Сім’я Анни з Херсона до останнього не хотіла виїжджати з рідного міста. Українці чекали на ЗСУ й мріяли про те, як будуть їх зустрічати. Однак так званий «референдум», який здійснили росіяни, змусив родину покинути домівку.
Про життя в окупації та евакуацію в Одесу жінка розповіла журналістам «24 каналу» в межах проекту «Свої». Її ім’я змінили з міркувань безпеки: в окупованому Херсоні у неї залишилися рідні. ZAXID.NET передруковує текст з дозволу редакції.
Шлях з Херсона до Миколаєва займав добу: чому сім’я не виїхала одразу
Про повномасштабну війну Анна дізналася від чоловікового брата. Саме він розповів родичам страшну новину, після якої життя мільйонів українців змінилося назавжди.
Що ви відчули, коли зрозуміли, що Росія пішла у повномасштабний наступ й атакує різні міста України?
Ми спочатку нічого не зрозуміли. Слова брата про обстріли привели нас у ступор. Тоді я почала заходити в різні чати в соцмережах і відкривати новини. Найперше, що ми зробили, це поїхали у банкомат знімати гроші й на АЗС по бензин. Ось такий був ранок. Як тільки приїхали додому, був другий приліт по Чорнобаївці. Це було дуже страшно. Потім ми пішли на ринок, щоб закупитися продуктами.
Люди вийшли на роботу того ранку?
Ринок був наполовину пустий. Багато людей не прийшли на роботу. Було страшно, ніхто не розумів, що відбувається. Але загалом перші два дні можна було нормально скупитися, на ринку ще все було, тільки в чергах доводилося стояти по 3-4 години. Хліба спершу не було. Їхати по нього кудись далі було страшно, адже поруч йшли бої.
За три дні в магазинах розібрали геть усе. Хліб почали возити машини. Одного дня його безкоштовно роздавали, а потім – продавали по буханці в одні руки. Коли казав, що в тебе вдома велика сім’я, то було байдуже. Казали: «Беріть всіх, і тоді приходьте по хліб».
Евакуюватися ми не хотіли через величезні черги на дорогах. Люди з Херсона до Миколаєва їхали добу, а не 30 хвилин, як зазвичай. Потім дорогу на Миколаїв вже перекрили.
Щоб вижити, довелося продати машину
А як ви купували продукти? Можна було розрахуватися гривнями?
У принципі гривня в Херсоні ходить досі. Були магазини, які взагалі не брали рублі, а були й ті, які не брали гривні. У серпні тих, що не брали рублі, почали закривати. Їм не давали працювати.
А за задумом окупантів, звідки взагалі херсонці мали взяти рублі?
Тим, хто приводив дітей в окупаційну школу, росіяни зразу на руки видавали по 10 тисяч рублів. Пенсіонерам почали приносити пенсії додому, при тому, що вони навіть не ходили заявки подавати. Окупанти просто викрали списки з Укрпошти й ходили по пенсіонерах. Знаю, що в мене на вулиці деякі люди взяли цю пенсію, а деякі – відмовилися.
Після 24 лютого Анна з чоловіком залишилися без роботи. Для того, щоб вижити, їм довелося продати машину, бо чоловік займався вантажними перевезеннями. За ці гроші сім’я жила всі 8 місяців та виїжджала з Херсона. Навіть зараз родина виживає завдяки проданій тоді машині.
Коли зайшли окупанти, люди сиділи з вимкненим світлом і заштореними вікнами
Як це було, коли в Херсон зайшли російські війська? Навіть на психологічному рівні – бачити ворога у рідному місті...
Вони зайшли 1 березня. Тоді всі мешканці сиділи з заштореними вікнами й вимкненим світлом: тільки заглядали з-під жалюзів і дивилися на «зелених чоловічків». Ми живемо в приватному будинку й по нашій вулиці їздили БТРи. Я з росіянами за всі ці місяці жодного разу не спілкувалася.
Анна розповіла, що навіть виходити на подвір’я було страшно. Ніхто не знав, чого чекати від російських солдатів.
Не знаєш, що може статися наступної хвилини – чи зайдуть до тебе додому, що будуть робити. Ми всією родиною зібралися в одному будинку. Ми з малою донькою та інші жінки з дітьми багато часу проводили у підвалі. Ще сусіди до нас приходили, бо свого в них не було.
Періодично українцям доводилося й ночувати у підвалі, а іноді вони проводили в холодному й сирому приміщені цілі дні.
Заходили й виходили, бо холодно було. Слава Богу, що світло не вимкнули, і ми змогли собі обігрівачі поставити. Чаю, щоб зігрітися, не пили, щоб менше бігати в туалет. Для цього ж треба було виходити з підвалу.
У шортах, капцях і з автоматом: окупанти почувалися дуже впевнено у Херсоні
Росіяни з часом почали себе дуже впевнено і спокійно почувати у Херсоні. Ходили по ринку у шортах, капцях і з автоматом. Скуплялися. У центр міста сім’я практично не їздила, адже росіяни поставили величезну кількість блокпостів. Вперше чоловік Анни поїхав у місто через кілька місяців після окупації.
Чи був у вас мобільний зв’язок? Ви знали, що відбувається на решті території України?
Періодично траплялися перебої, але загалом зв’язок був. Ми були у курсі всього, що відбувалося. Вже тепер окупанти вирубили український зв’язок. Я дуже переживаю за свекра, який залишився приглядати за будинком і тваринами. Зв’язатися з ним дуже важко. У сусідів є російські сім-карти, то принаймні їм можу подзвонити. Ми з чоловіком ці картки не брали принципово. Але нам пощастило з провайдером: він перейшов під росіян, але з умовою, що краще дасть людям зв’язок.
Від «мобілізації» найбільше страждають села, а в Херсоні – «процвітає підвал»
Коли ви зрозуміли, що більше залишатися у Херсоні не можна?
Коли оголосили так званий «референдум». Тоді взагалі стало не ясно, що буде далі. А в мене ще чоловік призовного віку.
Когось з ваших знайомих мобілізували у військо окупантів?
У самому Херсоні наразі ще не забирають чоловіків, від цього страждають села. У нас «процвітав підвал». Людей тримали там по 2-3 тижні. Перший тиждень їх катували, далі тримали тільки для того, що зійшли синці, щоб по людині не було видно, що вона була у підвалі. При цьому годували тільки один раз на день.
А що вони хотіли від людей? Якусь інформацію вибивали?
Ну, як сказати. Я на ринок з телефоном взагалі не виходила. Тебе могли зупинити й перевірити його. Якщо там бачили щось, пов’язане з Україною, то відправляли у підвал. У мене є подруга з Чорнобаївки. Їй, щоб добратися в Херсон, потрібно проїхати три блокпости. На підконтрольній Україні території у неї є сестра. Вона собі в телеграмі поставила на заставку прапор України. Через цю картинку подругу ледь не забрали в підвал. Тому всі наші друзі, з якими ми переписувалися, повидаляли всі фото й лишили тільки ім’я, щоб не наражати нас на небезпеку.
Зранку стали в чергу на евакуацію, а після обіду цю територію оголосили Росією
Розкажіть більше про ваш виїзд з Херсона. Як минула евакуація?
Ой, це дуже важко. Ми виїжджали три тижні. 28 вересня прокинулися о 6:00 і поїхали на переправу біля Антонівського моста. Там була вже дуже велика черга. Ми простояти весь день, але так і не потрапили на переправу.
Сім’я вернулася на ніч додому. На щастя, люди в черзі виявилися чуйними й погодилися потримати їхнє місце. Вони пожаліли малу доньку Анни, адже будинок сім’ї був розташований зовсім поруч.
Що ви робили? Повернулися зранку в чергу?
Так, наступного дня ми потрапили тільки на останній пором, о 17:00 – у Каховку. Там нас прийняли люди на ніч. Зранку ми поїхали у Василівку – останню точку окупації. Приїхали десь о 9:00 і стали в чергу. Ми були в черзі десь 450-ті, за нами – ще десь 100 автомобілів. Це було 30 вересня. Після обіду цю територію оголосили Росією.
Що після цього змінилося?
Росіяни сказали, що потрібен якийсь незрозумілий пропуск для того, щоб виїхати на підконтрольну територію України. Ніхто не міг сказати, де його брати. У чатах з’явилася інформація з російськими номерами телефону, куди можна дзвонити й подавати заявку. Це можна було зробити через Telegram-бот. Щоб ви розуміли, ці заявки досі в боті висять непрочитані. При тому, що я вже на підконтрольній території України.
Щоб подати заявку потрібен був інтернет, якого там не було. Анна розповіла, що коли зловила зв’язок, то стояла непорушно й писала рідним. Заявки на виїзд з окупації для родини подали усі їхні родичі в Україні, а відповіді ніхто так і не отримав.
У колоні нам сказали стояти у живій черзі. Мовляв, будете заїжджати на територію Василівки, де були два блокпости. Потім окупанти привезли якусь дівчину, яка на блокпосту приймала ці заявки. Багато людей подали ці заявки 1-2 жовтня. Тоді пропадало світло, і списки всі втратили. То ж зрештою вони теж стояли тижнями в очікуванні.
«Готова кланятися у ноги»: під час тритижневого очікування родині дали притулок
Після чотирьох днів реєстрації росіяни вийшли й сказали, що та дівчина захворіла, тому реєстрації не буде. Наступного дня сказали, що її забрали на інший блокпост. Так вони морочили голову. Ми стояли у тій колоні, як на роботі – від 08:00 до 17:00.
Увесь цей час ви жили в автомобілі?
Ні, ночувати в колоні не можна було. Танки проїжджали й могли роздавити машину. Їм було все одно. Люди шукали нічліг у сусідніх селах. Деякі господарі пускали до себе за гроші, хтось – просто так, а дехто взагалі заробляв на цьому дуже багато. Хтось говорив: «Плати за ніч, а вдень тебе тут не має бути. Якщо хочеш бути вдень – доплачуй ще».
Нашій сім’ї трапився дуже хороший чоловік, я готова йому кланятися в ноги. Навіть зараз, коли він ловить український зв’язок, ми спілкуємося. Я знаю, що колись поїду до нього в гості, щоб просто сказати: «Дякую». Він з нас буквально три дні брав гроші, а потім сказав: «Не давай. Побачу ще раз гроші, то вижену і підеш шукати іншу хату».
При цьому господар дозволив сім’ї брати овочі й фрукти з городу, продукти й м’ясо з морозилки. Анна розповіла, що вони завжди були ситі, а в хаті було тепло. Оскільки в подружжя була дитина, чоловік обігрівав будинок, щоб всім було комфортно. Анна зізналася: якби не цей чоловік, вона б не витримала три тижні.
Кожного дня ми розчаровані приїжджали в теплий будинок і могли заспокоїтися. Це давало сили пробувати далі, адже вертатися назад ми не хотіли.
А як ви вибралися? Дочекалися своєї черги?
Згодом у Василівці взагалі перестали видавати ці пропуски й випускати людей. Треба було їхати в Енергодар, Мелітополь або Токмак. Тільки там можна було подати заяву. Далі не ясно скільки часу треба було чекати, щоб її погодили. Але ми дізналися, що у Василівці таки проводять реєстрацію. Чоловік, у якого ми жили, провів нас шляхами, де не було блокпостів, і ми все-таки зареєструвалися. Ось так ми й виїхали.
Куди ви поїхали, як минули окуповані території?
18 жовтня ми приїхали в Одесу. Тут у нас донька старша живе, куми. Я в Одесі колись працювала, тож все знала й любила це місто. У мене тут був дуже гарний колектив. Зараз ми плануємо усі зібратися, бо дуже скучили один за одним. Чоловік вже знайшов роботу. Він у мене далекобійник, поїхав у рейс. Я наразі в пошуку роботи.
«Уся Україна – рідна, але додому в Херсон все одно хочеться»
Чи став для вас новий дім справжнім?
Для мене в Одесі все рідне, адже вся Україна – рідна. Сюди я часто їздила у відрядження. Одеса завжди була для мене другою домівкою.
Вже ніхто не сумнівається, що саме Україна переможе у війні. Що ви плануєте робити, коли цей день настане?
Повернуся додому. Ми ж до останнього не їхали, бо чекали на наших хлопців. Ми готувалися, мріяли про те, як будемо їх зустрічати, готувати їм домашню їжу. Ніхто нікуди не збирався.
Ми віримо, що бажання Анни обов’язково здійснитися. Адже Збройні Сили України щодня наближаються до Херсона. Зовсім скоро там знову замайорить український прапор, як і на всіх окупованих територіях нашої країни.