«На двох українців – три гетьмани», – стверджує відома приказка, яка зародилася, за даними дослідників, десь у XVI столітті. У наш час гетьманів як таких немає, але їхню відсутність певним чином компенсують політики і чиновники з розряду тих, чиє ім’я не сходить з язиків.
Як проявили себе у році, що минає, сучасні українські «гетьмани»? Озирнутися в минуле буде корисно хоча б тому, що багато хто з цих осіб і далі має намір «вчити уму-розуму» громадян, а від деяких взагалі напряму залежатиме ситуація в країні.
Зрозуміло, ніхто не претендує на повноту переліку. Не буде в ньому, наприклад, президента Петра Порошенка, голови МВС Арсена Авакова, спікера Верховної Ради Андрія Парубія та деяких інших персонажів першої лінії: багато хто з них уже давно став майже загальним «розчаруванням»... Водночас 2016 рік висвітлив кілька імен, які цілком можна поставити на чолі даного незавидного списку.
Юрій Луценко
В українському істеблішменті все так чи інакше крутиться довкола корупції, яка пронизала всі сторони життя країни. Для одних корупція стала надійним способом просування по службі і збагачення, інші покращують своє матеріальне становище і/або свій політичний рейтинг на боротьбі з нею. Причому деколи вкрай важко визначити, хто перед вами – махровий хабарник чи принциповий борець із цим злом. До когорти тих, чиє «корупційне» підґрунтя залишається під питанням, належить нинішній генеральний прокурор Юрій Луценко.
Звичайно, немає потреби розповідати про розкішний будинок площею 859 кв м у селі Стоянка Київської області, де, за даними ЗМІ, мешкає сім'я Юрія Віталійовича. З відкритих джерел відомо, що кам’яниця оформлена на його тестя. А надійного механізму перевірки джерела походження коштів в країні, на жаль, не існує...
Немає зараз також потреби оцінювати професійні характеристики головного законника країни: від них в Україні мало що залежить, якщо справа стосується ключових державних посад. Як і немає великого сенсу говорити про результати роботи ГПУ: якби вони були вагомими, рейтинг президента Порошенка, за рекомендацією котрого Луценко був призначений на цю посаду, помітно б виріс. А він, на жаль, упав...
Сумнівний достаток. Сумнівна компетентність. Сумнівні результати... А чи могло бути інакше? Адже при продавлюванні кандидатури Луценка, який не має юридичної освіти, через Верховну Раду президент перекреслив не тільки думку професійного співтовариства (співробітники ГПУ виступили проти цього призначення), а й громадську думку взагалі. Зміна законодавства «під» потрібну людину виглядала безглуздо і зухвало. Бо всі ж прекрасно знають, що Юрій Віталійович – кум пана Порошенка.
Створено вкрай небезпечний прецедент. «Крім Луценка, цією лазівкою в подальшому зможуть скористатися будь-які особи, і це створить наступному президентові спокусу спробувати призначити на цю посаду близьких до нього людей», – коментував ситуацію президент Фонду національних стратегій Тарас Березовець.
Щодо чинного президента, то будь-які його посилання на ГПУ відтоді виглядають, як мінімум, неоднозначно: з таким же успіхом можна посилатися на дворову собаку, яка повністю залежить від свого господаря.
Не тішить й інша сторона медалі. За такої ситуації будь-які дії ГПУ щодо представників кланово-олігархічної системи, яку очолює Порошенко, викликатимуть недовіру у суспільстві. По іміджу влади завдано чергового потужного удару.
Сам Юрій Віталійович – людина розумна і з чималим життєвим досвідом – напевно розумів усі ці ризики. Але... не встояв, слабенький виявився душею, прийняв сумнівну пропозицію... Розчарував, одним словом.
Дмитро Ярош
Раніше цей політик, нагадаю, очолював націоналістичний рух «Тризуб», а пізніше – «Правий сектор», який зіграв відому роль під час народного бунту взимку 2013-2014 років. На хвилі тих славних і водночас трагічних подій Ярош став народним депутатом. Нині він є заступником голови Комітету з питань національної безпеки і оборони. Та зарекомендував Ярош себе, зокрема, як один із найзлісніших прогульників Верховної Ради: коли останній раз у квітні цього року були оголошені дані про відвідуваність нардепами пленарних засідань, то виявилося, що наш герой вшанував своєю увагою лише 3% з них. Фактично Ярош користується депутатським мандатом не за призначенням, а платники податків марно витрачають свої гроші на нього як законодавця. Чим же займається депутат-привид?
«Шановні друзі! Хочу поділитися з вами декількома робочими моментами по діяльності Української Добровольчої Армії», – похвалився 15 грудня він на своїй сторінці у Facebook. З цього та інших записів у соціальних мережах можна зробити висновок, що нардеп більшу частину робочого часу присвячує створенню національного руху «Державницька ініціатива Яроша», а також організації тренувань бійців «УДА» на спеціально створених базах.
Поза всяким сумнівом, треба віддати належне всім добровольцям, які спільно з ослабленими підрозділами ЗСУ взяли на себе перші удари російського агресора. Але на все свій час. Якщо на початкових етапах війни це було цілком виправдано, то тепер викликає питання. Наприклад, на підставі яких законодавчих актів створюється і фактично вже діє «УДА»?
Дмитро Ярош пише у соцмережах, що займається розробкою та просуванням законопроекту «Про Українську Добровольчу Армію». Тобто закону ще немає, а фактично приватна армія вже діє...
Усе це не так безневинно, як може здатися. І справа навіть не в тому, що сьогодні Ярош усунувся від внутрішніх проблем України, зіпхнувши турботу про соцзахист населення перед обличчям тарифного свавілля олігархів на своїх колег з Ради. Це спільна справа депутатів усіх комітетів і фракцій. Перебуваючи на утриманні платників податків, нардеп створює власний політичний проект, який буде володіти потужною силовою структурою. І далеко не факт, що декларовані цілі руху «ДІЯ» збігатимуться з тим, що він в подальшому робитиме.
Ярош не приховує, що має тісні контакти з СБУ. Він є радником міністра оборони... Новоявлений політик уміло вписався у владу, кістяк якої становлять представники кланово-олігархічної системи. Силова структура в руках таких «умільців» може принести або велику користь, або шкоду, яку складно буде виправити. Ризик помилитися занадто великий, щоб його ігнорувати.
То як тепер бути? Адже різношерстий добровольчий рух потребує впорядковування. Найкращий вихід зі ситуації був би такий. Ярош справно виконує службові обов'язки як нардеп (або відмовляється від мандата), ходить на роботу в парламент, готує свої законопроекти і бере участь в обговоренні законопроектів колег... У цей час добробатами займаються штатні співробітники Міноборони, а зацікавлений нардеп раз на місяць-два відвідує місця їхньої дислокації. Якщо закон «Про Українську Добровольчу Армію» буде схвалено, тоді – діяти згідно з ним. Все чітко і прозоро.
Однак Ярош, судячи з усього, вважає за краще діяти напівпідпільно, використовувати депутатський мандат як засіб для задоволення своїх політичних амбіцій. Адже, почавши свою політкар'єру з подібних «хитрощів», що не може не розчаровувати, під час виборчої кампанії творець такого політпроекту може спрацювати проти конкурентів кандидата від олігархів. І хіба хтось йому зможе завадити?
Сергій Лещенко і Мустафа Найєм
Їх вважають колишніми журналістами. Але колишніх журналістів, як і колишніх кадебешників, не буває. Тому треба чітко розуміти: перед нами – акули пера, які, проявивши себе свого часу на терені викриття сановних корупціонерів, були покликані обслуговувати нову владу. За це їм вручили депутатські мандати від Блоку Петра Порошенка.
Чи знали колеги, що допомагали приходу до влади одного із засновників бандитської Партії регіонів, яким колись був Петро Порошенко? Не могли не знати. Чи розуміли, що фактично сприяли продовженню існування старої кланово-олігархічної системи? Не знаю... Не дурні начебто, а все ж встряли у цей моральний непотріб.
Правда, пізніше вони, здається, розплющили очі й зрозуміли, куди потрапили. Тоді знову пішли від них у ЗМІ та соцмережі матеріали з викриттям окремих олігархів і чиновників. Але, на жаль, імідж свій друзі підмочили настільки, що повністю вірити їхнім «викриттям» уже не хочеться. Політичні проекти за участі таких політичних перевертнів викликають великі сумніви.
А в році, що минає, панове Лещенко і Найєм зовсім розчарували. Сергій потрапив у гучний скандал, придбавши квартиру в центрі Києва вартістю 7,5 млн грн. Оскільки мені вже доводилося писати про це, то не стану повторюватися. Зауважу лише, що, хоча правоохоронні органи не змогли або не захотіли довести незаконність походження таких коштів у журналіста і нардепа зі скромною зарплатою, неприємний осад залишився.
Ну, а пан Найєм напередодні зовсім здивував. Журналіст-політик (чи політик-журналіст?) заявив про своє бажання обійняти посаду голови Національної поліції. За наявною інформацією, нардеп консультувався з юристами на предмет подачі документів для участі у конкурсі.
Нагадаємо, Найєм входить до складу колегії МВС. Раніше він курував процес переатестації співробітників міліції і запуск патрульної поліції в різних регіонах України. Що з цього вийшло – громадськість може судити за численними фактами порушень законності представниками «нової» поліції і зростання злочинності.
Експерти скептично відгукнулися щодо нових планів нардепа. «Мустафа Найєм – не фахівець в роботі правоохоронних органів, тож у пристойній країні та пристойному відомстві його документи на посаду глави Нацполіції навіть не брали б до розгляду», – зауважив політолог Павло Рудяков.
Чи захоче чинна влада залишити Україну в числі «пристойних» країн – питання наразі відкрите. У будь-якому разі спроба дилетанта пролізти на хлібну посаду (попередня керівниця Нацполіції Х. Деканоїдзе отримувала більше 100 тис. грн на місяць) виглядає вельми двозначно.
Міхеїл Саакашвілі
Про колишнього президента Грузії, котрий зовсім недавно добровільно покинув посаду губернатора Одеської області, говорять і сперечаються чимало. Мені теж довелося писати про його діяльності в Україні, причому у скептичному руслі.
Але відкрию вам один особистий секрет. Хоча для мене очевидно, що на політичному полі Саакашвілі працює на Блок Петра Порошенка і особисто президента-олігарха, віднімаючи виборців у його потенційних конкурентів, мені дуже хочеться, щоб я помилився. Адже, знаючи про віддалені терміни виборів, Саакашвілі каже правду: ця влада прогнила вщент, і тільки повна її заміна врятує Україну від остаточного падіння у корупційну безодню.
Але дуже багато в поведінці політика викликає розчарування. На останньому телешоу «Шустер Live», наприклад, він влаштував скандал після питання журналістки з Рівненської області. Дівчина поцікавилася, як Саакашвілі ставиться до того, що його називають «популістом», а його виступи – шоу. І чи буде він використовувати ті ж прийоми, якщо стане президентом країни.
Реакція екс-президента Грузії була вкрай бурхливою і неприємною. Він звинуватив журналістку у тому, що вона нібито «підкуплена», а її господарі – представники бурштинової мафії. Чоловік настільки експансивно поводився, перераховуючи свої досягнення в Грузії, що зал і ведучий були змушені його заспокоювати. Марно. Перед телекамерами стояла людина, яка абсолютно не вміє себе контролювати. І навіть після закінчення шоу він продовжив нападки на журналістку у соцмережах... Виглядало все це дуже мстиво та по-жлобськи. І як такій невитриманій людині довірити головну посаду в державі?
Але розчарував Саакашвілі не тільки цим. Окрім усього іншого, він заявив, що, прийшовши в Україні до влади, «посадить» 25 тисяч чиновників та сотні суддів. При цьому він не говорить, що потрібно прискорити судову реформу і як її проводити. А ось «посадить» – і крапка. Для недалеких людей такі обіцянки популістів звучать як пісня. Думаючі ж люди розуміють, що такими наскоками корупцію не викоріниш, та й здійснити їх в Україні Саакашвілі не зможе. Адже це не крихітна Грузія... Такі тиради в Україні можуть звучати лише заради приваблення електорату...
* * *
Тут названі лише п'ять представників істеблішменту України, вчинки і діяльність яких 2016 року викликали, як мінімум, розчарування. Але це не означає, що таких – усього п'ятеро. Кожен українець може доповнити цей список самостійно. У повній відповідності до своїх політичних смаків та вподобань.