Хто возився німецьким трамваєм не у годину-пік, той, мав досить великий шанс стати свідком доволі непривабливої картини. Молоді люди, розвалившись на подвійних кріслах, нахабно виставляють ноги на сусідні сидіння (крісла у німецьких трамваях повернуті «обличчями» один до одного).
Старші німці вже звикли до такого зухвальства й здебільшого навіть не намагаються робити молоді зауваження. Хто ж таки наважиться апелювати до сумління зухвальців, той може наразитися на досить різку відповідь. Сам був свідком, як одного суворого дідка тінейджер назвав «фашистом» за посягання на його свободу сидіти так, як йому заманеться.
Жах, куди котиться Німеччина? Резонне запитання ставив років сорок тому ще Мартін Гайдеґер. Свого часу і я намагався з’ясувати витоки такої непристойної поведінки. Більшість моїх співрозмовників лише скрушно знизували плечима. Дехто казав: нічого не вдієш, нашій молоді бракує виховання. Дехто заспокоював, що не варто цим перейматися, згодом вони подорослішають, схаменуться, вберуться в елегантні анцуґи й вестимуть себе напрочуд пристойно.
Лише одна викладачка Боннського університету після мого запитання спробувала зробити короткий екскурс у недавню історію Німеччини. Отже: кінець 60-х років, Німеччина збудувала своє «економічне диво», розпочалася епоха загального благоденства, суспільної солідарності та соціальної рівності. До влади на довгі роки прийшли соціал-демократи. Люди насолоджувалися свободою й у відповідному дусі виховували своїх чад: жодних обмежень, жодного налаштування на життєві труднощі, безмежна воля.
І «повітря свободи зіграло злий жарт» з підростаючим у ті часи поколінням. От такими вони й вийшли в світ: надміру амбітними, до зухвалості вільнолюбними, з атрофованим відчуттям відповідальності. Свобода як усвідомлена необхідність – це мотто зовсім не про них.
Он вони – кидають недопалки просто під ноги, смітять поп-корном у кінотеатрі, цмулять пиво в недозволених місцях… виставляють брудні ноги на сусідні крісла в трамваї. Ну, зовсім не схожі на тих порядних німців, про яких нам розповідали ще з діда-прадіда.
Але, якби вони обмежилися дрібним побутовим хуліганством, то не варто було б цим особливо й перейматися. На жаль, усе значно складніше. Ці діти «економічного дива» перенесли свою безвідповідальність і в «доросле» життя. Вони не бажають підвищувати свій рівень освіти, бо нащо забивати собі цим голову. Вони не особливо переймаються пошуками роботи, адже можна спокійно жити на державну допомогу з безробіття. Вони не беруть участі в громадському житті, бо це справа для бабусь і дідусів. Вони не цікавляться політикою, а тому легко піддаються на заклики соціал-популістів. Тож треба було дочекатися фінансово-економічної кризи, аби нарешті усвідомити, що так більше жити не можна, що треба щось робити із занадто ліберальною системою виховання.
Німеччина нині знову перебуває у процесі переоцінки цінностей (пам’ятаєте ще ніцшеанське: Umwertung aller Werte). Аби вижити в умовах нових глобальних викликів необхідно суспільство споживацтва перекувати на суспільство відповідальності. Маємо надію, що й трамвайні шибеники з часом згинуть як клас.