Переможцем цьогорічної премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці», яку вручали у рамках цьогорічного медіафоруму, стала журналістка радіо «Свободи» Наталія Седлецька.
Уже традиційно для вшанування пам’яті Олександра Кривенка, окрім вручення премії, відбувається також Лекція Свободи, яку на цьогорічному заході виголосив Святослав Вакарчук. ZAXID.NET подає текст цієї лекції.
***
Тема моєї лекції не буде пов’язана з журналістикою, але саме через вас, журналістів, я хотів би звернутися до ширшої аудиторії. Можливо, до політиків – можливо, до всіх громадян нашої країни. І запропонувати вам подумати про наступне: ми вже 25 років будуємо нашу державу і 25 років сперечаємося про те, хто такі українці, і якою є Україна. Хтось скаже, що це очевидно, адже той, хто ідентифікує себе українцем, має право ним називатися.
Добре, але якщо людина не називає себе так, не народилася тут і не має українського паспорта, говорить з акцентом і з акцентом співає українські пісні, але робить це щиро? Хто визначає те, хто є українцем, а хто ні? Вірменин Сегрій Нігоян чи білорус Михайло Жизневський – вони українці? Чи можуть вона називатися українцями? І хто є більшими українцями вони чи ті, хто голосував на донецькому референдумі?
Щоб відповісти на ці питання легко і без суперечок треба фундаментально змінити парадигму нашого сприйняття і вперше за 25 років відповісти собі яку державу ми хочемо мати, хто її будує і для кого це робить? Це три ключові питання.
Мій ключовий посил сьогоднішньої лекції полягає у наступному: нам потрібно перестати будувати державу, засновану на кровному патріотизмі, і почати будувати державу, засновану на конституційному. Не стільки минуле, походження чи зовнішня подібність має об’єднувати нас, скільки цінності, спосіб життя, правила гри і конституція, яка робить наше життя комфортним саме на цій території, у цій спільноті саме зараз і для наших дітей у майбутньому. Це, на мою думку, ж ключем до успіху.
Хтось може запитати мене у чому ж проблема, хіба ми так не робимо? Насправді, ні. Ми досі живемо у цій парадигмі. Можливо, наші предки чи люди, які хотіли будувати українську державу наприкінці XIX – на початку XX ст., коли розвалювалася велика імперія, коли всі маленькі народи відчували свою ідентичність, гуртувалися виключно навколо своєї мови, культури та спільної історії. Таким чином було легко протистояти великим імперіям – до прикладу, російській чи німецькій.
Тоді це спрацювало, бо світ був закритим, це був єдиний спосіб об’єднатися, знайти сусіда, який є таким же, як і ти. Мені здається, що у наш час ця ідея вже не працює, тим більше з такою державою, як Україна. Україна, яку часто порівнюють з Польщею, є далеко не Польщею. Ми ніколи не мали однорідної, національної однорідності, ми ніколи не говорили тільки однією мовою. Так, ми є спадкоємцями багатої історії, починаючи з Київської Русі і далі.
Ми маємо усвідомити, що держава, створена у 1991 році, була створена не під впливом не нашим, а певних суб’єктивних і історичних обставин. Наша держава зшита з різних кусочків інших країн, де люди мали різне походження, мову, віру, спосіб життя та бачення майбутнього.
Коли ми хочемо сказати сьогодні, що таке нація, нам потрібно перестати думати про речі, які нас роз’єднують, не тільки тому, що вони стають приводом політичних спекуляцій, а й тому, що така система буде постійно хворою. Воно не буде стійкою, якщо ми не збудуємо стовпи, які триматимуть її.
Звернуся трохи до історії. Коли у XVIII ст. батьки-засновники США будували країну, вони не спиралися на походження, вони не спиралися ні на що, крім принципів. Ці принципи вони взяли у книжках. Вони читали Гоббса, Арістотеля, Платона… Вони хотіли збудувати ідеальну державу, у якій людям було б комфортно жити. Так, їм було легко, бо вони створювали її з нуля.
Конституційний патріотизм працює там, де є неоднорідне середовище, різна історія і де потрібно об’єднувати людей навколо певних фундаментальних принципів, які, можливо, здаються тривіальними, але справді об’єднують націю сильніше, ніж будь-що інше. Погодьтеся, легко будь-якому політику розділити нас за принципом того, якою мовою ми розмовляємо чи у яку церкву ходимо, але скажіть чи легко розділити націю за принципом того чи хочемо ми мати чесний суд або хто за свободу слова, а хто проти. Дуже складно роз’єднати суспільство, яке ґрунтується на ідеалістичних, але насправді прагматичних і дуже ефективних принципах для життя.
Моє ідея полягає у тому, що нам всім потрібно замислитися над тим, що Україну в XXI ст. ми можемо збудувати на абсолютно чітких принципах і правилах гри, які будуть зрозумілі всім українцям, незалежно у якій частині країни вони народилися. Коли житель села Харківської області недалеко від кордону з Білгородською областю РФ буде відчувати ментальну, інтелектуальну і соціальну близькість з жителем прикордонного села Львівської області більше, ніж через кордон із своїм білоруським сусідом, це означатиме, що у нас є політична нація.
Думаю, що хтось з вас може мені заперечити, чи це не виглядає таким ліберальним космополітизмом, який може повністю перекреслити історію та наше минуле. Абсолютно ні. Конституційний патріотизм і космополітизм – це різні речі. Я вважаю, що українська нація має мати і має свою ідентичність, нам треба її плекати та всіляко підтримувати. Але перед тим, як ця ідентичність буде виведена на певний порядок денний, ми маємо говорити й про фундаментальніші речі: у якому суспільстві ми живемо, як подбати про справедливість, як зробити так, щоб кожному з нас було комфортно жити у цьому середовищі, як зробити так, щоб ми пишалися своїм способом життя і наші діти хотіли жити в цій країни.
Ці речі не досягають просто тим, що ми кожного дня будемо піднімати прапор і співати гімн, вони досягаються боротьбою за прості й зрозумілі принципи: один закон для всіх, чесний суд, відсутність корупції, свобода слова, свобода економічної дії та чіткі виконання обов’язків кожним громадянином.
Ми бачили як різко патріотизм і ідентичність стають у пригоді, коли починається зовнішня агресія – на прикладі подій, які відбуваються на Сході, як вони поділили хто є хто. Можна сказати: «Можливо, Святослав, ти правий, але чи не здається тобі, що, коли сталася зовнішня загроза, саме люди з гострим почуття націоналізму, взялися боронити Україну». Так, це правда. Тому, що вони мали хоча б якісь принципи, бо у інших їх не існує. Але люди йшли захищати не тільки свою мову та культуру, а й спосіб життя, мораль та конституцію. Наше завдання почати будувати країну, засновану на принципах справедливості і комфортного життя.
Ситуація зараз мені часто нагадує те, що пам’ятає, мабуть, кожен з вас, особливо старші люди. У кожного в дитинстві у вітальнях стояли серванти, де за склом завжди стояв посуд, з якого не можна було їсти. Кожного дня ми використовували звичайний, старий посуд. Коли я запитував у бабусі для чого він тут стоїть, вона казала, що так треба, бо так люди роблять, так прийнято.
Давайте дістанемо цей ментальний посуд, давайте змінимо меблі, поставимо нові, комфортні, і будемо використовувати цей посуд кожного дня, бо ми цього заслуговуємо.