Мав, мабуть, рацію львів’янин Влодко Костирко, коли песимістично писав знамениті слова, що «майбутнє Львова буде таким же, як майбутнє Сум». Він, очевидно, не мав наміру ображати мешканців Сум. Костирко просто вважав, що у світі є привабливіші міста, ніж Суми. І що розташовані вони радше на заході Європи, а не на сході.
Захід Європи найкраще пасує для того, щоб бути батьківщиною Західної України, тож не дивно, що Галичина (а разом з нею Костирко, Андрухович та інші), обурюється і шарпається щоразу, коли її відривають від нього. Західні українці – як діти розлучених батьків: мають дві хати. Вони мешкають з одним із «батьків» – з народом. Другого ж з «батьків», назвімо його цивілізацією, не можуть навіть відвідувати без візи, бо «батько» цього не бажає. Відносини з першим «батьком» теж часто бувають отруйними. Процитую Миколу Рябчука: якщо б Україна складалася виключно зі Львова та Донецька, то не було б сенсу тримати два міста в одній державі. Але дійсність інакша: Донецьк і Львів – це тільки дві точки на карті України. Тільки і аж, бо це, як відомо, два полюси, які тягнуть країну у протилежних напрямках.
Україна №3
Але те, що виникло між Львовом та Донецьком, є «Третьою Україною». Поки перші дві жерлися, між ними сформувалася нова-стара українська якість. Це місце, де – за словами Ярослава Грицака – не домінує ні перша, ні друга Україна. Третя Україна складається з:
- українських «новонавернених», що просто акцептували реальність державності, в якій живуть;
- «старих» українців, часто сільських мешканців, котрі переїхали до міст і «вийшли назустріч» своїй ідентичності, придушуваній доти російською культурою й мовою;
- свідомих своєї українськості українців, котрі,однак, не поділяють галицького погляду, мовляв, «якщо ти не такий, як ми, то ти – москаль».
Чим є та «третя Україна»? Це, наприклад, Київ, де немає ненависті до російської мови, проте є великий спротив формам інтеграції, які пропонує Москва, а також є ентузіазм щодо Європи.
«Третя Україна» – це, наприклад, російськомовні продавці у стилізованім під «українську рустикальність» ресторані десь у Києві або в одному з міст Центральної України. Це й «козак Диван Диванич» – талісман магазину диванів у Дніпропетровську, який є просто згорнутим у рулон килимом з великим оселедцем і козацькими вусами.
«Третя Україна» – це навіть Арсеній Яценюк, який їздить сходом країни з лекціями щодо західноукраїнського бачення історії, хоча «Україна №3» насправді не надто цікавиться УПА і Бандерою. Їм ближчі Київська Русь, Тарас Шевченко, козаки, вшанування пам'яті жертв Голодомору. Варто пам'ятати, що Україна з російським історичним досвідом іноді дуже близька Москві. Можливо, як Польщі близькою була Литва ще до відродження литовського націоналізму.
Це кримчанин Василь, котрий розмовляє по-українськи, бо вивчив мову, коли студіював у Києві, і хоча він вважає себе росіянином, все ж батьківщина його – Україна, тож запекло захищає її, коли росіяни, котрі мешкають у нього в квартирі, піднімають її на глум. «Это нормальная страна», – каже він і, не підбираючи слів, радить їм вимітатися до Росії, якщо їм тут не подобається.
Це парочка з якогось села під Києвом, яка приїхала до столиці, щоб побачити місце, де відбулася Помаранчева революція. Це жінка з Донбасу, котра більше не голосуватиме за Партію регіонів, бо вони, за її словами, крадуть аж тріски летять. І котра лише одна в будинку почувається українкою (хоча батьки росіяни), а отже, ніхто її не любить.
Третя Україна – це всі ті, хто взяв участь у Помаранчевій революції, незалежно від того, на чиєму боці вони були, тому що вони боролися за майбутнє України, а не якоїсь іншої країни. Це молоді дівчата в Ужгороді, що розмовляють між собою по-українськи, бо «так треба, бо тут Україна», це Юрій Андрухович в моменти, коли визнає, що схід України є «цікавим регіоном» та полем для «захоплюючого проекту», а не впадає у чорний розпач, прогнозуючи розпад держави. Це гурт «Серцевий напад», учасники якого – вихідці з Придністров'я, Чернівців та Луцька – співають: «Я – Українець і це має значення».
Це Сергій Жадан, який уперто пише українською, живучи у Харкові, і змушений для цього перекладати висловлювання своїх героїв, бо якось мені тяжко віриться, що Собака Павлов, отець Лукіч і брати Ліхуї розмовляли б між собою українською мовою.
Це хлопці з гурту 5'nizza, котрі по-українськи записали тільки дві пісні, і, напевно, ніколи у своїй кар'єрі не виступали у Львові (хоча в Москві часто), але гордо називають себе українськими громадянами.
Це, я думаю, письменник Андрій Бондар, який стверджує, що нова українська ідентичність пов'язана з європейським цивілізаційним вибором.
Це пам'ять про Богдана Осадчука, який захоплювався Києвом і зауважував, що Галичина в українських умовах, на жаль, – провінція. Це «Українська правда» і пам'ять про Георгія Гонгадзе, це незручні запитання Мустафи Наєма і тисячі мемів в Інтернеті з кепкуванням над Януковичем.
Це навіть Ярослав Грицак, котрий розуміє, що на Галичині історія не закінчується, і багато інших західноукраїнських інтелектуалів, котрі теж це усвідомлюють.
І нарешті, «Третя Україна» – це Віктор Янукович і Юлія Тимошенко. Обоє – «повернуті українці» (повернуті не так із російської сфери, як із такої собі національної радянської пустки, здомінованої російською культурою). Обоє вони – хоч і з різних мотивів – намагаються не стати здобиччю росіян. Обоє грають за українськими правилами: навчилися розмовляти українською, декларують прихильність до державних символів, вклоняються жовто-блакитному прапору. Янукович навіть викупив рекламні щити, щоб привітати з нагоди Дня Незалежності України... мешканців Криму. Можливо, Янукович трактує Україну як приватний фільварок, але вважає її саме Україною: не Малоросією, не частиною Росії, а саме Україною.
Можливо, більша частина тієї третьої України насправді, як похмуро описав у «Nowej Europie Wschodniej» у числі за березень-квітень 2010 року Віталій Портніков, не має інтересу до історії та проблем самоідентифікації більше, ніж необхідно, і ментально вона майже така сама, як Росія і Білорусь.
Але такою вже є, і навіть Ярослав Грицак визнає, що галицька модель, можливо, була б і корисною для модернізації держави, але вона не домінує. І домінувати, на жаль, не буде. Цій моделі набагато простіше вдається відштовхувати від себе українців, аніж притягувати – хоча й останнє теж буває.
Але тут виникає проблема. Така «Третя Україна» в осяжному майбутньому буде в найкращому разі й надалі сидіти на паркані між Росією і Європою. І, найімовірніше, не матиме ні галицької сили, ні галицької мотивації, щоб вийти зі сфери впливу Росії – і політичного, і культурного. А Галичина не зможе нав'язати їй ні цієї сили, ні мотивації, бо не зуміла цього зробити упродовж останніх 20 років. Україна буде, іншими словами, приречена на Росію. І тут ми повертаємося до питання про Суми і цивілізаційну привабливість.
Жаль Заходу
Незалежно від того, хто переміг на українських виборах, Україна не стане частиною Заходу. Янукович туди не пхається, бо знає, що він туди не вписується. Але й опозиція туди не проштовхнеться, оскільки добре усвідомлює, що Захід не чекає на українців. І найбільше, що зможе їм запропонувати, – це залу вічного очікування. Як Туреччині.
Теоретично – Захід мав би жадати Україну. Будь-який політолог вам скаже: «Хто панує над Україною, той володіє ключем до Росії». Але Захід перестав бути активним. Роберт Купер (англійський дипломат, чиновник Європейської Унії високо рангу – ZAXID.NET) пояснює це тим, що Захід вступив у фазу постмодерну. Джордж Фрідман – що потрапив у період занепаду.
З тим занепадом – мабуть, перебільшення, але ЄУ перебуває у кризі, і прекрасно розуміє, що їй не вдасться пережувати Україну, як і Туреччину, яка, зрештою, махнула на ЄУ рукою і зайнялася власною неооттоманською політикою.
НАТО також не збирається до України. Збиралося б, якби мало агресивні наміри щодо Росії. І якби справді хотіло, то продиралося б туди з натиском, не зважаючи на брак підтримки більшості українців, на радянське спорядження армії та на годинникову бомбу у вигляді російських баз в Криму, підкладених під Україну, як динаміт під машину. Продиралося б, як Саакашвілі на поховання Леха Качинського, за принципом «вдасться чи не вдасться, а спробувати треба». Але НАТО не має такого наміру – бо навіщо йому нові території для евентуальної оборони? Величезні й без природних кордонів? Справді, немає ліпшого свідчення того, що Захід хоче тільки одного: аби його залишили у спокої.
Чи ця похмура геополітика зжере Україну? Невідомо. Зрештою, Україна вже давно мала б розпастися на кавалки: її східну й південну частини вже давно мала б з'їсти Москва, а Закарпаття та Галичина мали б утекти на Захід. Україна мала б тріснути вздовж Дніпра – утім нічого такого не сталося. Окрім того, варто пам'ятати, що більшість українців не мають нічого проти такого сидіння на паркані між Росією і Європою. Причому: таки ближче до Росії.
Водночас я все ж розумію західних українців. Я розумію, куди їх тягне. Розумію, що Костирко надає перевагу Відневі над Сумами. Я розумію, чому література Юрія Андруховича – це один великий плач за Європою. І не за Росіє-Європою, а за «Europe sauté». Я не можу цього не розуміти, адже в Польщі свого часу лунали такі самі голосіння за Європою. Я й сам голосив. А Західна Україна, принаймні її частина, є такою ж європейською, як і Польща. Абсолютно і безапеляційно. Її майбутнє, однак, буде таким, як майбутнє Сум. І то незалежно від того, хто переможе на виборах.
З польської переклав Любко Петренко
Статтю опубліковано у межах співпраці між ZAXID.NET і польським часописом «Nowa Europa Wschodnia».
Оригінал статті: Trzecia Ukraina i potworność geopolityki
Для ілюстрації використано роботу Влодка Костирка «Halyčyna i Ukrajina»