Почнімо відразу із цього рідкісного в повсякденному вжитку слова «адорація». Хоча й рідко вживане, але його роль і значення – надзвичайні в суспільстві. Адорація – це захопливе прославляння та вихваляння якогось божества, правителя або ж кумира. Свого часу – невід’ємний елемент релігійного культу. Ритуал, який дозволяє вибудовувати суспільні ієрархії, ділити суспільство на еліту і плебс, розбудовувати систему залежностей та лояльностей. Який з часом зазнав профанації, включивши в гру буквально всі суспільні прошарки. Гасло типу «І ми, Параско, люди» та рекламний слоган «Якщо сам себе не похвалиш – ніхто тебе не похвалить» стали трендом теперішнього життя. Так від адорації богів перейшли до взаємної адорації.
Завдяки тектонічним змінам ХХ століття багато суспільних ієрархій зазнало докорінних змін. На одній шостій планети майже фізично були усунуті цілі класи і прошарки. Творилася нова суспільна ієрархія. Де місце родової аристократії зайняла вища партійна номенклатура. Крах СРСР та його сателітів також супроводжувався вибудовуванням нових ієрархічних систем. А оскільки на зміну радянській системі прийшли національні держави, то, відповідно, і нові ієрархії треба було заново пофарбувати.
Ще недавно радянське класове суспільство атомізувалося на, без перебільшення, тисячі різноманітних маленьких груп за інтересами. Люди добровільно об’єднувалися в середовища, «тусовки», товариства, спілки, клуби, капітули, згромадження і навіть партії. Цей рух можна було б назвати формуванням громадянського суспільства. Правда, якби не одне але. У цих закритих групах прийнято було захоплюватися самими собою і хвалити самих себе. Критичний підхід був, на жаль, їм протипоказаний. Треба було за все вихваляти своїх і дружно ненавидіти конкурентів. Тому найбільше допали свого – засновники, лідери та найвищий актив.
Це ще не було «життям у бульбашці», породжене епохою соціальних мереж. Оскільки бульбашка здатна легко видозмінюватися. Розбухати, лускати і ділитися на десятки і сотні нових нестабільних утворень. А от середовища взаємних адорантів – майже залізобетонні. Так надійніше і простіше. Хочеш слави – ось вона. Хочеш похвали і фіміаму – тутечки. Вони довго формуються, проходять через низку «очищень» від не зовсім лояльних. Набирають суспільної ваги, часто приписуючи собі неіснуючі заслуги та впливи. Використовують старі і творять нові мережі та інституції з плекання власних культів.
Радянська практика обмеження творчого духу через спілки письменників, журналістів, архітекторів і художників, хоч і була встановленням авторитарного контролю, до пори до часу служила мірилом цехової професійності. Зрозуміло, що тільки в межах панівної ідеологічної доктрини. Поза спілкою, на жаль, не могло бути письменника, журналіста і навіть архітектора. Розвал радянської системи не торкнувся її основних механізмів контролю. Так залишилися «творчі» спілки. Залишилася радянська система нагород. Яка вже тоді була неймовірно суб’єктивною, коли критеріями відбору були партійність та ідеологічна лояльність. У пострадянській Україні це набуло або гротескного, або нахабно корумпованого вигляду. Треба було мати «своїх» людей не тільки у владі, але й на місцях – у спілках та неформальних середовищах.
Хто зі звичайних людей задумувався, звідки беруться народні і заслужені: співаки, артисти, художники, журналісти і взагалі «діячі культури»? Хто знає, як відбувається підбір кандидатів, як пишуться подання і коли вони лягають на підпис державних достойників? Хто до нагородження чув про «заслуги» різноманітних лауреатів і володарів обласних та республіканських премій? Насправді – це суцільне закулісся. Повний суб’єктивізм у відборі і встановлення прямого зв’язку з владою, а отже й узалежнення від неї. Бо для цих «творчих» людей надзвичайно важливою є не тільки доплата до пенсії або іменна пожиттєва стипендія. Для них вкрай важливими є процедура виокремлення себе в еліту та подальші механізми закріплення за собою цього статусу. Щоб потім, побрязкуючи нагородами, виголошувати істини в останній інстанції. І постійно харчуватися зі «заслуженої» у влади синекури.
І ім’я їм легіон. Тут вам і неперевершені інтелектуали, і моральні авторитети, і митці, і вчені, актори, політики, громадські активісти, всечесні отці і їмосці. Їхні діти, внуки і внучки. «Клюби інтелігенції», союзи, «дворянскіє собранія», «козацькі коші» й різноманітні капітули нагородження себе і собі подібних. Їхнє життя – майже суцільний релігійний ритуал. Де, зрозуміло, нема місця для критики. Тут можна тільки захоплюватися і хвалити божественних істот минулого і сучасного. При цьому не забувати сипати прокльонами на адресу зрадників і запроданців з іншої пісочниці. Влаштовуючи масове цькування тих, хто посмів засумніватися в тому, чи, бува, король не голий?
У такому середовищі можна легко сховатися від професійної критики. Можна приховати свою фахову нікчемність. Оскільки належні до кола обраних проголосили себе мірилом в останній інстанції. Вони формують громадську думку. Визначають, що має сенс, а що ні. Що є ціннісним, а що нічого не варте. Виявилося, що через засилля середовищ взаємної адорації у нас неможливе наукове рецензування і фахова критика. Бо якщо в науковій рецензії висловити критичні зауваження, то це сприйметься як персональний випад. Після чого почнеться справжня війна проти сміливця. І саме через це в українській гуманітарній науці панує вже навіть не застій. Вона вже майже сповзла у прірву вторинності.
Або ж спробуйте написати критичну рецензію на чергову «патріотичну» театральну виставу, мейнстрімну книжку або розрекламовану і вкрай непрофесійну виставку? Пошкодуєте, що на цей світ народилися. Вас атакуватимуть не тільки автори «шедеврів», але й вся навколомистецька рать. Вам «пояснять», що ви не патріот, ви манкурт, запроданець, заздрісник, нікчема і лузер по життю. Бо у вас нема ні титулу, ні походження і найголовніше – ви не з їхнього середовища. Завдяки цьому наші митці ще довго «згодовуватимуть» патріотичній публіці те, що світ давно пережував і виплюнув.
Вражає також взаємопов’язаність товариств адорантів з державними чиновниками та владою загалом. Належність до цих закритих неформальних об’єднань різного роду чиновників дозволяє невігласам порушувати закони і залишатися непокараними. Подібне свавілля нівелює дію правил і приписів, бо своїм можна все, а іншим – закон. А все це разом веде до зневіри у правовий характер української держави.
Те саме стосується політичної сфери. В Україні нема потужних політичних партій. Є лідерські (вождистські) проєкти, які, знову ж таки, побудовані за принципом взаємної внутрішньопартійної адорації. Залишається тільки преклоніння перед вождем і життя за біблейським принципом – «у тебе не може бути інших богів, окрім мене». Саме такою була природа культів Януковича, Порошенка і Тимошенко. Що б ті не зробили, навіть злочин, але в очах їхніх адептів віри, вони залишатимуться непомильними героями. Бо сумнів, то вже зрада. А зрада означає обов’язкову перемогу божища з конкурентного політичного табору.
І найгірше, коли члени ордену взаємної адорації намагаються переконати більший загал у тому, що тільки їхнє куце бачення героїв, богів та ситуації є єдиноправильним. Вони заповзято видають своє бажане за дійсне. Провали своїх недолугих задумів та прожектів трактують суто як зловороже втручання, а не через їхню нежиттєвість і відірваність від реальності. Це нагадує ситуацію, коли хтось не тільки вірить у казки, але й будує плани з опорою на казкових персонажів. Звідси й «Бандера прийде – порядок наведе» або твердження, що Сталін був найуспішнішим менеджером.
Люди з товариства взаємних адорантів ніколи нічого не програють і не втратять. Навіть програвши все, вони цього не відчують. Бо вони знову зберуться на свій черговий сеанс терапії із взаємного зализування і ніхто їм більше не суддя. Бо вони у всьому просто неперевершені. А те, що не все гаразд, то просто тому, що такий поганий народ попався.