданної історії українці мають усвідомити, що ніякого державного перевороту під час Революції гідності не було. Тим паче збройного. Янукович утік винятково з власної ініціативи. Чому? На це запитання досі ніхто не дав більш-менш обґрунтованої відповіді. Можливо, боявся відповідати за вбивства на Майдані, можливо, переживав за награбовані статки, можливо, дійсно налякався погроз Парасюка. Хто то може знати?
Однак державний переворот в Україні дійсно був, але чотирма роками раніше. І вчинив його саме Янукович та його кліка, коли було змінено Конституцію з порушенням усіх можливих процедур. Пригадуєте? У вересні 2010 року Партія регіонів направила до Конституційного Суду запит із проханням розглянути конституційність реформи 2004 року. Рішенням КСУ зміни 2004 року визнали такими, що не відповідають Основному закону. Це було найбрутальніше порушення суддями-конституціоналістами своїх повноважень. Адже ці зміни завдяки голосуванню конституційної більшості ВРУ вже давно увійшли в саме тіло Конституції. А обов’язок КСУ – захищати Конституцію України як «Слово Боже».
За це злочинне рішення проголосувало 16 з 18 членів КСУ. Проти виступили лише Петро Стецюк та Віктор Шишкін. Цікаво, де зараз ті 16 суддів, які у правовій державі мали б перебувати за ґратами? Та не про них зараз мова.
Отже, без рішення кваліфікованої більшості Верховної Ради Україна повернулась від парламентсько-президентської до президентсько-парламентської форми правління. А Янукович отримав усі важелі для узурпації влади.
Назад ситуацію було відіграно лише 21 лютого 2014 року. Тоді, враховуючи вже згадану угоду «Про врегулювання кризи в Україні», Верховна Рада конституційною більшістю у 386 голосів ухвалила Закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». Тобто відбулося повернення до парламентсько-президентської республіки. Відтак знову ВРУ стала на чолі владної піраміди. Причому, знову ж наголошу, без жодного збройного перевороту, зі збереженням тяглості владних інституцій. І вже через два дні, з огляду на втечу Януковича за межі держави, Верховній Раді довелося самій обрати тимчасового виконувача обов’язків президента. Ним, нагадаю, став Олександр Турчинов.
А після цього відбулися ще двоє всенародних виборів президента і двоє виборів Верховної Ради. Причому голосування і передвиборчі кампанії проходили під пильним стеженням міжнародних спостерігачів. Про чесність і справедливість цих виборів говорить уже бодай те, що до влади щоразу приходили цілком нові люди. А диктатор-путчист мав би, за логікою, законсервовувати свої владні позиції.
Тому шановні російські ліберали, «ретельніше треба, ретельніше», як вчив ваш соратник Михайло Жванецький.