На трагедію у місті Кемерові українці відреагували стримано: бурхливих співчуттів не висловлювали, проте і не зловтішалися — лише констатували, що на революцію росіян не підніме навіть загибель власних дітей. З останнім твердженням важко не погодитись. За 18 років путінського правління сталося чимало трагедій: від Беслану та «Норд-Осту» до «Курска» та стихійних пожеж 2010-го (за офіційними даними, внаслідок останніх було повністю або частково знищено 127 населених пунктів). В усіх випадках влада, часто вустами самого Путіна, цинічно брехала, а також виявляла некомпетентність і неспроможність.
Інцидент у Кемерово не став винятком. Як виявилося, торгівельний центр легко перетворився на крематорій не через випадковість, а внаслідок тотального нехтування правилами безпеки. Навіть сама будівля, колишня радянська фабрика, була не пристосована для використання в такій якості. Масштаби злочинної недбалості сягають далеко за межі відповідальності окремих осіб — таке становище могло утворитися лише в умовах багаторічної безконтрольності та системної корупції у місті та регіоні.
Реакція влади виявилася абсолютно неадекватною. Передусім йдеться про брехню: за офіційними даними, під час пожежі загинули 64 особи, хоча на місці циркулюють чутки про набагато більше число жертв. Вимагаючи правди, мешканці Кемерова зібрались на кількатисячний стихійний мітинг, але влада вустами віце-губернатора оголосила захід спланованою провокацією з метою дискредитації влади. Так само 18 років тому, спілкуючись з родичами загиблих на підводному човні «Курск», Путін звинувачував опозиційну пресу у дискредитації російської армії та флоту. Щоправда, з родичами загиблих у Кемерово не став спілкуватись ані Путін, ані губернатор Аман Тулєєв, хоча на пожежі загинула його власна племінниця. «Це не родичі загиблих, а постійні бузотери», – сказав Тулєєв про людей, котрі вимагали зустрічі з ним, стоячи під будівлею адміністрації. Та й публічні вибачення Тулєєв приніс не постраждалим містянам, а... особисто Путіну: «Прошу вибачення особисто у Вас за те, що сталося на нашій території». Не менш химерною була і реакція самого Путіна, котрий, прибувши до Кемерово, став патякати про неприпустимість демографічних втрат внаслідок злочинної халатності.
Чи могло все це спровокувати щось більше, ніж мітинги пам’яті у декількох містах Росії? Навряд чи. І справа тут не в «рабській ментальності» росіян, а в тому, що локальні трагедії, хоч і виявляють системні проблеми, не здатні стати тригерами революції в принципі. В Україні за роки незалежності також сталося чимало кричущих випадків, але політичну ланцюгову реакцію не запустив жоден з них. Для того, щоб громадяни розкачались на масштабні протести, вони мають відчути своє загрожене становище. Коли мільйони людей усвідомили, що Леонід Кучма та Віктор Янукович збираються демонтувати демократію, стався перший Майдан. Другий Майдан також почався не з бунту у Врадіївці, а коли влада вирішила відмовитись від євроінтеграції, на додачу виявивши звірячу жорстокість проти тих, хто наважився протестувати. Теоретично, деградація режиму Януковича була помітна ще під час подій у Врадіївці, де корупція, жорстокість та неофеодалізм виявились у всій своїй азіопській красі. Однак, для більшості українців все це лишилося жахливим, але все ж таки локальним інцидентом, а відтак далі обурення місцевим «начальством» справа не пішла.
Що ж стосується Росії, найбільші ризики для путінського режиму були зосереджені навколо останніх виборів. Саме ці вибори наочно продемонстрували росіянам будь-яких політичних поглядів, чим вони є для Кремля: не громадянами, а лише «демографією». Зрежисований і явно неправдоподібний результат, брутальне і масове використання адмінресурсу, фальсифікації на очах у спостерігачів і під об’єктивами камер спостереження — все це могло вивести людей на вулицю. Якщо вбивство Нємцова було ударом лише по лібералах, то хамське і явно незаконне «перезавантаження» Путіна могло об’єднати і лібералів, і націоналістів, і червоно-коричневих. Причому привід для протестів був у кожному місті Росії: у незалежній російській пресі було зібрано кілька тисяч (!) повідомлень про адміністративний тиск, фальсифікації та інші неподобства. Проте нічого такого не сталося: росіяни мовчки проковтнули псевдовибори, засвідчивши, що запас їхнього терпіння ще не вичерпався. Власне через це Путін не поспішив відправити у відставку Тулєєва і влаштувати взірцево-показову прочуханку усім причетним до кемеровської трагедії. Навіщо умилостивлювати жертвами народ, який щойно блискуче склав іспит на покірність?
Перспективи вимальовуються дуже похмурі — і для самих росіян, і для нас. Самовпевнений путінський режим і далі перетворюватиме Росію на кемеровський торгівельний центр, у якому відсутні елементарні засоби безпеки, а керівництво просто отримує свою ренту, аніскільки не турбуючись про ризики. І що глибше сягатиме деградація Росії, то вірогіднішими ставатимуть катастрофічні сценарії майбутнього.
У торгівельному центрі може статись багато смертельно небезпечних речей: пожежа, вибух, обвал будівлі, тощо. Але у величезній (та ще й ядерній!) країні таких сценаріїв взагалі безліч: від керованого перетворення на аналог Північної Кореї і аж до розпаду на воюючі «народні республіки». І в кожному з цих сценаріїв російському народу відведено роль жертв, котрі розплачуватимуться за недбальство і самовпевненість колективного Путіна. Та частина провини лежатиме також і на самих росіянах, які впродовж десятиліть не спромоглися примусити владу до відповідальності.
Оцінювати вірогідність тих чи інших сценаріїв деградації Росії поки що зарано. Однак, яка б халепа там не сталася, слід пам’ятати, що все це відбуватиметься поруч з нашими кордонами. І що сусідство з палаючим торгівельним центром ніколи не буває безпечним.