Коли на горі Пікуй встановили статую Ісуса Христа, прогнозовано почалися інтернет-змагання з красномовства, а люди звично поділилися на віруючих і невіруючих, прихильників «кічу» і поборників «естетики». Для мене, натомість, було сюрпризом побачити щось у такому стилі. Його би пасувало встановити десь у Південній Італії чи Колумбії. Чи в Галичині початку 90-х. Але не зараз. Зараз у нас в тренді «традиційний слов’янсько-візантійський» стиль. У кращому разі – на сучасний лад, у гіршому – дерев’яний зруб методом «в лапу» + «Спаси и сохрани» церковнослов’янською мовою + вишитий рушничок. А тут – рідна ще з часів перебудови «латинсько-ватиканська диверсія». Ключове слово тут «латинська», і на цьому варто зупинитися детальніше.
З одного боку, маємо церковну традицію, яка тягнеться від Візантії через Київську Русь. І яку ми плекаємо й відроджуємо. Це традиція Володимирового Хрещення, дуже важлива річ для майбутнього української церкви. Їй належить головна роль у майбутньому об’єднанні в єдину помісну церкву (чи буде вона православною, чи уніатською – невідомо). З іншого боку, майже всі пам’ятають ікони, які були в галицьких хатах на початку 90-х. Це, головним чином, репродукції «Тайної Вечері» да Вінчі, образи Серця Ісусового і вервиці. Латинські запозичення, якщо говорити нинішньою термінологією.
Фігура на горі Пікуй – це як «привіт» з тих часів, коли традиційне українське весілля на наших теренах могло обійтися без коней і вишиванок, але мусіли бути пляцки «Спартак» в зелених кльошах, а лавки мали бути застелені білим папером. Коли на «польські свята» теж не можна було працювати, а головною забавою на Паску були карбід, сірники і банка з-під кави, а не гаївки.
Правду кажучи, тоді було багато латинських запозичень: люди причащалися навколішки, Почаїв не вважався місцем паломництва, а слово «православний» мало дещо інше емоційне навантаження. І знадобилося трохи років, щоб привчити парафіян реагувати на нього спокійно, хоча в багатьох церквах його й зараз намагаються не вживати без крайньої потреби.
Появу такої статуї Христа можна сприймати як вияв несмаку, а можна вважати ознакою живучості тої традиції, яка офіційно не вписується в рамки класичного теперішнього канону. Зрештою, це теж питання: що в цій ситуації є «справжньою» традицією і яка традиція традиційніша – запозичена латинська, яку ми пам’ятаємо, чи відроджена східна, про яку ми знаємо, що вона рідна?
Бо якось уже звиклося до думки, що український П’ємонт (він же – всесезонна туристична зона і «здравниця»), де соборницька козацька традиція живе і перемагає, матиме лише попсову регіональну специфіку. А-ля «порцелянова філіжанка – прошу пані – шляхетні батяри». Але, Богу дякувати, залишили щось і для себе. Неофіційно, звичайно, нам не звикати. Не так давно офіційно взагалі не було греко-католиків, але в країні комуністичного матеріалізму чомусь ніхто не піднімав «надої» під час релігійних свят. Не для туристичного вуха рідні крилаті вислови: «насерматри твої», «кров залєї», «будеш шукав п’єтого кута в хаті» і «ксьондз два рази казанє не каже». Це ми залишимо для себе. Що ж це, зрештою, за П’ємонт, якщо не плекати своє, а лише косплеїти козаків з ансамблю Вірського (не тих, котрі були сапери-піхота-диверсії, а з акварельних картинок, де кінний козак в сорочці рубає шаблею польського крилатого гусара).
Загалом це дуже добре – пам’ятати (а не просто знати) традиції, ще й відчувати себе частиною загальноєвропейського простору. Навіть у сенсі естетики католицького Півдня. Це краще, ніж віра у власну ексклюзивність і казки про тамтешніх безбожників та содомітів, які розповідають росіяни – інші носії унікальної східної традиційності.
І це дуже добре, що наші сімейні цінності сформувалися ще в доколгоспні часи. В часи співжиття на цих теренах іншої комбінації народів. Вони варті того, щоб бути збереженими.
І навіть для туризму було б краще (для правдиво внутрішнього), якби подоляки могли подивитися на галичан, а галичани – на волиняків. А не руссо-турісто дивилися б на потішних гуцулів у Львові чи козаків (насправді уніатів) біля Жовківського замку (десь між костелом і синагогою). Для цього є кіно і «Останній москаль».