Торжества у Києві з нагоди річниці хрещення Русі минули спокійно та в піднесеному настрої – тон дійству задавало очікування томосу про автокефалію, який, судячи з усього, Вселенський патріарх справді видасть. А от хода УПЦ МП пройшла під акомпанемент грізних заяв з боку захисників «канонічного» православ’я. «Якщо хоч якийсь документ буде наданий, ну хоч якийсь, навіть найбільш беззмістовний... у нас в країні почнеться громадянська війна. Вона буде у кожному місті, кожному селі», – заявив напередодні свята нардеп Вадим Новінський, якого небезпідставно вважають лідером «політичного православ’я» в Україні. Буквально за кілька днів до цього з погрозами виступили очільники псевдореспублік на окупованому Донбасі. За словами ватажка «ЛНР» Леоніда Пасічника, створення автокефальної церкви «зіштовхне у жорстокій бійні весь народ України», котра «втопить Україну у крові». Якщо ж така війна почнеться, Пасічник пообіцяв «прийти на допомогу» своїм єдиновірцям. Того ж дня сепаратистські ЗМІ опублікували аналогічну заяву Олександра Захарченка, який також пригрозив Україні «релігійною війною» і закликав Вселенського патріарха «не допустити кровопролиття». Меседж про те, що надання томосу розв’яже в Україні війну, давно циркулює у проросійських та сепаратистських медіа. Але наскільки реальною є така загроза – питання дискусійне.
Те, що Москва здатна на будь-які провокації, – не новина. Якщо у 2014-му бойовики обстрілювали житлові масиви, аби налаштувати населення Донбасу проти України, то й підпалити кілька «канонічних» церков від імені «українських фашистів» рука в агентів ФСБ не здригнеться. Наскільки ефективно СБУ та інші безпекові структури можуть протидіяти подібним сценаріям – також велике питання. Судячи з того, що проросійських екстремістів вдалося приборкати і локалізувати по той бік лінії розмежування, чогось ми таки навчилися. Звісно ж, ніякі заходи не бувають на 100% ефективними – теракти трапляються і в країнах, де бюджети спецслужб значно перевищують усю нашу «оборонку» разом узяту. Але навіть найзухваліший теракт-провокація не здатен викликати масове протистояння сам по собі – це не пістолет, а всього-на-всього спусковий гачок. Окрім провокацій в арсеналі Москви є також прошарок православних фанатиків, здатних на радикальні дії. Це середовище неоднорідне. По-перше, там є справжні бойовики, чимало з яких у 2014-му взяли до рук зброю і пішли будувати «руський світ» на Донбасі. По-друге, там є «православні тітушки» – на зразок тих, які взимку 2018-го побили АТОвців у Запоріжжі. На інцидент зреагувала СБУ: під час обшуку у членів організації «Радомир» була вилучена не лише російська символіка та сепаратистська агітація, але й вогнепальна зброя. А по-третє, УПЦ МП десятиліттями виховувала в Україні прошарок мирних, але фанатичних вірян – тих самих, які з іконами блокували українську військову техніку на Донбасі, а потім своїми тілами захищали заколотників у захоплених адмінбудівлях.
Не треба бути стратегом, аби зрозуміти: описаного вище «коктейлю» вистачить з головою, аби спровокувати конфлікт будь-якого ступеня брутальності. Однак для розпалювання релігійної війни цього буде замало, оскільки війна можлива лише тоді, коли в суспільстві наявні жорсткі протиріччя. А із цим в Україні якраз-таки не складається. Незважаючи на очевидний розкол у православ’ї, суспільство ставиться до релігійних відмінностей досить байдуже. До певних колективних дій вірні вдаються в особливо диких випадках – наприклад, коли священики УПЦ МП відмовляються відспівувати загиблих українських солдатів. Та й то зазвичай обходиться без фізичного насильства, а обурення спрямовується проти конкретних «батюшок», а не проти їхніх прихожан. Причина цього лежить на поверхні: українці, хоч і в більшості вважають себе православними, воцерковлені недостатньо, аби сприймати міжцерковні протиріччя як мотив до особистих дій. «Попи чубляться, у парафіян чуби тріщать» – можливо, таке десь існує, але точно не в Україні. Прошарки фанатичних вірних формуються навколо кожної з церков, проте мобілізувати на протистояння широкі маси вони не зможуть. Хоча б тому, що значна частина декларованих православних не надто добре орієнтується у відмінностях між патріархатами і ходить до церкви, яка ближче, або де піп добріший.
Єдине, що зміниться з наданням томосу, – це динаміка втечі вірних та парафій з лав УПЦ МП, оскільки Помісна церква більше не буде «неканонічною» чи «розкольницькою» навіть зі суто формального погляду. Але цей процес відбувається вже не перший рік і до сплесків насильства ніколи не призводив – хіба що до локальних інцидентів з легкою штовханиною. Якби «громадянська», чи то «релігійна», війна справді загрожувала Україні, то вона почалася б ще як мінімум у 1990-х або у 2014-му, коли «канонічні» священики стали масово допомагати сепаратистам (і, до речі, роблять це досі). Але насправді, єдине, що загрожує УПЦ МП, – це тихе і мирне здрібніння відповідно до волі самих її прихожан. Тож у ширшому контексті загрозливі заяви про війну видаються не більше, аніж блефом, «психічною атакою», розрахованою передусім на «канонічну» паству. Якщо інтерпретувати ці меседжі у контексті українських реалій, то вони радше покликані мобілізувати «канонічних» православних, аніж зупинити чи залякати українське керівництво, УПЦ КП чи когось ще. Навіщо це потрібно Москві? Бо лише так – через залякування та мобілізацію перед лицем зовнішньої загрози – можна зберегти контроль бодай над частиною пастви і не допустити розчинення УПЦ МП у Помісній церкві. Вочевидь, УПЦ МП готують до нового статусу в Україні: не змігши стати «духовним монополістом», вона стане локальною організацією, котра компенсуватиме свою меншинність фанатизмом. Одне слово, хочете побачити, якою буде УПЦ МП через 10 років? Подивіться на Почаївську лавру.