Спершу, коли теоретичні знання не надто перемішувалися з практичними, з цим все було гаразд. Здавалося, що проблема «Сходу і Заходу» надумана, здавалося, що це лише теоретичні дискусії – про русифікацію, постіндустріальний розвиток, репресії 30-х років і сформовану політичну культуру, яка кардинально відрізняється від тієї, в якій виросли ми. Здавалося, час і єдиний державний простір можуть усе вирівняти, і з десяток років на це вистачить.
Тепер так вже не здається. Ця проблема присутня так довго, що до неї звикаєш і розумієш, що житимеш із нею вічно, що тавро «бандерівець», яке тобі припечатали ще в часи радянського дитинства, нікуди не зникає, а просто перестає дратувати, бо скільки ж можна дратуватися? І розумієш, що в певному сенсі це - безвихідь, що світла в кінці переходу немає, бо це не перехід, а звичайний глухий кут, що ми постійно житимемо в різних культурних вимірах, а об'єднати Україну можна лише шляхом указів, декретів, законів, розпоряджень та завдяки іншим жорстким методам державної політики, але насправді то нікому непотрібно.
Варіація перша - Ленін
Ленін, уособлений в монументах, - іноді це погруддя, іноді фігура на повний зріст, із рукою, закладеною за лацкан піджака, або в кепці, з простягнутою вперед рукою. Ще в дитинстві мені батьки розповіли анекдот, коли на одній фабриці відливали черговий пам'ятник, і помилково одягнули Леніна в кепку, а в праву руку вклали ще одну кепку. Це було смішно, але історія, розказана мені ще в радянські часи, сформувала скептичне ставлення до радянського монументалізму. Втім, у Львові, окрім Леніна перед оперою, було багато інших пам'ятників, і коли його знесли, місто нічого не відчуло, - хіба що будівлю Оперного театру, одну з найкрасивіших у світі, стало краще видно.
З моменту зникнення з центральних площ галицьких міст на самому початку 90-х Ленін перестав існувати у суспільній свідомості, від нього відразу ж відвикли, він, як і інші персонажі радянського часу, безболісно зник із назв вулиць, меморіальних дощок і титулів різних установ.
Ленін наприкінці дев'яностих, коли ми його побачили у Харкові (а Харків - це інтелігентний Схід, це ще не Донбас, про який мова далі), на площі, викликав екзотичне враження - молодші від мене гамірно фотографувалися біля монумента, який вперто не хотів уміщатися в об'єктив, такий він був великий, масивний і доречний на площі, коли задереш голову у небо і стоїш один на цьому масиві соціалістичного модерну і розумієш, що монументальна сила радянського режиму - це щось непереборне, від чого не можна так просто сховатися, бо для цього треба перебудувати ціле місто.
З маленьких дітей, які проходять повз пам'ятник сьогодні, небагато знають, хто такий Ленін, але він разом із усією площею тисне на них своїми розмірами, ніби кажучи, що силу радянського ніхто не в стані перебороти, така вона велика і потужна. Відтоді там нічого не змінилося, бо влада так і не насмілилася усунути радянщину з міста.
Інша річ у Сумах - там пам'ятник Леніну тихенько винесли разом із луна-парком. Пам'ятник стояв на площі перед будівлями різних державних структур: це такий великий комплекс, подейкують, що згори він має форму серпа і молота, але оскільки ніхто на вертольотах зараз не літає, то ніхто цього витвору радянської архітектури не бачить. Суми уславилися далеко поза межами України влітку 2004 року, коли студенти, протестуючи проти незаконного об'єднання трьох ВНЗ, розбурхали все місто, успішно стимулювавши низку подій, які передували Помаранчевій революції, що успішно змела з керівного крісла колишнього губернатора. Тепер у Сумах є вулиця Соборна, в народі «Щербатик» (це від прізвища того одіозного губернатора - Щербаня), - класичний приклад східнослов'янської архітектури, з центральним собором, до якого жінкам не можна заходити без головного убору і без потупленого покірного погляду, а далі по вулиці - незліченна кількість гральних автоматів. Найбільш прибутковий міський бізнес.
Варіація друга - Церква
Про Церкву можна говорити довго. Вони вважають нас католиками, не надто розбираючи, що це таке, ця Греко-католицька церква. В часи «історичної смути» вони всі вважають себе істинно православними. Православ'я там, звичайно, російське, причому в найнеймовірнішому архаїчному розрізі. Російське православ'я не любить Риму, податкових кодів і міжнародної технічної допомоги. Усі ці три речі - від диявола. Натомість російське православ'я любить владу, і то аж настільки, що жодна інша Церква не може отримати там ніякої земельної ділянки чи церковної споруди - ані інші православні, ані католики. Оскільки релігії в традиційному плані там не існує - її давно вже замінили пам'ятники Леніну - то більш-менш освічені люди у прагненні знайти духовний спокій й відповіді на запитання, які не мають конкретної відповіді, стають буддистами чи протестантами.
Православ'я там набуває дивних форм. Минулого року у публічній дискусії обговорювали цікаву подію - у жовтні місцеві активісти радикальних лівих сил Луганська поставили на площі біля пам'ятника Леніну хрест «В пам'ять про жертви бандерівських злочинів». Влада визнала хрест пам'ятником садово-паркового мистецтва. Поряд із хрестом ще майорів червоний прапор. Православна символіка вдало поєдналася з комунізмом, але проблема не в цьому.
Проблема в тому, що в Луганську в мене багато знайомих і навіть друзів. Дехто з них брав участь у моїх проектах, коли ми дискутували, зокрема, і про історичну пам'ять. У той момент ми наче розуміли одні одних. Але ніхто з них, коли відбувалися ці події, не написав мені простого електронного листа, не сказав, що йому за це прикро, що вони поважають мою історичну пам'ять. Що вони розуміють, що трагедія Львова - це моя трагедія, що ми б дуже хотіли повернути час назад, щоб не було пакту Молотова-Рібентропа, щоб у місті й надалі мирно жили поляки, євреї та українці, щоб у карпатських горах не гинули партизани УПА, які боролися за щось, що вже не мало жодної перспективи. Що ми не хотіли, аби в наших містах і селах гинули вчителі та політичні працівники, яких радянська влада слала наводити тут післявоєнний порядок, але ми мали право протистояти свавіллю НКВС.
Коли кілька років тому в Польщі час від часу спалахували антиукраїнські настрої, я вела масу мережевих дискусій із колегами, і ми розуміли, що щось у цьому світі відбувається неправильно. З колегами з-за Збруча я таких дискусій ніколи не вела - в їхньому розумінні все відбувається правильно, а якщо й щось не так, то це не вимагає надмірної уваги. Хоча, загалом, вони непогані люди.
Варіація третя - мова
Про мовне питання можна говорити довго, особливо на тлі параної про нібито придушення російської мови, що вже за одним своїм формулюванням звучить смішно. Якось, їдучи в тролейбусі в Донецьку, я розмовляла по телефону українською. Люди навколо мене замовкли і дивилися на мене дивним поглядом. Мені не подобається, коли на мене витріщаються, отож, якщо я не хочу звертати на себе увагу, - розмовляю російською. Адже інколи хочеться комфорту. Хочеться просто випити кави в кав'ярні без мовних непорозумінь. Хочеться побути таким, як усі, бо надмірний індивідуалізм інколи теж набридає.
І річ не в тім, що вони не знають мови. Усі все знають. Просто ментально ці люди не готові спілкуватися з кимось іншим, аніж вони. Ця інакшість не обов'язково мусить виявлятися в мові - вона у зовнішньому вигляді, зачісці, манері поводження. Мова набуває виміру набагато ширшого, аніж просто вербальний вираз, вона стає знаком стилю життя в найширшому розумінні цього слова.
У період між президентськими та парламентськими виборами, приблизно півтора року - від осені 2004-го до весни 2006-го - у Луганській області були спроби «освіжити» владу. Заступником голови облдержадміністрації з гуманітарних питань став державний службовець зі Львова, який поводився інакше уже самим стилем життя. Два тижні предметом обговорень у певних колах став той факт, що він ходить на роботу пішки, та ще й у сандалях. Вперше люди побачили владу, яка була подібною до них. І... їм це не сподобалося.
Влада повинна їздити в дорогих авто, бути постійно при краватці й ніколи не наближатися до народу. Влада - це БОГ, вона ніколи не повинна уподібнитися до народу. З іншого боку, владу, яка хоч щось робить, цінують. Наприклад, люди в Луганську сумують за «помаранчевим губернатором», і навіть коли обласна рада висловила йому недовіру й він був змушений покинути посаду, збиралися виступити на його захист. Тільки думати про це треба було тоді, коли голосували на локальних виборах, а тоді голосували за інших. За своїх, за Леніна, за російське православ'я і за російську мову. А тепер доводиться жити з підвищеними тарифами, розбитими дорогами і розкраденими коштами, які мали б йти на ремонт доріг і систем опалення.
Проблема вибору (замість кінцівки)
Найбільша проблема східного типу політичної культури - нездатність прийняти рішення і зробити самостійний вибір. Там хочуть все - і щоб було так добре, як в Європі, але щоб жити разом із Росією. І щоб тепло було взимку, і щоб заводи працювали, і вода щоб текла, але без змін. Щоб пам'ятник Леніну залишився на місці, щоб католики зникли назавжди, а «бандерівці» знали своє місце і ніколи не претендували на визнання, щоб влада була «своя», божественна і недоторканна, на дорогих автомобілях, з персональними літаками, влада «крута», щоб гордість за неї розпирала груди, а людям треба животіти «на землі», бо як прийде інша влада, то... І ніхто не задумується, що гірше вже не буде, бо це - край світу, де люди гинуть в шахтах, але противляться модернізації засобів безпеки, бо кожна смерть - це фінансова допомога сім'ї, і втрата життя або здоров'я просто матеріально вигідна, де квартири коштують еквівалентно десяти пляшкам горілки, - щоб пропити і виїхати світ за очі, - а небо так рідко буває синім, бо заслане сюрреалістичними загравами промислових зон, які не усучаснювалися з часу їх заснування. Східна людина чекає, коли хтось замість неї зробить її вибір. Питання лише - хто насмілиться.
Фото з сайту www.pravda.com.ua