Із наближенням 70-ї річниці Волинської трагедії, кривавий апогей якої припав на липень 1943 року, знову зростає градус публічних дебатів довкола тих подій. На жаль, досі в них спостерігаємо частіше традиційне протистояння двох національних «правд», аніж пошук правди у прямому сенсі цього слова.
Згідно з «польською правдою», під час Другої світової війни ОУН і УПА вчинили геноцид щодо польського населення Східних Кресів, тому ці організації треба визнати злочинними. Натомість вояки та командири Армії Крайової, Кресової Самооборони і Батальйонів Хлопських, які захищали мирне населення від убивць, заслуговують на вшанування як герої. Українці, якщо хочуть, щоб їх визнали цивілізованою нацією, мають колективно покаятися і попросити вибачення за ту різанину.
Зовсім іншою є «українська правда»: у 1942-1947 роках точилася польсько-українська війна, головними призвідцями якої були польські шовіністи, що не визнавали права західних українців жити у власній незалежній державі. У цій війні, як і в кожній іншій, неминуче гинули не лише комбатанти, а й цивільне населення з обох боків. Для УПА, яка вела героїчну боротьбу за визволення України, війна з поляками була вимушеною й оборонною. Українці можуть висловити жаль з приводу загибелі цивільних поляків, але лише за умови вибачення поляків за кривди, заподіяні українцям.
Насправді діапазон інтерпретацій значно ширший, і його зведення до двох описаних вище «правд» є спрощенням. Тим не менше, переважна більшість оцінок, висловлених у публічних дебатах, а почасти й у літературі, що претендує на науковість, тією чи іншою мірою тяжіє до цих двох полюсів.
Кілька місяців тому у статті «До дискусії про витоки Волинської трагедії» я висловив стриманий оптимізм. Мовляв, попри все відбувається поступовий перехід від польсько-українського історіографічного протистояння, в якому роль історії зведено до постачання аргументів своїм «сторонам», до справді академічних дебатів.
Те, що відбулося у львівській книгарні «Є» 29 травня, водночас і підкріпило, і підважило мій оптимізм. А подія була справді знаковою – презентація українського перекладу книжки знаного польського історика Ґжеґожа Мотики «Від волинської різанини до операції “Вісла”». Видання цієї книжки солідним українським видавництвом «Дух і літера» у якісному перекладі Андрія Павлишина мало б засвідчити, що психологія національних фронтів відходить у минуле, а ми без брому і протиалергійних засобів можемо читати історію про українців, написану поляком. Однак дискусія, що відбулася у книгарні, показала: тішитися рано. Мене не покидало враження, що більшість тих, хто вщерть заповнив тісну залу, прийшли не так познайомитися з книжкою та її автором, як «боронити край».
Незважаючи на те, що Ґ. Мотика не раз зазнавав від польських націоналістів критики за «проукраїнську» позицію і «брак патріотизму», в очах львівської публіки він уособлював «польську сторону». З іншого боку, майже всі українські історики, а їх у книгарні зібралося чимало, попри розходження між собою, негайно згуртувалися в «українську сторону» і з її позицій критикували автора. Утім, «українська сторона» лише здавалася єдиною. Проти висновку Мотики про спланований та організований характер волинської різанини висунули два аргументи: по-перше, ніякого рішення ОУН про очищення терену від поляків не було, а по-друге, про це рішення поляки були заздалегідь повідомлені (а отже, самі винні, що не втікали). Те, що перше твердження явно суперечило другому, зовсім не бентежило слухачів, які схвальним гомоном реагували на обидва аргументи.
Після першого ж туру запитань і відповідей, який відразу продемонстрував розходження «сторін», один молодий чоловік поставив «наївне» запитання: «А чи можливе взагалі, хай навіть не тепер, а в майбутньому, спільне бачення волинських подій?»
Цей молодий чоловік влучив у саму суть проблеми. Я б лише сформулював питання дещо інакше: чи можливий не польський, не український і навіть не спільний (узгоджений), а вільний від національних окулярів, історично вірогідний та гуманістичний погляд на Волинську трагедію?
Я насправді не знаю, чи це можливо, але переконаний, що саме такого погляду має прагнути кожен професійний історик. Схоже, однак, що деякі колеги свідомо чи несвідомо дотримуються гасла, яке двісті років тому сформулював американський офіцер Стівен Декейтер: «Right or wrong, my country!» («Має рацію чи не має – це моя країна!»). Моральний кодекс та «історична методологія» професійних «оборонців краю» – байдуже, польських чи українських – зводиться до двох пунктів:
1) «наші» завжди мали рацію;
2) якщо «наші» не мали рації, див. пункт 1.
Однак існує й інша система моральних координат, у якій наші – це ті, хто рятував безборонних людей, а не ті, хто їх убивав, навіть якщо убивці однієї з нами національності. Утім, визнання убивць «своїми» теж може бути моральною позицією, але тоді чесність із собою вимагає прийняти на себе частку відповідальності і щиро покаятись. Я глибоко поважаю позицію Антіна Борковського, який вважає, що його сумління українця і християнина вимагає прийняти на себе гріх волинського злочину й просити прощення, не вимагаючи взаємних вибачень:
Чого ж вибачатись нам? Не тому, що вимагає Сейм чи Європарламент. Не через стратегічну дружбу з Польщею. Лише тому, що наші предки пролили людську кров у волинські багна. Зректися своєї відповідальності за ту кров – зректися їх. Нашої покути вимагають не поляки, а душі тих, хто не відав, що творив. І не поляки мають ховати волинські кості, а українці, бо Волинь – українська земля. Бо час збирати каміння. Чи поляки наслідуватимуть нас? У них свої, українські скелети в історичних шафах. Тож їм і вирішувати. (…)
Зрештою, за свій гріх кожен відповідає сам. Нехай з вбитими українцями поляки розбираються самі. Не пробудити ззовні чужого сумління. Найважливіше, аби зі своїм сумлінням розібрались ми.
Я поважаю цю позицію, але не цілком її поділяю. Не може бути моральної вимоги колективного національного каяття за злочини наших справжніх і уявних предків. Висуваючи таку вимогу, ми тим самим свідомо чи несвідомо приймаємо логіку інтегрального націоналізму, згідно з якою нація є колективною особистістю, і кожен її член пов’язаний спільною долею та відповідальністю з усіма «мертвими, живими і ненародженими» співвітчизниками в минулому, теперішньому й майбутньому. Але ж саме цією логікою керувалися ті, хто вимагав покарання цілих народів за вчинки окремих їхніх представників і на цій підставі організовував пацифікацію 1930 року, волинську різанину, операцію «Вісла», всі геноциди, репресії та депортації за національною ознакою, якими переповнена історія ХХ століття. Виходить, бодай частково вони мали рацію? У жодному разі. Не існує національної провини. Провина, як і покарання та каяття, можуть бути тільки індивідуальними. Наше сумління вимагає від нас не спокути чужих гріхів, навіть якщо це гріхи наших співвітчизників, а безумовного визнання злочину злочином, хоч би хто його скоїв – «наші» чи «чужі».
Чи ми приречені вічно спостерігати двобій двох «національних правд»? Хочеться вірити, що ні. Дослідження Ігоря Ільюшина, Ґжеґожа Мотики та інших сумлінних фахових істориків, хай не у всьому і не завжди, але поступово виходять за вузькі межі української та польської «правд» і наближаються до третьої, єдиної правди у прямому й найпростішому значенні цього слова. Коли твердження про факти відповідають самим фактам, а не національним, партійним чи іншим інтересам. Звісно, ми ніколи не знатимемо повної правди. А отже, кожен історик має право на гіпотези й інтерпретації. Але, висуваючи їх, він не повинен свідомо спотворювати чи прикрашати дійсність, навіть із дуже патріотичних міркувань.
Сьогодні завдяки зусиллям багатьох істориків – і українських, і польських – правда про Волинську трагедію вже значною мірою відома. З опублікованих документів та історичних досліджень недвозначно випливає, що 1943 року УПА під проводом Дмитра Клячківського (Клима Савура) здійснювала на Волині етнічну чистку, в якій загинули десятки тисяч поляків. Дещо пізніше такі акції «очищення терену» відбулися й у Галичині. У «відплатних акціях» польське збройне підпілля вбило кільканадцять тисяч українців. Залишаються відкритими питання про витоки цієї трагедії, про мотиви її організаторів і виконавців. Але у будь-якому разі масового вбивства цивільних людей вони ніяк не виправдовують.
На жаль, для багатьох із нас – і українців, і поляків – історія надалі залишається полем битви, в якій кожна нація утверджує власну правду. За такої настанови годі й дивуватися, що дослідників, які «непатріотично» визнають, що в історії визвольної боротьби були не лише героїчні сторінки, вважають ледь не запроданцями (такого титулу від «своїх» не раз удостоїлися Ґжеґож Мотика, Ярослав Грицак, Василь Расевич і багато інших, включно з автором цих рядків). Але буває запроданство іншого ґатунку. Те, про яке говорив Герман Гессе устами свого героя, Йозефа Кнехта:
Жертвувати любов’ю до істини, інтелектуальною чесністю, вірністю законам і методам духу задля якихось інших інтересів, хай то навіть будуть інтереси батьківщини, – запроданство.
Якщо ми це затямимо, спільний і чесний погляд на «важкі питання» спільної історії не виглядатиме утопією.
Колеги, не будьмо запроданцями!