«Не може бути ситуації, коли американці діють, а європейці лише реагують. Ми повинні самі нести відповідальність», – заявив верховний представник Євроунії з питань безпеки і закордонних справ Жозеп Боррель у Варшаві на пресконференції після зустрічі з міністром закордонних справ Польщі Радославом Сікорським.
Глава європейської дипломатії мав на увазі передовсім Україну, де, за його ж словами, «зараз твориться історія». І Європі треба вирішувати екзистенційне питання: встигати на потяг історії чи арогантно проігнорувати його. І тут немає значення, хто заселився в Овальному кабінеті Білого дому: Джо Байден, Дональд Трамп чи Камала Гарріс. Адже ніхто з них не зробить роботу за Європу, над якою реально нависла тінь якщо й не третьої світової війни, то вже точно глибокої політичної кризи.
І все це спричинено російською агресією? Чи вона стала лише каталізатором? Байдуже. Бо важливим є не це. Допоки європейці водитимуть ритуальні танці, намагаючись умилостивити чи то Путіна, чи то бога смерті Аментета, замість того, щоб реально взятися за справу відсічі агресорові, доти ця загроза існуватиме й наростатиме. Хоча, здавалося б, усе зрозуміло, розв’язання лежить на поверхні. Ключ, який відкриває двері до світлого майбутнього, та Чаша Грааля, яка знищує нечисть, лежить в Україні. У посиленні її боєздатності західною зброєю, яку можна було б застосовувати без обмежень.
«Ми маємо запевнити Україну, що наша підтримка триватиме, але для цього потрібні відповідні ресурси та рішучість. Для цього потрібна політична воля і, насамперед, фінансові ресурси. Моя роль і роль міністрів закордонних справ та оборони, які зустрінуться у понеділок та у вівторок (17-18 листопада в Брюсселі відбудеться засідання ради ЄУ на рівні міністрів закордонних справ і міністрів оброни, – ред.), – вивчити ситуацію й ухвалити рішення, виходячи з наших власних можливостей, а також продемонструвати волю до пролонгації підтримки України за таких обставин, коли є новий президент Сполучених Штатів, який, як здається, має інший підхід до американської підтримки України», – застерігає і закликає Боррель.
Дійсно, не можна не погодитися зі словами занепокоєння Жозепа Борреля, що «ніхто не знає, що збирається робити пан Трамп». Як не можна не погодитися і з другою його тезою: «Але я знаю, що європейцям потрібно чітко розуміти, що вони хочуть робити за будь-яких обставин».
Недарма ці слова шефа європейської дипломатії були промовлені саме у Варшаві. Вони залунали в унісон зі заявою прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска, зробленою ним зразу ж після американських виборів: «Дехто каже, що майбутнє Європи залежить від американських виборів, але воно залежить передусім від нас. Європа має нарешті повірити у власні сили».
Не таємниця, що більшість лідерів ЄУ – за винятком прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана і, можливо, його колег Роберта Фіцо у Словаччині та Джорджії Мелоні в Італії – сподівалися на перемогу віцепрезидентки Камали Гарріс. Їхні страхи щодо Трампа поділяються на чотири аспекти. Перший – можливий вихід США з НАТО та припинення зобов’язань щодо безпеки Європи. Другий – одностороннє нав'язування режиму припинення вогню й мирної угоди між Росією й Україною всупереч інтересам Києва і Брюсселя. Третій – катастрофічна торгова війна між Європою й Америкою. Четвертий – надихаючий вплив Трампа на ультраправих у Європі.
Після чотирьох років стабільності й передбачуваності за президентства Джо Байдена Європа і світ мали б підготуватися до нової порції хаосу й імпульсивності в Овальному кабінеті. Якщо у Трампа взагалі й існує зовнішньополітична доктрина, то її гасло звучить так: «Очікуй несподіваного!».
Найбільше занепокоєння в ЄУ стосується України й НАТО. Ставки для Європи цього разу вищі, ніж під час першої каденції Трампа, саме через повномасштабну війну і страх, що США припинять допомогу Україні та дозволять Путіну здобути перемогу, якої Росія наразі не може здобути на полі бою. Адже в європейських столицях дуже добре усвідомлюють, якщо Україна зазнає поразки, то східний фланг Європи й НАТО опиниться під великою й реальною загрозою. І навіть якщо Трамп не виведе Америку з НАТО, він може фатально послабити Альянс, продовжуючи говорити, що США автоматично не захищатимуть європейських союзників, особливо тих, які не виконують своїх зобов’язань щодо витрачання двох відсотків ВВП на оборону.
Але головна проблема Європи полягає в тому, що, попри полум’яні філіппіки політиків у стилі Stay With Ukraine, на цьому етапі серед європейських країн немає консенсусу щодо того, як допомагати Україні. Це по-перше. По-друге, країни Євроунії досі не дійшли єдиної думки щодо того, чи варто пожертвувати «державою добробуту», виплеканою за безвоєнні десятиліття, заради стрімкого підвищення рівня своєї ж безпеки. Адже на це треба буде витрати мільярди й мільярди, переозброїти армію, знову запустити на повну потужність оборонний комплекс, відновити призов тощо. Одне слово, треба буде будувати комплексну, всеохопну систему міжнародної безпеки.
Хоча багато хто в Європі досі сподівається, що пронесе, якось саме розсмокчеться. Як сподівалися, що Росія здатна напасти лише на маленьку Грузію, потім – обмежиться Кримом, ну, уже точно не піде далі Донбасу. То, може, тепер не вийде за кордони України? Якими ж треба бути наївними, щоб у це вірити, щоб події останнього десятиліття не витравили цієї інфантильної ілюзії.
Насправді ж у лідерів Старого континенту в умовах зміни влади у Вашингтоні існує на вибір лише два варіанти. Один з них полягає в тому, щоб закритися наглухо у своїх кришталевих замках і сподіватися, що вдасться обійтися якомога меншою кров’ю протягом наступних чотирьох років, допоки Дональд Трамп господарюватиме в Білому домі, сконцентрувавши у своїх руках неймовірну владу з республіканською більшістю в Сенаті і Палаті представників, із консервативною більшістю у Верховному суді. Другий варіант – діяти. Діяти активно й зухвало, намагатися вплинути на Трампа і його рішення – з одного боку. А з другого – докладати всіх сил і ресурсів для допомоги Україні в її протистоянні російській агресії, даючи відповідний приклад Сполученим Штатам.