Чи хтось ще пам’ятає українське телебачення перших років Незалежності? Ще до того, як на «голубих екранах» з’явилися «1+1», ICTV, СТБ, «Новий». Якщо хтось із читачів забув, а хтось занадто юний, щоб таке пам’ятати, то дозволю собі нагадати. Це було просто жалюгідне видовище в найгірших радянських традиціях, але позбавлене радянських коштів і можливостей. А головне – професійних кадрів, хай навіть не талановитих, а просто вправних. Зрештою, не дивно, бо цілий Радянський Союз працював на Москву, вона наче порохотяг висмоктувала всі біль-менш якісні кадри, особливо в інформаційно-пропагандистській сфері.
Так от, своїми наріканнями на українське телебачення на початку 90-х я поділився з одним старшим київським колегою. Той лише посміхнувся й дав дуже цінну порад:
- Чуваче, ти просто дивишся на це з хибного ракурсу. Ти припусти на мить, що там, по той бік камери сидять панки й приколюються собі з нас. І повір, тоді настрій під час перегляду українських програм у тебе зразу ж покращиться.
- Але це ж не панки, вони не приколюються, вони насправді так працюють і на більше не здатні, – намагався заперечити я.
- Ну, якщо не хочеш змінювати ракурс, то мучся далі.
Я таки спробував дослухатися поради. Вийшло не з першого разу, але згодом навчився вибирати адекватний ракурс і, о диво, українські програми мені, як то кажуть, зайшли. Хай живе панкізм!
Чому нині я згадав цю історію більш ніж тридцятирічної давності? Як це не дивно, через Дональда Трампа. От уже рік він перебуває на президентській посаді у другій каденції. І незрозуміло, як сприймати його серйозно? І це ж президент Сполучених Штатів, де-факто найвладніша людина світу. Та після кожної його заяви в нормальної, тверезомислячої людини виникає когнітивний розлад.
То, може, і його сприймати як панка, який просто приколюється з усіх нас? Було б добре, але, на жаль, у цьому випадку такий метод втрачає сенс. Бо це не українські телеведучі, які поза сферою своєї діяльності не мають жодного впливу на інших. Це людина, яка здатна влаштувати у світі політичний й економічний землетрус, збомбардувати якусь країну, завалити ринки тощо. Так, ми можемо тішитися, що він віддав наказ захопити венесуельського диктатора Мадуро чи реквізувати танкери російського тіньового флоту. Але водночас він може підняти митні ставки, причому навіть країнам-союзником із НАТО. А може й розпустити те саме НАТО. Може окупувати й анексувати Гренландію. Може створити на заміну ООН свою «Раду миру», де призначити себе коханого головою й запросити до неї автократів-диктаторів з усього світу.
Просто якесь божевілля. А особливе занепокоєння ментальним статусом Трампа виникло після його відкритого листа прем’єру Норвегії Йонасу Ґару Стере, де американський президент обґрунтовує своє охолодіння до ідеї миру в цілому світі. «Дорогий Йонасе, враховуючи, що ваша країна вирішила не давати мені Нобелівської премії миру за припинення понад 8 воєн, я більше не відчуваю обов’язку думати виключно про мир, хоча він завжди буде домінантний, а тепер можу думати про те, що є добрим і правильним для Сполучених Штатів Америки».
Мисляча людина зразу ж зауважить: причому тут «ваша країна» до Нобелівської премії миру, яку присуджує незалежний норвезький Нобелівський комітет. І чому це має стати підставою більше не «думати виключно про мир»? Логічно було б якраз навпаки, ще більше думати про нього, раз уже налаштувався на досягнення такої амбітної мети. І хто раніше заважав Трампу «думати про те, що є добрим і правильним для Сполучених Штатів Америки»?
Загалом лист виглядає на якесь скиглення малої дитини, яка не отримала жаданої іграшки. Хоча ні, таки отримала, адже лідерка венесуельської опозиції Марія Мачада власноручно віддала Трампу медаль Нобелівської премії миру під час аудієнції в Білому домі. І Трамп, навіть не знітившись, цю медаль прийняв (питання: чи хоч подякував?).
Після цих та багатьох інших ексцентричних (дуже м’яко кажучи) витівок Трампа в інформаційному просторі знову активізувалася дискусія щодо ментального здоров’я американського президента і його здатності виконувати покладені обов’язки.
Чому «знову»? Бо такі дискусії вже велися під час ще першої президентської каденції Дональда Трампа. 2017 року 35 фахівців у царині психіатрії опублікували листа в газеті New York Times, у якому попереджали про «небезпечну емоційну нестабільність» Трампа, яка проявляється в особливостях його мови та дій. Психіатри дійшли висновку, що Трамп «непридатний для безпечного служіння на посаді президента».
Цікаво, що в такий спосіб автори листа порушили «правило Ґолдвотера». Це такий етичний принцип, встановлений Американською психіатричною асоціацією, який забороняє психіатрам США ставити діагноз або коментувати психічний стан публічних особистостей (особливо політиків), яких вони не оглядали особисто, щоб уникнути несправедливих і непрофесійних суджень.
У читачів може виникнути запитання, хто ж такий цей Ґолдвотер і чому його ім’ям названо етичний принцип. Не виникло? Але я все ж розкажу, бо це цікаво і спонукає провести паралелі зі сьогоденням. Отже, Баррі Морріс Ґолдвотер – американський політик, сенатор від штату Аризона, який на виборах 1964 року кандидував від Республіканської партії в президенти США. Він послуговувався вкрай агресивною риторикою, закликав вторгнутися в Китай, посилити мілітарний натиск на В'єтнам, а ще використати при цьому ядерну зброю як штатну.
І тоді американський журнал Fact (нині вже не існує) опублікував спеціальний випуск, присвячений Ґолдвотеру. Понад тисяча членів Американської психіатричної асоціації дали свої висновки щодо ментального здоров’я сенатора, заочно проаналізувавши його поведінку, висловлювання, жестикуляцію, міміку й інші чинники. Психіатри вказали на психічні вади Ґолдвотера, зокрема на параноїдальні, нестабільні і нарцисичні риси його характеру. Вони дійшли висновку, що поведінка Ґолдвотера є небезпечною і його обрання президентом може призвести до світової катастрофи.
Обурений сенатор подав на журнал до суду. Він вимагав спростування тверджень щодо його психічного стану й моральної компенсації на два мільйони доларів. Суд ухвалив рішення на користь позивача. Щоправда, компенсацію було вирішено стягнути значно меншу – лише 75 тисяч. Важливим результатом цього кейсу і стало запровадження «правила Ґолдвотера».
То чому ж дев’ять років тому 35 психіатрів таки зважилися на те, щоб порушити це правило й висловити свої думки щодо ментального здоров’я Трампа, який на той момент уже перебував на посаді президента. Вони пояснили, що «ставки занадто високі, щоб ми могли мовчати й надалі». «Виступи і дії пана Трампа демонструють нездатність терпіти відмінні від своїх погляди, що призводить до гнівної реакції з його боку. Його слова і поведінка свідчать про абсолютну нездатність до співпереживання», – вказали вони в листі. Психіатри стверджували, що «особи з такими рисами характеру викривлюють реальність відповідно до свого психічного стану, нападаючи на факти і тих, хто їх артикулює».
Ще одна група американських психіатрів того ж 2017 року у статті в газеті Independent висловила впевненість, що Дональд Трамп страждає на розлад особистості, причому в особливій формі: злоякісного нарцисизму, який значно небезпечніший за звичайний нарцисизм і невиліковний. Вони також вказали на «завищену самооцінку, імпульсивність і гіперчутливість до образ, критики та очевидну нездатність бачити відмінність між фантазією і реальністю».
Хай там як, Дональд Трамп зумів пробути на посаді всю свою першу каденцію і навіть обратися вдруге. Може, він зумів за чотири роки, поки перебував у статусі експрезидента, одужати? Навряд чи. Фахівці в царині психіатрії, спостерігаючи за актуальною поведінкою американського президента, і нині вказують на ознаки клінічного нарцисизму й емоційної нестабільності, говорять про відсутність емпатії, нездатність сприймати іншу думку. Із таким анамнезом навряд чи людина може бути здатна не те що ефективно, а бодай безпечно для своєї країни і світу виконувати обов’язки президента.
Проте виконує, ось уже рік на другій каденції. І нема на то ради, як сказав би відомий львівський композитор Станіслав Людкевич. Нам із цим жити. Це не надто радісно для Західного світу, для Євроунії, для НАТО. Це вкрай болісно для України, яка дуже залежить від американської військової допомоги.
Але оскільки найближчим часом імпічменту Трампові в Конгресі не передбачається, то світу треба зібратися зі силами й потерпіти ще три роки його правління, підлаштовуючись під його ексцентризм. Старі методи поводження з чинним президентом США як з дорослим політиком більше не діють. Треба перелаштовуватися. Український президент Зеленський це досить чітко усвідомив, відчувши на власному досвіді ганебної зустрічі в Овальному кабінеті 28 лютого 2025 року. Він зробив висновки і скоригував свою поведінку. Це виявилось не так і складно. Усе, як радили пінгвіни-втікачі в мультфільмі «Мадагаскар»: «Посміхаємось і махаємо!».
І це працює. Так Трамп може одного дня безпідставно обізвати диктатором. А вже наступного – запевнювати, що нічого такого не говорив. Як підрахували експерти, за рік своєї каденції Трамп змінював свою прихильність до Зеленського на гнів, а потім повертався назад до прихильності аж сім разів.
От бачимо і з Гренландією така сама історія. Ще нещодавно Трамп погрожував її захопити, запровадити мита проти країн, які відстоюють право Данії на арктичний острів, але згодом дав задню. І вже ніхто нічого не захоплює.
Історія знає достатньо випадків, коли на чолі влади опинялася ментально неврівноважена особа. Один із найвідоміших – французький король Карл VI Божевільний, який ще й правив у дуже критичний для країни час Столітньої війни. Але нічого, якось Франція дала собі раду. То, може, і з Трампом якось розсмокчеться. Так що уявляємо собі його панком, посміхаємось і махаємо.