Невідкладні дострокові парламентські вибори – єдина можливість для українського суспільства почати будівництво нової ефективної та демократичної держави. Якщо провести їх не вдасться, то ще один такий шанс навряд чи випаде. Україна не витримає більше жодних революцій.
Впродовж української незалежності ми вже мали переломні часи, коли можна було починати будівництво держави практично з нового листа. Але на заваді фундаментальним реформам системи державного управління, зміні самої філософії державотворення, демократизації й лібералізації політичних інститутів завжди стояв тогочасний політичний істеблішмент, осердя котрого вже 23 роки перебуває у Верховній Раді України.
Парадоксальність українського парламентаризму полягає в тому, що найглибші політичні кризи наша держава інструментально вирішувала через парламент. Водночас Верховна Рада продукує і консервує найглибші проблеми, котрі раз у раз призводять до глибоких криз. Причина такого парадоксу – дивовижна здатність українських політиків до виживання і пристосуванства шляхом регулярних змін партій, фракцій, депутатських груп і позицій. Простіше кажучи, депутати перетворили Верховну Раду на всеукраїнський ярмарок, самі ж стали торгувати власними і послугами собою.
Дійшло до того, що сьогодні в кулуарах «гуляють» усні прайси на послуги. Для підприємців, котрі «рішають» проблеми бізнесу, наприклад, депутатське звернення в державні органи коштує від 500 доларів, а офіційний запит у певну інстанцію – від 1 тис. доларів. Це найнижчі суми на послуги одного депутата. Якщо ж вирішуються питання глобальні, наприклад, перехід депутата із фракції у фракцію або купівля голосу – суми стають астрономічними і починаються торги мільйонами.
Революція не зупинила корупційних практик в українському парламенті. Вона їх навіть оживила, адже Верховна Рада набула значної суб’єктності й депутати активно почали надолужувати бариші, втрачені, коли власником і головним торговцем ярмарку був Віктор Янукович. У бунті торговців проти узурпаторів ринку великою мірою і полягав успіх переломного для революції голосування «проти припинення вогню» 20 лютого.
Перше коло
Перше замкнуте коло української кризи розпочалося з кризи всесоюзної. 19 серпня 1991 президента СРСР Михайла Горбачова заблокували на дачі у Криму, і Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) спробував перебрати на себе верховенство влади в державі. Проте відразу наштовхнувся на спротив ліберальних сил партії. У Москві почалося жорстке протистояння між представниками ДКНС і Борисом Єльциним. Українська ж партноменклатура вичікувала.
Очевидно, тодішній голова Верховної Ради Леонід Кравчук придивлявся,кому всміхнеться фортуна. І лише після повернення Горбачова й провалу путчистів Кравчук обрав чітку позицію продемократичних сил. У ті дні він заявив про вихід із Комуністичної партії (відповідної заяви Кравчука тоді ніхто не бачив, що наштовхує на паралелі з регіоналами у грудні 2013 року, котрі на словах виходили з ПР, а заяв не писали).
24-го серпня Верховна Рада прийняла Акт проголошення Незалежності України. Цікаво, що з 360 присутніх депутатів за проголосував 321, хоча, націонал-демократи тогочасного парламенту були в меншості. Більшість була за комуністами, що сформували «Групу 239».
Сам текст Акту починається словами: «виходячи зі смертельної небезпеки, котра нависла над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року», і лише згодом йдеться про державотворення та самовизначення народу. Тобто, якщо б не було спроб перевороту у Москві, то жодної незалежності в Києві проголошено не було б. Цікаво, що в момент прийняття доленосного акту будинок Верховної Ради оточив 20-тисячним натовпом протестувальників, котрі вимагали від депутатів рішучих дій. Розгубленість та протести зробили свою справу, і комуністи разом із демократами проголосували спільно.
Той час також знаменувався крахом могутньої Комуністичної партії України. Проте її депутати швидко осідлали вітер змін, повиходили з партії і перефарбувалися в проукраїнських політиків. Парламент, котрий обирали ще 1990 року, коли більшість про незалежність і не думала, не був розпущений 1991 року й успішно функціонував до 1994-го. Можливо, це була тогочасна умова голосування комуністів.
Так чи ні, але саме Верховна Рада, наповнена перебіжчиками та кон’юнктурниками, (де)формувала інститути молодої держави, визначала напрями розвитку, а її депутати почали активно адаптуватись до нових реалій. Леонід Кравчук розповідав, що на зорі української незалежності багато міністрів не знали, що значить «ринкова економіка», помилково надаючи їй рис,притаманних тогочасному базару. Мабуть, уже тоді поряд із ринковою економікою в парламенті почали формуватися засади «ринкової політики» й «ринкового державотворення», апогей котрих нам ще доведеться спостерігати в майбутньому.
Друге коло
Подолання політичної кризи 2004 року процедурно теж відбулося через парламент.
8 грудня під тиском вулиці Верховна Рада прийняла пакет законопроектів, внаслідок яких Україна з 2006 року ставала парламентською державою. Повноваження законодавчого органу значно збільшувалися, відповідно, політичну ініціативу переймав прем’єр, обираний коаліцією. Паралельно тогочасна влада на чолі з Леонідом Кучмою почала обережно передавати державу в руки Віктора Ющенка та його команди. Кучма прийняв відставку одіозного прокурора Геннадія Васильєва, а з ЦВК звільнили Сергія Ківалова, котрий під час Помаранчевої революції здобув всеукраїнську славу фальсифікатора. За реформу проголосувало 402 депутати. Серед них комуністи, регіонали, соціал-демократи, тобто всі, хто спочатку боролися проти революції, згодом ініціативу підтримали.
Ющенко переміг у третьому турі, проте на кардинальні зміни не спромігся. Парламент, котрий спочатку підтримував фальсифікації ЦВК й призначав корумпованих силовиків, залишився працювати до кінця каденції у 2006-му. А депутати, котрі безумовно підтримували попередню владу, почали успішно напрацьовувати схеми роботи при «помаранчевих» та ділитися набутим торгівельним досвідом з новими переможцями, останні з головою занурились у вир кулуарних торгів, скандалів та авантюр.
У команді Ющенка тоді було крило реформаторів, що радило йому відразу розпустити парламент, проте він вагався. Мабуть, завадили домовленості й гарантії, що у всі часи аж до приходу Віктора Януковича були ознакою хорошого тону української політики й тільки четвертий президент не звертав уваги на жодні гарантії.
Олег Рибачук, колишній голова Секретаріату президента Ющенка пригадує, що перші кілька місяців, коли, власне, вікно реформаторських можливостей було відчинене, Віктору Ющенку рекомендували розпустити раду, але той їздив по світу й збирав повні кишені нагород за вдалу проведену революцію. Згодом, 2007-го, президент усе ж розпустить парламент, проте шанс було змарновано. З одного боку, депутати вже встигли адаптувалися до нових реалій і змінили колір, переконання та риторику, з іншої, Ющенко втратив значні повноваження сильного президента, котрі були ще до 2006 року. Парламентарі продовжували вже звичну практику торгів.
Третє коло
З приходом до влади Віктора Януковича звички у депутатів не змінилися. Проте змінилися масштаби і суми. А парламентарі відкрито почали торгували Конституцією і газом, Чорноморським флотом і мовою. Врешті у торгах між Європейським Союзом і Росією лотом стала Україна. Чим все закінчилося, ми знаємо, проте тоді політики орудували вже мільярдами доларів.
Ще рік тому можна було припускати, що така тотальна корумпованість політиків може співіснувати з розвитком держави. Звичайно, вона гальмувала цей розвиток, але всупереч їй формувалося громадянське суспільство, у країні існували окремі вільні ЗМІ, всупереч всьому розвивався бізнес.
20 лютого, коли Верховна Рада приймала закон про припинення вогню, за голосували не лише тогочасні опозиціонери, а й колишні регіонали і позафракційні, що напередодні руками затвердили закони про диктатуру. Ввечері 20 лютого у буфеті парламенту депутати-опозиціонери, попиваючи з кавових філіжанок коньяк (у такому посуді у Верховній Раді продають алкоголь) рахували потенційних перебіжчиків. Наприклад, екс-міністра оброни Олександра Кузьмука зараховували до таких, що підтримає опозицію, якщо йому пообіцяти хороший пост в новому уряді. Натомість декотрих позафракційних можна переконати через гарантії недоторканості в майбутньому.
У найвідповідальніший для країни час, коли гинули десятки людей, депутати продовжували працювати у межах налагоджених схем. Більшості навіть на думку не спадало від них відійти й хоч би спробувати мислити категоріями відповідальності перед народом і державою. Для них існували лише категорії ринку.
Імітація держави
Сьогодні зрозуміло, що практика постійних політичних торгів є вбивчою для держави. Вона руйнує її фундамент, повністю вимиває фахівців, а замість політичних інститутів створює симулякри, котрі в кризові моменти показують власну немічність, як-от сотні тисяч українських міліціонерів, котрі не здатні виконувати інших функцій, окрім корупційних поборів.
Симулякром виявилася наша армія, служби безпеки і розвідки. Цілі міністерства, як-от закордонних чи внутрішніх справ, працювали виключно на інтереси правлячої верхівки й існували в паралельній реальності з актуальними проблемами держави. Практика показала, що вони не здатні виконувати свої функції, а в кризовий час завдання виконуються лише через екстрене ручне управління. Якщо Україну спіткає ще одна криза, рівнозначна нинішній– держава не витримає. Симулякри посиплються як доміно. А криза обов’язково рано чи пізно буде, якщо ми не змінимо причин попередніх двох.
Основний генератор симулякрів, джерело державної корупції – український парламент – має бути розпущений і реформований. Бо якщо Помаранчеву революцію можна було трактувати як підготовлений кимось проект чи випадковість, то друга революція за 10 років не залишає сумнівів у закономірностях таких соціальних вибухів.
Україна обрала нового президента, сподіваючись, що ситуація налагодиться. І справді, президент здатен стабілізувати й вивести країну з політичної кризи, головно, через інтеграцію владної вертикалі.Проте гарантувати існування й нормальне функціонування української держави може лише якісна зміна політичної еліти, насамперед у парламенті. Суспільство має жорстко реагувати на будь-які спроби політичних торгів і партійного квотування.
Першим кроком, як показує історія українських політичних колапсів, має стати розпуск парламенту й нові вибори. Наступним – реформування виборчого законодавства та впровадження процедури відкритих або преференційних списків, коли виборець сам формує кандидатів, а не приймає тих, що пропонує партійний вождь. Смерть внутрішньопартійної корупції зменшить практику парламентських торгів у кілька разів.
Постійний акцент на потребі перевиборів парламенту й відкритих партійних списках – одне з найголовніших завдань громадянських інституцій на сьогодні, якщо ми не хочемо вийти на третє замкнуте коло української історії. Адже розривати його надто болісно. Ми вже знаємо це напевно.