Люди завжди були схильні вірити міфам. А в складні періоди життя окремі особи й цілі суспільства обростають міфами, як глибоководні кити молюсками. Тож не дивно, що почата кампанія з виборів президента України накрила країну хвилею відірваних від реальної дійсності «фактів» і уявлень. Зануривши суспільство в цю каламутну політичну водицю, недобросовісні політики і завуальовані недоброзичливці країни можуть отримати незаслужені дивіденди. Тому варто уважно придивитися до низки політичних чуток і байок, які поширюють в інформпросторі країни як підгодовані журналісти й блогери, так і обдурені громадяни.
Міф 1: голосувати потрібно лише за «нові обличчя»
Протягом близько двох десятиліть на політичному небосхилі України крутяться майже одні й ті самі персонажі. Це «завдяки» багатьом з них колись порівняно благополучна республіка перетворилася на одну з найбідніших країн в Європі, стала світовим лідером з корупції. «Як же вони набридли, ці ненаситні кнури! Ніяк не можуть нажертися...» – схожими висловлюваннями рясніють соцмережі.
Україні потрібні нові обличчя в політиці. Цей розумний посил був особливо доречним кілька років тому, особливо під час підготовки до парламентських виборів. Але річ у тому, що цей посил і зараз, під час президентських перегонів, які стартували, продовжує тяжіти над багатьма виборцями. Багато в чому через подібні настрої список претендентів на посаду глави держави поповнився досить рідкісними персонажами. Від відомого у вузьких колах професора кафедри конярства та бджільництва і власника супердорогого гірськолижного курорту до епатажного автора книги «Як стати авантюристом? Роздуми мільйонера». На цьому тлі навіть відвертий політичний клоун Олег Ляшко виглядає цілком навіть нічого.
Але справа навіть не в цьому різношерстому списку. Серед розчарованих виборців витають імена рішучого глави Єлизаветівської сільради Максима Голосного (Дніпропетровська обл.), екс-мера міста Конотопа Артема Семеніхіна, який відзначився жорсткими випадами проти проросійських політиків, львівського автомеханіка Івана Бубенчика, котрий став популярним після визнання, що під час Майдану стріляв у «беркутівців»... Існує, судячи зі соцмереж, не таке вже й маленьке коло виборців, котрі бачать таких і тільки таких фігур на чолі держави. Залишати ці настрої без уваги не варто, адже від розчарування до апатії – один крок, а в апатичному суспільстві завжди перемагають найтемніші особистості.
Тим, хто мріє про «народного президента», з-поміж нових облич, слід мати на увазі, що такий час обов'язково настане. Темряву завжди змінює світло. Але це станеться не під час актуальної виборчої кампанії. Щоб перемогти на загальноукраїнських виборах, необхідно, окрім ентузіазму і чесності, мати високу впізнаваність. Фахівці кажуть, що для досягнення більш-менш прийнятної впізнаваності потрібно цілеспрямовано працювати близько двох-трьох років. Для цього також потрібні чималі кошти. Методом народного фінансування отримати їх далеко не завжди виходить.
І навіть якщо буде висока впізнаваність, то і це ще не все. Ось шоумен Володимир Зеленський має колосальну впізнаваність. Але, за словами київського мера, «Зеленський – пілот, який не вміє керувати літаком». До думки Віталія Кличка, який свого часу теж хотів одним махом перескочити з боксерського рингу в крісло президента, варто прислухатися: людина на власній шкурі відчула, що таке – бути управлінцем вищого рівня.
Так що міф про можливість обрання «нових облич» у цій виборчій кампанії потрібно забути. Тимчасово, але забути. Сьогодні треба виходити з реалій. А реалії такі, що старі політичні кадри добровільно не підуть зі сцени і намагатимуться залишитися при владі в тій чи іншій іпостасі. У цих умовах найрозумніше – зробити ставку на того з рейтингових кандидатів, хто менш корумпований, має найбільший управлінський досвід, підтримку західних партнерів і не залежить від Кремля.
Міф 2: Москва робить ставку на екс-регіонала
Народний депутат Сергій Лещенко (обирався від БПП) заявив, що, на його думку, Москва вирішила в ході президентських виборів робити ставку на екс-регіонала, народного депутата Юрія Бойка, якого вона пам'ятає всі ці роки як надійного спільника в різних схемах.
«Бойко і його фінансовий патрон Дмитро Фірташ знайшли спільну мову з владою Порошенка. Фактично, чинною владою створені умови максимального сприяння для заводів-виробників азотних добрив, які Фірташ накупив на гроші путінського гаманця Ротенберга. Ну і Генеральна прокуратура на чолі з кумом Порошенка Юрієм Луценком так і не внесла подання на зняття депутатської недоторканності з Юрія Бойка», – зазначив Лещенко.
У змові президента Порошенка з одіозним олігархом Фірташем можна не сумніватися, чимало ознак цього було і раніше. А в іншому... Ну, не варто вважати кремлівських стратегів зовсім уже нікчемними дурниками! У Москві чудово розуміють, що для багатьох українців Бойко – як червона шмата для бика. Звичайно, він має певний рейтинг серед проросійськи налаштованих виборців східних і південних територій України. Однак для перемоги в масштабах країни цього буде явно недостатньо. Путін у свідомо програшні ігри не грає.
У чому ж підступ? Треба мати на увазі, що практично вся українська політика ґрунтується не на ідеології і програмах, а на «вождях» партій і рухів. Якщо подивитися програми всіх кандидатів у президенти, то вони ніби писані під кальку, окремі деталі погоди не роблять. Водночас практично вся робота з виборцями будується на розкручуванні і рекламі відомих імен.
Крім Бойка, кандидатами висунуті й такі проросійські політики, як Олександр Вілкул та Євген Мураєв. Логічно припустити, що кремлівські стратеги враховують той факт, що довіра українців до покровителя корупції Порошенка дорівнює статистичній похибці. У цих умовах проросійські кандидати (у кожного з них є свої шанувальники) відніматимуть голоси не в того, хто став бридким переважній більшості громадян – за нього вони б у будь-якому випадку не голосували, – а в його суперників. Як наслідок, шанси Порошенка залишитися на другий термін підвищуються, особливо якщо кандидати від демократичних партій і рухів не об'єднають своїх зусиль.
У зв'язку із цим, без сумніву, заслуговує на увагу думка Ігоря Коломойського, котрий свого часу чимало зробив для захисту України, очоливши Дніпропетровську область. Можна по-різному ставитися до екс-власника ПриватБанку, але у кмітливості йому не відмовиш. Так ось, днями олігарх заявив буквально таке: «Я думаю, що і Порошенко їм (у Кремлі, – ред.) не чужа людина. Я вважаю, що для них Порошенко – це найкращий варіант. Тому що, якщо буде Порошенко, конфлікт ніколи не закінчиться. А Путіну невигідно закінчення війни на Донбасі».
На цей умовивід чітко накладається той факт, що путінський кум Віктор Медведчук фактично є посередником у спілкуванні між Петром Порошенком і господарем Кремля. Зберігаючи зовнішню відстороненість, ці політичні близнюки цілком можуть домовлятися щодо певних моментів. Про ймовірність їхньої змови, наприклад, задля відтермінування президентських виборів в Україні багато оглядачів говорили під час захоплення в полон українських моряків у Керченській протоці.
Так що не все так однозначно з гіпотезою про ставку Кремля на одіозного Бойка. Імовірність того, що Путін і Ко розігрують багатоходівку, – значно вища. Демократичні сили повинні бути готовими й до такого варіанта розвитку подій.
Міф 3: найголовніше – прибрати Порошенка
Низка шановних блогерів прямо так і написали: мовляв, не важливо, кого оберуть цього разу, аби не Порошенка. Зрозуміти це можна. Українці вкрай втомилися від постійної брехні як самого президента, так і його ставлеників в уряді. Перспектива жити в умовах диких тарифів, напівжебрацьких зарплат, жебрацьких пенсій і дивитися, як купка високих чиновників насолоджується стотисячними зарплатами і збагачується за рахунок платників податків, довела велику частину населення, що називається, до сказу. Бували в Україні й гірші часи, але не було підліших.
Інформпростір України переповнений ворожіннями політологів, оглядачів і звичайних громадян про те, хто міг би перемогти на цих виборах, щоб скинути нинішніх кровососів. Однак є набагато важливіше питання, ніж прізвище, ідеологічні установки, програма й обіцянки конкретної особи. Це питання – про істинність волевиявлення громадян.
Чому Україна вже давно «ходить колами» і наступає на одні й ті самі «граблі»? Мається на увазі потрапляння на посаду глави держави далеко не найчесніших, найкомпетентніших і найвідданіших ідеалам свободи і демократії політиків. Відбувається це тому, що в країні практично ніколи не було по-справжньому чесних виборів. Будь-яких висновків іноземних спостерігачів, зроблених за тиждень спостережень, – цього недостатньо, це хіба що імітація контролю. За тиждень-два вони нічого посутнього не побачать і не зрозуміють.
Адже чесні вибори вирізняє не тільки відсутність махінацій зі списками виборців, їхня усамітненість під час заповнення бюлетеня, відсутність «каруселів», вкидання зайвих бюлетенів і фальсифікації підсумків. Не менш важливими умовами чесності виборів є незастосування адмінресурсу можновладцями, усунення умов для підкупу виборців та тиску на тих виборців, хто залежить від чиновників по роботі або військовій службі.
В Україні президент почав підготовку до цих виборів, відзначали політологи, ще років зо два тому. Весь цей час на повну потужність працювала пропагандистська машина Адміністрації президента, оплачувана платниками податків. Глава держави нерідко замість вирішення нагальних проблем населення займався саморекламою, розрізаючи різні стрічки. Одіозне «міністерство правди», як називають Мінінформполітики на чолі з кумом Порошенка Юрієм Стецем, та десятки проплачених тролів займалися прославлянням «досягнень» Порошенка, внаслідок яких країна визнана найкорумпованішою на планеті, найбіднішою в Європі... Ця протизаконна, по суті, діяльність із введення в оману громадян – прямий шлях до спотворення волевиявлення народу.
Зараз робота з витонченого обману виборців центральною владою форсована до межі.
«Наразі стає зрозумілою технологія порошенківського штабу, – пише у Facebook відомий київський журналіст і письменник Володимир Кулеба. – Вона спрямована на: 1) засмічення бюлетенів, щоб виборець отримав рулон туалетного паперу і, не розібравшись у 30-40 прізвищах, голосував навмання; 2) туди ж будуть втиснуті двійники – з однаковим прізвищем, уже такого собі Тимошенко Ю.В. з т. зв. народного фронту висунуто. Будуть ще двійники, і не один – і всі поршенківські висуванці. Уже за одне це їхніх кандидатів слід було б не допустити до влади; 3) на повну використати адмінресурс – від церкви до останньої лікарні і в’язниці, всіх губернаторів і мерів міст нагнути так, щоб і не цвірінькали, а дали максимум голосів».
Багато експертів відверто побоюються, що владна верхівка може піти на фальсифікацію виборів. Що стосується виборців, то, за даними соціологічної групи «Рейтинг», дві третини опитаних українців вважають, що майбутні вибори президента будуть нечесними.
За таких варварських порядків не доводиться сподіватися на те, що громадяни вдумливо готуватимуться і відповідально голосуватимуть. Навіщо? Адже, мовляв, все одно «нагорі» все без них уже вирішили.
За таких настроїв виборців багато хто з політиків не вважає за потрібне виконувати свої обіцянки. Чи розірве це зачароване коло Україна – покажуть нинішні вибори. Але вона це зможе зробити, якщо тільки всі демократичні сили якомога швидше об'єднаються, вироблять і вживуть дієві заходи щодо нейтралізації спотворення волевиявлення народу.