«Галичани» дуже люблять міфи про себе, улюблених. Особливо добре приживаються взаємовиключні легенди, наприклад про «український П’ємонт» і «тірольців Сходу». Якщо спробувати мислити логічно, то це протилежні речі. Бо бути П’ємонтом для України означає заперечувати лояльність до Габсбургів та Австрійської імперії. А «тірольці Сходу» – це, власне кажучи, воно. Але ніякого дисонансу ніхто не відчуває, тому пам’ятник Швейку в нас одночасно є свідченням любові до «бабці Австрії».
Можна, звісно, заперечити, що це було давно, що це про різні періоди, просто з часом якось так переплелося і тепер живе в ролі казочки. Але є і свіжіші казки, про які такого точно не скажеш. Наприклад, недавно було про «25%» і «справжні українці голосують як Галичина/Львів». І одразу, не відходячи від каси, протилежне за формою та змістом «голос Галичини має бути почутим, твій голос змінює все».
Це, звісно, наслідки. А може, навіть і симптоми. Бо, власне, проблемою є те, що дві взаємозаперечні речі – присвята чомусь більшому (Австрії чи Україні) та віра у власну ексклюзивність – уживаються не тільки в одній соціальній групі, а почасти в одній і тій самій голові.
Це свідчить щонайменше про намагання «знайти себе», набути суб’єктності. Не про сепаратизм, звісно, йдеться. А про репрезентативність на якомусь вищому рівні, коли наші амбіції не відповідають нашим можливостям. За «бабці Австрії» в нас не було аристократії, а коли повстали поляки, то селяни-русини (побоюючись відновлення панщини) організували «ополчення», лояльне до імперії. У новітній час на Західній України не утворилося досить потужної фінансово-промислової групи, яка претендувала б на впливову роль у країні, як-от «донецькі» чи «дніпропетровські». В обох випадках всі надії вирішити місцеві проблеми покладалися на столицю. Погодьтеся, це якось нелогічно, що цілий месіанський регіон не може вирішити своїх регіональних проблем без втручання з «центру».
Суб’єктність в часи, коли русини-українці стали «тірольцями Сходу», визначала аристократія. Суб’єктність у сучасній Україні – це, на жаль, потужна фінансово-промислова група, яка може реально впливати на політику в Києві. В обох випадках «народ проти». Коли відбувалася «Весна народів» 1848 року, аристократи українського походження (Леон Сапєга та Володимир Дідушицький) звернулися до львівського митрополита Михайла Левицького з проханням прийняти їх до Греко-католицької церкви. Назад до віри батьків, так би мовити. Митрополит (шляхтич гербу «Рогаля») відповів, що русини панів не потребують. Тепер, коли в нас з’являються люди з великими грошима чи владою, їх потрібно обов’язково «збити» за допомогою когось більш впливового, зі зв’язками в Києві. Багаті та впливові відповідають народу взаємністю. Тому що всі ми дуже волелюбні і справедливі, нами не може керувати хтось, такий самий, як ми. А влада повинна бути далекою і чужою.
Можна заперечити, що не таку Україну ми, галичани, прагнемо побудувати, тому й олігархів своїх не виростили. Добре, тоді яка група є носієм суб’єктності? Має власні інтереси і може їх виразити не на рівні «європейські стандарти, дешевий газ, безкоштовна медицина»? Хіба що номенклатура, орієнтована, знову ж таки, на Київ.
І тут ми переходимо до російської народної казки про «доброго царя і поганих бояр». Галичанам неприємно про таке читати, але з «русскім міром» нас єднає більше, ніж просто один з його винахідників – галичанин Іван Вишенський, визнаний преподобним на синоді РПЦ МП у 2016 році. Ми, на жаль, недалеко втекли від росіян, які вічно «ідуть» шукати правду до головного начальника, «товариш Сталин, произошла чудовищная ошибка».
Суб’єктність неможлива без суб’єктів. Без людей, у яких не просто є, а є усвідомлені інтереси. І ці інтереси виражаються через якесь представництво, через партії (в ідеалі) чи фінансово-промислові групи (як воно в нас прийнято). Класика, ніби, але все одно недосяжна. Без цього всі оті розмови про роль Галичини – не більш ніж нарікання свекрухи чи тещі в стилі «відписала на вас хату, а ви мене не слухаєте».
Скоро народ скаже своє вагоме слово на виборах (жарт), і ми зможемо приблизно уявити, яка ж казочка зараз популярніша: про «завжди вірних» чи про «локомотив позитиву». Тільки до власне суб’єктності це нас не наблизить ані на крок.