Ігор Балинський, 43 роки. Керівник Школи журналістики Українського католицького університету: «Насправді важливих книг є значно більше. Я намагався презентувати ті, які в різний час мали і мають для мене особливе значення. Жанрово поділ цих книжок простий: це інтелектуальна художня література та якісний нон-фікшн».
В одному з інтерв’ю Борхеса запитали, як би мав виглядати його уявний рай. Він відповів, що бачить його чимось схожим на бібліотеку. Парадокс в тому, що творчість Борхеса за обсягом можна «запакувати» у 3-4 томи, однак за змістом – це бібліотека рівня Александрійської. Недарма аргентинця називали «Гомером ХХ століття», його твори за масштабом, незважаючи на обсяг у 7-8 книжкових сторінок, дійсно епічні.
Борхеса треба обов’язково читати, але це читання має мати певний алгоритм. Наприклад, ось так: все, але поступово, не похапцем, а вдумливо, смакуючи інтелектуальність, парадоксальність, провокативність, стиль, інтерпретаційні горизонти, енциклопедичність його текстів. Я б радив розпочати знайомство з Борхесом із декількох текстів: «Невмирущий», «Євангеліє від Марка», «Письмена Бога», «Книга піску», «Deutsches Requiem», «Рагнарек» (більшість з них є в анонсованому збірнику).
Тараса Прохаська часто називають «українським Маркесом». Почасти це так, але лишень почасти. Для мене Прохасько важливий тим, що він пише (зрештою, і живе) неквапно, вдумливо, глибоко, знаходить час міркувати і дивитися вгору. «БотакЄ» – це приклад прози і магічної («НепрОсті»), і екзистенційної («Інші дні Анни», яка, на жаль для мене, не увійшла до цього видання). Якщо хочете, такий собі магічний екзистенціалізм, синтез Маркеса і, скажімо, Камю. І ще одне. Саме твори Прохаська добре ілюструють вислів Ролана Барта про «задоволення від читання».
Ремнік – головний редактор легендарного «The New Yorker». Насправді його книжка не про Обаму. Ремнік створює епічне полотно Америки 20 ст. з її складною, болісною, трагічною трансформацією. Скажімо, від расизму до сучасної політкоректності. Важливо, що Америка Ремніка не має нічого спільного з Америкою Голівуду. На цьому полотні феномен Обами є абсолютно органічним, а не якимось виключенням, збігом обставин. І, звичайно, заслуговує на повагу політична кар’єра діючого президента США: це історія успіху напрочуд вольової, цілеспрямованої людини, яка прагне зробити свою країну справедливішою.
Сібрук – ще один «ньюйоркіревець». Його «Nobrow» дозволяє простежити як формувалася сучасна культура, в якій не існує поділу на високе та низьке, якими є її смаки, цінності, пріоритети. Найкраще цей процес ілюструє назва одного з розділів книжки – «Від аристократизму до супермаркету». В книжці є чимало цікавих історій та спроб дослідити, скажімо, феномен MTV, успіх «Зоряних війн» Лукаса. Радив би читати Сібрука «в парі» з Девідом Бруксом («Бобо в раю. Звідки береться нова еліта»). Його портрет «покоління Бобо» (богемна буржуазія, креативний клас) є почасти відповіддю на головне питання книжки Сібрука: а хто творить і споживає культуру Nobrow?
Книгу Даймонда я б зробив обов’язковою для читання на гуманітарних факультетах українських університетів. Його інтерпретацію еволюції людства не можна вважати науково бездоганною, але вона допомагає зрозуміти, і коли буквально відчути, наскільки складним, несподіваним, парадоксальним був цей процес, заручниками якого були як проста людина, так і цілі цивілізації. Перевага Даймонда в тому, що він описує еволюцію просто і доступно, причини, через які зникали величні цивілізації, а на їх місце приходили інші, вбачає не в інопланетному втручанні, все набагато простіше: виживав той, хто мав перевагу в якості зброї, в кого було більше різноманітних харчів і хто виявлявся стійкішим до нових захворювань.