ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.
«Видавництво Старого Лева» випустило «Транс-Атлантик» Вiтольда Ґомбровича у перекладі Андрiя Бондара та в оформленні Назара Гайдучика.
«Транс-Атлантик» – це єдиний твір Ґомбровича, всі події якого розгортаються не в Польщі. А проте саме зв’язок з Вітчизною залишається осердям, в яке автор спрямовує вістря свого гротескного письма. Історія, розказана від першої особи, піддає випробуванню ідеї святощів, традиції й самототожності, через що ця книжка свого часу спровокувала гостру критику автора з боку співвітчизників. Втім, як і всяка добра метафора, ця оповідь може сказати більше, ніж те, що лежить на поверхні. Та передовсім «Транс-Атлантик» – це художній експеримент, який припаде до смаку поціновувачам стилістичної вправності. Текст повісті доповнено авторськими передмовами.
***
Міністр Косюбідзький Фелікс був найдивнішим із людей, які мені в моєму житті траплялись. Тонкий і грубуватий, трішки товстуватий, із носом також Тонко-Грубуватим, оком невиразним, пальцями довгасто-грубуватими і такою ж ногою довгасто-грубуватою або товстуватою, із залисинкою немовби латунною, на яку він своє волоссячко чорне й руде зачісував; та й любив він оком глипати і знай собі глипає іноді. Всією поведінкою та манерами своїми він незвичне ставлення до високого звання свого демонстрував і кожним своїм рухом засвідчував пошану перед собою, а також і людину, з якою розмовляв, сильно безперестанку улещував, що з ним уже мало не навколішки розмовляли. Я ж одразу, вибухнувши плачем, до ніг йому впав і руку поцілував; і челядь свою, кров і маєток жертвуючи, я благав його про те, аби він мою особу в таку хвилину святу, згідно з волею святою та розумінням своїм, до своїх послуг ужив і орудував мною. Він якнайлюб’язніше мене і себе слуханням своїм святим удостоїв, благословив і оком глипнув, а потім і каже: — Я вже тобі більше 50 песо (він дістав гаманця) дати не можу. Більше не дам, бо не маю. Але якби тобі захотілося до Ріо-де-Жанейро поїхати і тамтешнього Посольства триматись, то, звісно ж, я тобі дам на подорож, і навіть дещо на відчіпне докладу, бо літератори мені тут не потрібні; бо вони знай лише доять і оббріхують, як пси. Тож їдь уже до Ріо-де-Жанейро, послухайся моєї поради. Як же мене це Вразило і Здивувало! Тоді я знову йому в ноги впав (гадаючи, що він мене неправильно зрозумів) і особу свою пропоную. Тоді він і каже: — Гаразд уже, гаразд, ось тобі 70 песо, і годі мене доїти, бо я тобі не корова.
Отже, бачу я, що він мене грішми збувається; і вже не просто грішми, а Дріб’язком! Від такої важкої образи кров мені в голову б’є, але я нічого не кажу. А потім і кажу: — Отже, бачу, що я, вочевидь, для Ясновельможного Пана дуже дрібний, бо мене, схоже, ти, Ясновельможний Пане, Дріб’язком збуваєшся, а мене, мабуть, записав у Десять Тисяч літераторів; а я не лише літератор, а й Ґомбрович! Він запитав: — А який Ґомбрович? Відповідаю: — Ґомбрович, Ґомбрович. Глипнув на мене і промовляє: — Гаразд, якщо вже Ґомбрович, то ось тобі 80 песо і більше не приходь, бо йде Війна і Пан Міністр зайнятий. А я й кажу: — Війна. Він каже: — Війна. Я кажу: — Війна. А він мені на це: — Війна. Тоді я йому: — Війна, війна. Перелякався він не на жарт, аж йому щічки зблідли, глипнув на мене оком: — І що? Чи маєш ти вісті якісь? Чи сказали тобі щось? Якісь новини?.. – але похопився, закректав, закашлявся, за вухом почухав і стрілив мені: — Це нічого, нічого, не бійся, вже ми ворога переможемо!
І ще гучніше одразу ж крикнув: — Вже ми ворога переможемо! Тоді ще голосніше крикнув: — Вже ми ворога переможемо! Переможемо! Підвівся і кричить: — Переможемо! Переможемо! Почувши ці його вигуки і побачивши, що він із крісла підвівся й Відправляє Службу Божу і навіть Заклинає, я навколішки впав і, в цій Відправі його супроводжуючи, кричу: — Переможемо, переможемо, переможемо! Він одсапнув. Глипнув оком. І каже: — Переможемо, суча його мати, вже я кажу тобі, а кажу тобі я, щоб ти не казав, що я тобі не казав, що не Переможемо, Здолаємо, бо в порох зітремо рукою нашою могутньою, найяснішою, в порох, пил розітремо, розіб’ємо, на Палашах, на Палях рознесемо і роздушимо під Прапором нашим і у Величі нашій, о Господи Боже, о Господи, о Гос поди, розтрощимо, Уб’ємо! О вб’ємо, розправимось, розгромимо! А ти чого так дивишся? Я ж кажу тобі, що розтрощимо! Адже ти бачиш, що сам Міністр, Посол Найясніший каже, що Розтрощимо, ти ж бачиш, що сам Посол, Міністр тут перед тобою ходить, руками махає і каже тобі, що Розтрощимо! І щоб ти не брехав, буцім я перед тобою не Ходив, не Говорив, бо ж ти сам бачиш, що я Ходжу й Говорю! Тут він здивувався, оком своїм баранячим на мене глянув і каже: — І от я перед тобою Ходжу й Говорю! А потім і каже: — І ось сам Посол, Міністр перед тобою Ходить і Говорить... То ти, либонь, велике цабе, якщо сам Ясновельможний Посол стільки часу з тобою не лише сидить, а й Ходить перед тобою, Говорить і навіть покрикує... Тож сідай, Пане Редакторе, сідай. А як прізвище твоє, скажи? Я й відповідаю, мовляв, Ґомбрович. А він і каже:
— Авжеж, авжеж, чув, чув... І як мені було не чути, якщо я перед тобою Ходжу й Говорю... Треба мені вам, Пане Добродію, на допомогу прийти, бо я свій обов’язок перед Письменством нашим Національним знаю і як міністр до тебе на допомогу прийти повинен. А позаяк ти письменник, я би тобі доручив писати статті до тутешніх газет — уславляти і вихваляти Великих Письменників і Геніїв наших, і за це я тобі, нехай так, 75 песо на місяць платитиму... бо більше не можу. Будуй хатку по достатку. Яка грушка, така юшка! Коперника, Шопена або Міцкевича ти вихваляти можеш... Побійся Бога, адже ми Своє вихваляти мусимо, бо нас з’їдять! Тут він зрадів і каже: — Бач, як добре я придумав — це і для мене як Міністра Найправильніше, і для тебе як Письменника. Але я кажу: — Дякую, ні, ні. Він запитав: — Як так? Ти не хочеш вихваляти? Я промовив: — А якщо мені соромно. Він у крик: — Як це тобі соромно? Я кажу: — Соромно, бо це своє. А він оком глип-глип-глип! — Чого соромишся, г...! — заволав він. — Якщо свого не хвалитимеш, то хто тебе похвалить? Але одсапнувся і каже: — Хіба ти не знаєш, що кожна лисиця свій хвостик хвалить? Тоді я й кажу: — Зласкавтеся, Ясновельможний Пане, але мені дуже соромно. А він і каже:
— Чи ти очманів, геть здурів і не бачиш, що війна, і тепер у хвилю сю в Мужах Великих крайня потреба, бо без них Чорт знає що може бути, і я тут тому й Міністр, щоб Велич Народу нашого примножувати, а з тобою я ось що зроблю: пику, мабуть, тобі натовчу... Але він осікся, знову глипнув — і каже: — Стривай-но. То ти Літератор? І що ж ти набазґрав, га? Якісь книжки?