Чому так сталося?
Тому що між владою і суспільством, між елітами і суспільством немає взаємної довіри. Підтримка світової спільноти – добре, проте вона не замінить внутрішньої згоди.
Де немає діалогу і проговорювання, там вибухають гранати і летять кулі.
У нас немає політичних партій. Паростки політичного життя, що зароджувалися на початку 90-х років із дисидентського середовища, було знівельовано системою, її аґентами і браком досвіду. На зміну їм прийшли проекти. Вони мають мало що спільного з політичними партіями класичних демократій. Це симулякри – такі самі, як конституція СССР. Щоб зберегтися, система прибирає будь-якої подоби.
Ми всі – її заручники. Вона запрограмована на нівелювання особистості, на глухоту між людьми, на перманентний конфлікт, який виснажує країну. Бо вона чужа для цієї країни.
Її інсталювали для того, щоб такої країни, як Україна, ніколи не існувало. Вона будувалася від моменту ліквідації Запорозької Січі до Емського і Валуєвського указів. І Голодомору, нашої найбільшої трагедії.
Ця система вбила Володимира Івасюка, а 1985 року в ту мить, коли Горбачов проголошував перебудову, донищила Василя Стуса, наймогутнішого нашого поета другої половини XX століття.
Чорновіл і Ґонґадзе – її жертви. Небесна сотня – також. І ті, хто гинуть в АТО. І ті, по інший бік.
Переведення корупції з одних місць на інші, з одних форм в інші навіть найбільші друзі України не визнають за реформи.
Ми не маємо нових еліт.
Можливо, вони щойно народжуються.
Наостанок зацитую Манделу:
«Систему гноблення не можна реформувати – її слід відкинути цілком».
І ще:
«Я хотів, щоб Південна Африка побачила, що я любив навіть своїх ворогів, але ненавидів систему, що нацькувала нас одне на одного».