То що «томагавковий період» у складному трикутнику взаємин США-Україна-Росія вже завершився? Чи просто переживає чергову короткочасну кризу? Спробуємо розібратися.
Отже, донедавна нам здавалося, що ситуація для України в згаданому трикутнику складається доволі позитивно. Пригадаймо, як ще в середині липня американський президент Дональд Трамп, ображений непоступливістю російського диктатора Владіміра Путіна у справі миру, оголосив тому ультиматум. З дедлайном у 50 днів. Що мало статися на 51-й день ніхто достеменно не знав (та вже й не дізнається), але заповідалося «щось жахливе», принаймні так стверджував сенатор-республіканець Ліндсі Ґрем.
Утім, не минуло і пів терміну, як Трамп радикально змінив позицію. Відрядив до Путіна свого вірного посланця Стіва Віткоффа (дарма, що той раз по раз демонструє свою цілковиту некомпетентність), а потім й оголосив, що незабаром зустрінеться з російським диктатором віч-на-віч. Яка зустріч? Для чого, адже жодних точок дотику в мирному процесі не знайдено. Я тоді напівжартома, але напівсерйозно у статті «Трамп, сісфаєр і трохи конспірології» припустив, що в такий спосіб Трамп спробує заманити на американську територію воєнного злочинця і там його заарештувати, а то й пристрелити, якщо той чинитиме опір. Лише б тоді саміт на Алясці здобув би хоч якийсь сенс.
Однак не заарештував і не застрелив. Усе виявилося значно банальніше: Віткофф просто ввів в оману свого боса (чи то навмисно, чи то ненароком – байдуже). Тож саміт в Анкориджі на Алясці завершився цілковитим фіаско. Причому для Трампа, але аж ніяк не для Путіна, якому американські вояки вистелили червону доріжку до виходу з міжнародної ізоляції.
Але був в алясківському провалі й певний позитивний момент. Він полягає в тому, що Путін своєю непоступливістю сильно образив нарцистичне его Трампа. Тому можна було б сподіватися, що лідер США відповість своєму російському візаві тією ж монетою.
Трампову образу посилив китайський візит Путіна, участь російського диктатора в саміті ШОС у Тяньцзіні, а потім присутність на військовому параді в Пекіні. Його обнімання й милі бесіди з Сі Цзіньпінем остаточно розлютили президента США, адже він засадничо прагнув дружити з Путіним саме проти Китаю.
Отут, здавалося б, край: американський лідер на все життя образився на Путіна, відкинув з голови ідею дружби з ним, а тим більше підігрування в російсько-українському конфлікті. Пішли відомі заяви про «паперового тигра», про те, що Україна здатна відкинути російських окупантів до державних кордонів і навіть піти далі, про те, що ЗСУ мали б обстріляти Москву. Навіть вималювалася реальна пропозиція у вигляді «Томагавків», які своєю чергою нівроку перелякали Кремль.
Знаменно, що навіть міністр оборони (чи то пак війни) США Піт Геґсет, який раніше займав виразно антиукраїнську позицію, почав змінюватися на очах. На засіданні Контактної групи з питань оборони України у форматі «Рамштайн», яка проходила у штабквартирі НАТО в Брюсселі 15 жовтня, він закликав союзників змусити Росію платити високу ціну за продовження агресії проти України. «Якщо ця війна не закінчиться, якщо не буде шляху до миру в короткостроковій перспективі, тоді Сполучені Штати разом з нашими союзниками вживуть необхідних заходів, щоб завдати Росії втрат за її продовження агресії. Якщо ми повинні зробити цей крок, Міністерство війни США готове зробити свій внесок таким чином, як це можуть зробити лише Сполучені Штати», – рішуче заявив він.
Піт Геґсет заговорив про «боєздатну українську армію, здатну захистити себе і таким чином продовжувати стримувати російську агресію вздовж кордону НАТО», про «мир через силу», про «смертоносне, боєздатне НАТО». «Під непохитним керівництвом президента Трампа і зокрема разом з нашими європейськими союзниками ми покладемо край війні в Україні. Війна має закінчитися», – резюмував глава Пентагону.
Зрозуміло, що ці агресивні філіппіки Геґсета аж ніяк не могли бути його приватною ініціативою. Усі ці висловлювання мали бути узгоджені й благословенні Трампом.
А ще не варто забувати, що президенти України й США кілька разів поспіль поспілкувалися телефоном. І розмова, за твердженням обох сторін, була вкрай позитивною.
Зрозуміло, що на тлі описаних фактів не могла не сформуватися думка, що «Трамп наш» вже остаточно й безповоротно. Що Путіну він уже не буде підігрувати ніколи в житті. Саме тому Володимир Зеленський збирався в турне до США з легким серцем. Залишилося нібито узгодити формальності: домовитися про подальший план тиску на Кремль, обговорити антиросійські санкції і, звісно, прихопити зі собою кілька сотень «Томагавків», як остаточний аргумент для Путіна в питанні припинення війни.
Аж тут прилетів «чорний лебідь». Хоча те, що сталося, і «чорним лебедем» назвати складно, адже не сталося чогось неймовірного-неочікуваного. Просто Путін зателефонував Трампові. Тому радше те, що сталося, можна назвати «Днем бабака». Можна теж вжити крилату фразу Леоніда Кучми: «Це ж було вже».
І все повернулося до вихідного стану. Путін знову, за словами Трампа, став прихильником миру. А «Томагавки» Україні – зась! Самим потрібні.
Після того, як ці тези пролунали з вуст Трампа на брифінгу в Білому домі, сенс у візиті Зеленського цілковито зник. Якщо український президент летів у цей момент до Америки, то міг би повторити знаменитий «розворот над Атлантикою», здійснений навесні 1999-го тодішнім прем’єр-міністром Росії Євгєнієм Прімаковим.
Проте Зеленський не розвернувся, а вирішив допити цю гірку чашу до дна. Чи правильно зробив? Радше так, аніж ні.
Як стало відомо з повідомлень американської преси, на зустрічі в Білому домі Трамп жорстко тиснув на українського гостя, щоб той на вимогу Путіна віддав Росії контрольовані Києвом території Донецької області. Навіть вдавався до обсценної лексики. Утім Зеленський встояв, не прогнувся. Чи можна сказати, що зустріч закінчилася скандалом, як та, що відбувалася 28 лютого в Овальному кабінеті. Ні, аж так погано все не було.
Сам Трамп запевнив, що зустріч зі Зеленським була «дуже цікавою і сердечною». А от що головне, він знову повернувся до своєї ж ідеї заморозки конфлікту на лінії бойового зіткнення (ЛБЗ). Справа в тому, що після зустрічі на Алясці Трамп піддався на слова Путіна й вирішив відмовитися від ідеї припинення вогню й взятися за реалізацію ефемерного плану мирної угоди. А вже під час зустрічі зі Зеленським американський президент взагалі вимагав віддати Росії цілий Донбас. Що, звісно, ні Зеленський, ні Україна загалом акцептувати не могли.
Цікаво, що наступного дня Трамп під час спілкування з журналістами на облавку Air Force One рішуче відхрещувався від своїх спроб схилити Зеленського до здачі Донбасу. «Нехай усе залишиться так, як є. Тепер він (Донбас, – ред.) уже поділений. Я думаю, 78% регіону вже зайнято Росією. Пізніше вони зможуть про щось домовитися між собою. Але зараз обидві сторони конфлікту мають зупинитися по лінії фронту – розійтися по домівках, припинити бойові дії, припинити вбивати людей», – зазначив Трамп. А ще порадив Путіну й Зеленському: «Нехай обидва заявлять про перемогу».
Тут може бути два припущення. Перше: Трамп, який досить легковажно ставиться до справи побудови чітких і однозначних фраз міг говорити на зустрічі зі Зеленським зовсім не те, що мав на увазі. Можливо, він схиляв українського гостя лише до зупинки на ЛБЗ і заморозки конфлікту. Але, замість чітких формулювань, твердив про «розділення» Донбасу, тож був хибно витлумачений Зеленським та іншими учасниками розмови, які й донесли ці слова Трампа до масмедіа.
Друге припущення, яке виглядає значно правдоподібнішим, полягає в тому, що Трамп таки дійсно тиснув на Зеленського, щоб той віддав Путіну Слов’янсько-Краматорську агломерацію. Утім вже після зустрічі зрозумів, що така його поведінка може бути вкрай негативно сприйнята його ж електоратом. А свіжа американська соціологія свідчить, що переважна більшість американців, зокрема і прихильників Республіканської партії, нині чітко стоять на боці України, вважають Росію ворогом і виступають за військову допомогу українцям. Тому Трампу довелося терміново прикинутися шлангом і дезавуювати свої попередні висловлювання.
Тож як ми можемо підсумувати всі описані події? Передовсім треба усвідомити, що нічого аж такого поганого не сталося. Так, «Томагавків» ми поки що не отримаємо. Утім, скажімо щиро, чи ми дійсно сподівалися, що Трамп так запросто візьме й віддасть нам цю смертоносну зброю. Водночас тепер стало зрозуміло, що цих американських крилатих ракет Путін боїться, як чорт ладану. І не дарма. За їхньою допомогою Україна могла б висадити в повітря всі нафтові термінали в європейській частині РФ, чим би зупинила експорт російської нафти щонайменше на кілька місяців. І це б стало фатальним для бюджету Росії. Окрім того, «Томагавками» можна було б знищити багато військових підприємств Росії. Наприклад, добити той злощасний завод дронів у Єлабузі. А ще можна дістати до Москви, Санкт-Петербурга і навіть до Валдаю з путінською резиденцією.
Тепер пригадаймо про 50-денний ультиматум Трампа. Для чого він давався? Можемо припустити, що американський президент хотів наочно переконатися, чи здатна російська армія до ефективних атакувальних дій. Переконався – ні, не здатна. Звідси й образливі заяви про «паперового тигра». Так що тепер аргументи Путіна про те, що він здатен захопити всю Україну, не мали б діяти на Трампа.
Також ЗСУ продемонстрували, що здатні завдавати серйозної шкоди нафтовій інфраструктурі Росії та енергетичним об’єктам. Також Трампові відомо про кепський стан російської економіки.
Усе це напередодні запланованої зустрічі в Будапешті формує непогані перспективи для угоди про припинення вогню, якої досі Путін намагався всіма силами уникнути. Інша справа, що раціональні аргументи не особливо діють на російського диктатора.