За радянською традицією (чи інерцією), дата 1 вересня (в історичному, а не в календарно-освітньому контексті) в Україні проходить повз увагу громадськості, на відміну, приміром, від 22 червня чи 9 травня.
Радше винятком, аніж правилом, промайне в якомусь одинокому ЗМІ згадка, що цього дня розпочалася найкривавіша війна в історії людства. Друга й остання світова війна. Хоча й після неї світ кілька разів перебував на межі Третьої світової.
Але про Третю – згодом. Розберемося ще з Другою і її початком. Адже ця дата – 1 вересня 1939 року – має безпосередній стосунок до України й українців.
Історичний парадокс
Більшість українських істориків чомусь досі так не вважає. Пам’ятаю дискусію істориків, організовану програмою «Шустер live» до 70-ліття початку німецько-радянської війни. Більшість учасників дискусії дотримувалася думки, що України ця дата практично не стосується. Не дивно, що таку думку висловлюють прихильники комуністичної ідеології й історики з табору Дмитра Табачника. Але ж ні, приміром Олександр Палій, історик, кандидат політичних наук, автор посібника «Історія України для студентів та викладачів загальноосвітніх шкіл», екс-кандидат в депутати від Української платформи «Собор» на цій програмі теж погоджується з думкою, що українцям не варто звертати уваги на цю дату: «Я хотів би сказати, що (Друга світова – Л.П.) формально починається 1 вересня 1939 року, оскільки 31 серпня відбулася ратифікація пакту Молотова-Ріббентропа, відповідно почалась війна. Але питання тут полягає у масштабі. Тому що насправді в польську армію українців брали дуже небагато, особливо на офіцерських посадах».
Що значить «небагато»? Справді, військові історики досі точно не встановили, скільки було у польському війську солдатів-українців, які стали учасниками польсько-німецької кампанії 1939 pоку. Але, за найскромнішими підрахунками, у Війську польському на початок Другої світової війни служило 100 тисяч українців. Скількох в алярмовому порядку мобілізували до армії на початку вересня – тут вже підрахувати майже неможливо.
Професор Торунського університету ім. Миколая Коперніка Вальдемар Резмер припускає, що у вересні-жовтні 1939 року у Війську польському загинуло близько 8 тисяч українців та приблизно вдвоє більше було поранених. Після кампанії 1939 p. у німецькій неволі опинилося 60 тис. українців. Більшість із них перебувала там недовго, їх звільнили внаслідок різноманітних втручань. До радянського полону потрапило понад 20 тис. солдатів-українців. Переважну їх кількість радянська влада звільнила. Багато незвільнених загинуло в радянських тюрмах і таборах.
Варто також згадати, що кілька тисяч українців потрапили до польської армії генерала Владислава Андерса. Його корпус, який воював в Італії, налічував майже 5 тис. українців.
Загалом професор Резмер підсумовує:
Солдати-українці у міжвоєнний період становили значну частину особового складу польського війська, найбільше їх було в 1923 p. – 16,9%, найменше - в 1922 p. – 7,91%. У середньому, протягом 1922-1938 pp. українці становили 11,19% особового складу збройних сил.
От вам ще один камінь українсько-польських історичних спотикань. Але дивна якась ситуація: польські історики вважають, що вояки-українці «становили значну частину» Війська польського, а їхні українські колеги стверджують, що їх, навпаки, було «дуже небагато». Ось такий історичний парадокс.
Зрештою, мова не про це. А наведеною статистикою хотів лише підкреслити, що дата таки для України важлива, і заперечувати це – просто смішно.
Правда Суворова
Отже, з початком більш-менш розібралися, підемо далі. Ще понад 20 років тому екс-офіцер ГРУ СРСР, а нині – відомий історик і письменник Віктор Суворов репрезентував світові істинного організатора Другої світової війни. Серією історично-розвідувальних книжок, починаючи «Криголамом», він аргументовано довів, що головним винуватцем Другої світової війни був Радянський Союз, Йосип Сталін. Хоча, якби лідерство у кремлівській конкуренції здобув інший компартійний лідер, приміром Троцький чи Бухарін, то, виходячи все з тієї ж аргументації, війни все одно було б не уникнути.
Уперше «Криголам» Суворова потрапив мені у руки на початку 1990-х, причому польською мовою. Польські колеги-журналісти рекомендували мені прочитати цю книжку, якщо я бажаю розуміти суть історичних процесів ХХ століття. Прочитав, книжка, звісно, сподобалася. Ми ж щойно всіма силами розвалювали Радянський Союз, а тут зайвий аргумент щодо правильності наших дій.
Хоча тоді, скажу щиро, я не цілком повірив у «концепцію Суворова». Десятиліття радянської шкільної науки, а потім «Історія КПРС» в інституті, «Марксистсько-ленінська філософія», «Науковий комунізм» зробили свою чорну справу, не так просто було видушити зі себе всі ті пропагандистські вчення. Варто згадати, що на зламі 80-90-х років адепти української незалежності будували ідеологічний підмурівок своєї боротьби на «ленінській національній політиці». Ленін був тоді як Біблія, кожен міг вирвати з контексту його творів саме, те, що йому пасує для власного ідеологічного використання. Українські ж самостійники активно й не без успіху вишукували в ленінських творах тези про право націй на самовизначення.
Ще однією підставою, аби з упередженістю ставитися до книжки Суворова, стало її польське видання. Справа в тому, що в Польщі тоді вийшло друком дуже багато «викривальних» книжок щодо Країни рад, аргументація багатьох із них була доволі сумнівною. Приміром, одна з книжок («Gagarin = kosmiczne kłamstwo?») доводила, що Юрій Гагарін не літав у жоден космос… Згодом польська мода на примітивну антирадянщину спала, країна зайнялася своїми справами, тісно пов’язаними з європейською інтеграцією.
Згадати про Віктора Суворова мене змусили вже путінські часи. На початку 2000-х років у Росії було поставлено на потік інформаційну продукцію, яка відбілювала СРСР, апологетизувала радянські спецслужби (ЧК, ГПУ, Смерш, КГБ). А проти розвідника-втікача Суворова відкрили цілий ідеологічний фронт. Друком з’явилася маса книжок, яку можна означити загальним напрямком – «Антисуворов». Вирішив задля цікавості прочитати кілька з них. Чого там лише не закидали автору «Криголама»: і що він виконує завдання англійської розвідки, і що він поняття немає про військову справу (як доказ наводилося, що, описуючи, характеристики якогось танка, він помилився на 5 км/год), і що він як зрадник взагалі не має морального права писати про славні сторінки радянської історії…
Чого вірні ланцюгові пси так накинулися на Суворова, сам він пояснив свого часу в інтерв’ю ZAXID.NET:
За це влада тримається мертвою хваткою: на нас напали, тому нам потрібно мати стільки-то ракет, стільки-то підводних човнів, бомбу «Кузькіна Мать» і так далі. Нехай вимирає народ, але нам потрібно мати ці ракети – чорт з ним, з народом! Так от, якщо сказати, що самі ви винні, самі ви цю війну розв'язували – тоді руйнується все. Тоді у них не залишається жодної платформи. От коли на нас напав Гітлер – це опора, на якій будується ідеологія, яка виправдовує все. Пішли до Афганістану. Чому? На нас же Гітлер напав, як би на нас хто ще не напав. Чому немає м'яса в магазинах? «Тільки б не було війни...» Увійшли ми в Чехословаччину в 1968 році – навіщо? А щоб на нас не напали. Все, що робиться, виправдовується гітлерівським нападом. «Криголам» вбив клин в цю історію, тому зараз проти «Криголама» тільки у моїй бібліотеці 56 книг! Їм дуже важливо зараз задушити голоси незалежних істориків, одним з яких є я.
Саме ці «антисуворовські» писання, аргументація яких розсипалася легко, мов пісочний замок, й переконали мене остаточно у правильності «концепції Суворова». Бо якщо цілі інститути й академії працювали, щоб спростувати написане в «Криголамі», і не знайшли вбивчих контраргументів, то це таки щось значить. Зрештою, згодом сам Віктор Суворов відповів у своїх нових книжках на всі закиди російських генералів-істориків.
Про аргументацію Суворова щодо того, хто є головним палієм Другої світової війни, ZAXID.NET уже писав. У своїх книжках на цю тему він неодноразово наголошував на тому, що Йосип Сталін був украй незадоволений результатами Другої світової війни. І це, зрештою, нескладно зрозуміти: радянське керівництво готувало Другу світову виключно для того, аби здійснити світову революцію. А справу до кінця довести не вдалося – західна Європа так і залишилася поза межами впливу Москви, навіть тітовська Югославія згодом вийшла на свій незалежний шлях розвитку.
У своїй останній книжці «Її ім'я було Татьяна» (книжку вже перекладено українською мовою й надруковано видавництвом «Зелений Пес», щоправда вона ще не надійшла в продаж, її презентують незабаром на Форумі видавців у Львові, причому україномовний варіант книжки випередить російськомовний) Віктор Суворов, аналізуючи ситуацію в повоєнному Радянському Союзі, зазначає, що його виживання можливе було за умови реалізації одного з двох сценаріїв. Перший: радикальні економічні реформи на зразок тих, які після смерті Мао Дзедуна будуть проведені в Китаї. Другий: таки здійснити світову революцію, тобто опустити соціально-економічний розвиток західних країн до радянського рівня. А для цього була конче необхідна Третя світова війна.
Сталін після демонстрації американцями бойової потуги атомних бомб у Хіросімі й Нагасакі зробив висновок, що з Америкою йому краще не сваритися, нової війни не починати. А реформи – це не для нього. З цією прикрою думкою він і зійшов у могилу.
Наступник Сталіна – Лаврентій Берія – був готовий піти на радикальні реформи. Багато фахових адептів альтернативної історії припускають, що, якби Лаврентій Павлович залишився при владі, то «Перебудова» в СРСР почалася б на 30 років раніше.
Але не склалося, Берію скинули й розстріляли. До влади прийшов Микита Хрущов. Попри те, що ми його нині пам’ятаємо головним чином за «відлигу», критику культу особи Сталіна й рух шістдесятників, саме він міг стати тією людиною, котра розпочала Третю світову. Знаючи ще довоєнні «подвиги» Микити Сергійовича, можна зробити висновок, що йому б не забракло рішучості на чергову людську м’ясорубку й не мучили б докори сумління. Віктор Суворов у своїй новій книжці дає такий зріз його біографії:
Якщо вже мова зайшла про передвоєнний період, до портрета Микити Сергійовича Хрущова додам легкий мазок м’яким пензлем. 10 липня 1937 року Політбюро ухвалило постанову про створення обласних «трійок». До кожної «трійки» входили начальник місцевого НКВС, прокурор і партійний секретар певного району, області, краю чи республіки… Пункт 12 постанови визначив склад однієї з таких «трійок»: «По Московській області в складі тт. Реденса, Маслова, Хрущова».
А вже 3 липня 1938 року прокурора Москви Костянтина Іполитовича Маслова заарештували й визнали винним у тому, що: «...був активним учасником контрреволюційної правотроцькістської шкідницької терористичної організації, що існувала в прокуратурі міста Москви й області, здійснював підривну діяльність, входив до складу бойової терористичної групи, яка готувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) і радянського уряду». 7 березня 1939 року громадянина Маслова засудили і того самого дня розстріляли.
22 листопада 1938 року начальника НКВС Московської області Станіслава Францовича Реденса заарештували й визнали винним: «у шпигунстві на користь польської розвідки, а також у тому, що був учасником змовницької організації в системі НКВС, за завданням якої виконував ворожу роботу, спрямовану на знищення партійно-радянських кадрів, здійснював масові необґрунтовані арешти радянських громадян, чимало з яких було розстріляно». Самого Реденса розстріляли 12 лютого 1940 року.
Дивна виходить ситуація, як доречно зауважує Суворов:
Разом із і шпигуном Реденсом і терористом Масловим працював товариш Хрущов, підписував ті ж таки багатометрові списки з десятками тисяч прізвищ, не заглиблюючись у суть звинувачень і навіть не маючи фізичної можливості прочитати таку кількість вибитих на допитах зізнань. Однак Реденсу і Маслову – вишак, Хрущову – підвищення.
Зрозуміло, що, ставши 1953 року господарем Радянського Союзу, Хрущов першою справою наказав прочистити архіви, знищуючи будь-які сліди своєї надактивної боротьби з «ворогами народу». І про той аспект діяльності ініціатора «відлиги» нинішні історики можуть судити лише дуже опосередковано, приміром, за такими документами, як процитований вище.
І щойно першу справу було завершено, Хрущов взявся до другої – підготовки світової революції. Головним його помічником у цій справі став маршал Георгій Жуков, котрий по війні потрапив у опалу до Сталіна й був переведений на другорядні позиції. Микита Сергійович повернув героя війни із забуття у Кремль й дав йому завдання помислити над стратегією Третьої світової. А в того, як виявилося, вже був готовий план.
«Татьяна» – бомба, а не дівка
План Жукова поєднував наступальний досвід Другої світової війни з потугою новітньої ядерної зброї. Якщо раніше для проривів фронту використовували тисячі гармат, котрі мали б годинами сконцентровано «прасувати» ворожі позиції, то тепер, на переконання Жукова, все можна було здійснити швидше й ефективніше: відкрити пролам в обороні противника за допомогою атомної бомби. А вже в той пролам і посилати наземні війська, причому без зволікань, аби ворог не встиг залатати дірку. От так – суворо й ефективно.
Ура! – Тішився Хрущов і його однодумці щодо світової революції, – комуністичну ідею врятовано, можна готуватися до Третьої світової. І підготовка ця почалася... з атомного бомбардування власної території.
Під керівництвом заступника міністра оборони маршала Жукова в умовах суворої секретності готувалися масштабні військові навчання, на яких планувалося відпрацювати прорив ворожого фронту із застосуванням ядерного потенціалу. Навчання під ніжною назвою «Сніжок» відбулися 14 вересня 1954 року на Тоцькому полігоні, що у Чкаловській (нині Оренбурзькій) області. І це доволі знаменно, адже саме на цьому полігон ще в 20-30 роках минулого століття радянське керівництво дозволило німецьким військовикам-хімікам випробовувати хімзброю, аби готуватися до Другої світової війни. Причому цей полігон було обрано не просто так і не як данину традиціям, а саме тому, що тамтешня місцевість нагадує типовий рельєф Західної Європи – найбільш ймовірне місце початку Третьої світової війни.
Схема навчань у двох словах приблизно така: бомбардувальник Ту-4 скинув з висоти 8000 м ядерну бомбу РДС-4 потужністю 38 кілотонн. Бомба вибухнула на висоті 350 метрів. Після атомного вибуху в створений ним пролам кинули багатотисячний наступальний корпус, який, зокрема налічував 600 танків, 600 БТРів і 320 літаків.
Інформація про ці навчання випливла лише після розпаду СРСР. З документів, котрі ще не були на той час знищені, можна зробити висновок, що навчання пройшли успішно. Тобто успішно для світової революції, але аж ніяк не для рядових учасників й тамтешньої екології.
Внаслідок навчань 45 тисяч солдатів і 10 тисяч мирних мешканців отримали різні дози радіоактивного опромінення. Найдраматичнішим моментом для військовиків – молодих хлопців, більшість з котрих вже не змогла стати батьками, – що їм відмовили і в повноцінному лікуванні, і в наданні пільг. Адже всі вони дали підписку про нерозголошення військової таємниці навчань протягом 25 років. Тож встановити точний діагноз лікарі не мали змоги.
У 1994 році на Тоцькому полігоні в епіцентрі вибуху встановили пам'ятний знак – стелу з дзвонами, що дзвонить за всіма постраждалим від радіації. До речі, бомбу, скинуту на полігон, стратеги Третьої світової назвали «Татьяною», звідси й така назва книжки Суворова.
Тільки б не було війни
Чому ж Країна рад так і не розв’язала Третьої світової, якщо ядерні навчання на Тоцькому полігоні пройшли успішно? Пояснень тут може бути кілька. По-перше, учасники тандему адептів світової революції Хрущов-Жуков 1957 року зійшлися в жорстокому клінчі боротьби за владу. Маршал, котрий на той час вже став міністром оборони, врешті-решт зазнав поразки. 29 жовтня 1957 Пленум ЦК КПРС, присвячений поліпшенню партійно-політичної роботи в Радянській Армії і Військово-Морському Флоті, постановив, що Г. К. Жуков «порушував ленінські, партійні принципи керівництва Збройними Силами, проводив лінію на згортання роботи партійних організацій, політорганів і Військових рад, на ліквідацію керівництва і контролю над армією і Військово-Морським Флотом з боку партії, її ЦК і уряду ... ». Винуватця вивели зі складу Президії ЦК і ЦК КПРС і звільнили з посади міністра оборони.
По-друге, історія Карибської кризи 1962 року засвідчує, що підготовка до Третьої світової таки велася, навіть попри неучасть у ній Жукова. І якби не жорстка позиція Сполучених Штатів у недопущенні радянських ракет на Кубу, хтозна, чим би все це закінчилося. Можливо, тим самим ядерним проривом флоридського фронту.
По-третє, відставка Хрущова 1964 року. Якби Микита Сергійович залишився при владі, то не можна відкидати такого сценарію, за яким він таки показав би Заходу «Кузькіну мать».
По-четверте, радянські експерти-«західнологи» кінця 50-х початку 60-х не могли не розуміти, що тогочасна ситуація у Західній Європі радикально відрізняється від міжвоєнної. Глобальна економічна криза минула, країни Заходу успішно будували суспільства благоденства тоді, як країни, котрим «пощастило» потрапити у зону впливу Москви, ніяк не могли видертися з повоєнної руїни. Революції радше загрожували комуністичному табору. Зрештою, вони й спалахували одна за одною: в НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині.
Тому пост-хрущовське радянське керівництво вирішило якщо й не забути, то відкласти на невизначений час ідею світової революції за допомогою Третьої світової. А для порятунку СРСР придумали нову тактику: неефективність соціалістичної економіки компенсовувати експортом енергоресурсів за допомогою газо- і нафтогонів у Європу. Саме завдяки цим "трубам" комуністична держава змогла відтягнути свою смерть ще на три десятиліття.
Ілюстрації - з книжки В.Суворова «Її ім'я було Татьяна»