(зі Львова, однак не бандерівець, чотиримовний, однак матірною спілкується лише тоді, коли дуже припече)
1.Листи в Росію
1а. Письмо Владимиру Владимировичу.
Здравствуйте, Владимир!
Да, мы с Вами не знакомы, но позволяю я себе обращатьсяк Вам таким образомвот почему: во-первых, мы с Вами когда-то были гражданами одной страны, во-вторых, когда-то состояли в одной партии и различным образом, но продолжаем разделять её, пусть декларативные, но программные положения (я – гуманистические, которых там, правда, немного, Вы - принципы так называемого «демократического» централизма, то есть, авторитаризма).В-третьих, Вас Ваше окружение, как и меня – моё, считает вполне неглупым человеком. Наконец, и это главное и, пожалуй, психологически самое сложное: я почему-то уверен, что Вы имели отношение к разрушению «берлинской стены», а я очень уважаю людей, которые рушат стены между народами, тем более – между народами-братьями. К тому же, насколько я знаю, когда-то Вам, как и мне до сих пор, нравилась группа «ДДТ» с их песней «Не стреляй!». В конце-концов, я немного старше Вас: мне скоро будет 62. Разрешите представиться: Игорь Лубкович (если угодно, отчество Маркиянович), доцент кафедры теории и практики журналистики Львовского национального университета имени Ивана Франко, преподавательский стаж – с 1976 года.
А обращаюсь потому, что хочу, как с человеком, а не пароходом, посоветоваться по поводу двух проблем. Первая: у нас в Крыму военизированная группа недавно захватила госпиталь. Понятно: это надругательство над всеми военными, христианскими и общечеловеческими принципами и не ценностями. Но почему это надругательство не вызвало особого возмущения ни в Крыму, ни в моём государстве, ни в Вашем?Неужели мы стали столь чёрствыми, и у нас теперь есть ценности поважнее общечеловеческих? И второе: как бы Вы поступили на моём месте – месте гражданина суверенной державы? К примеру, как отреагировали бы Вы, если бы кто-то с автоматами и бронетранспортёрами пришёл в Вашу страну, в какую-то область, или автономную республику России с намерением защищать интересы нероссиян? Скажем, в Тюменскую область пришла бы Украина защищать интересы проживающих там украинцев? Или возьмём совсем близко – Краснодарский край. Откуда взялись там кубанские казаки и почему их народные песни на украинском языке, - мы с Вами знаем.А почему спрашиваю – потому, что у нас в Украине сейчас аналогичная ситуация. Конечно же, украинцам в Тюмени,кубанским казакам в Краснодарском крае, как и русским в Крыму самим решать, где им нравится больше. Но ведь Тюмень и Краснодар – это Россия, а Крым – это территория моего государства. Да, я знаю: Вы бы не допустили, чтобы украинская армия добралась до Тюмени (да и вряд ли у неё это на уме), власть же моего государства аналогичные действия допустила. Вот я и спрашиваю, что мне делать: оставаться патриотом своей страны, отстаивать её целостность и нерушимость всеми имеющимися у меня средствами (как Вы понимаете, лично у меня этих средств очень немного), или прикинуться овощем, который покорно ждёт, когда его стушат или сварят? Иными словами: быть патриотом, приверженцем существующих международных и межгосударственных договоров, или с горя запить либо с притворной радостью «в воздух чепчики бросать»? Спрашиваю у Вас, потому что точно знаю:во-первых, Вы, как и я (может, даже больше), патриот своей страны. А во-вторых, потому, что надеюсь: Вы, как и я, понимаете: добром такие «движения» не могут закончиться ни для одной из сторон.
Так как мне вести себя в этой ситуации, Владимир?
1б. Открытое письмо Президенту Российской федерации Владимиру Владимировичу Путину
Уважаемый господин Президент!
Меня зовут Игорь Лубкович, я работаю доцентом на факультете журналистики Львовского национального университета имени Ивана Франко и обращаюсь к Вам с надеждой, что Вы услышите некоторые мои мысли и я смогу получить от Вас ответы на вопросы, которые терзают меня уже вторую неделю.
Во-первых, абсолютно согласен с Вами, что русский и украинский народы – это дружественные и братские народы. Во-вторых, не могу не оценить надлежащим образом Ваши неоднократные заявления о том, что политика не должна мешать экономическим отношениям. В-третьих, искреннее спасибо за открытие отреставрированного памятника Т.Шевченко накануне 200-летия со дня рождения этого светоча украинской (да и российской тоже) культуры.
Но я никак не могу понять сути конфликта, который возник между Россией и Украиной (Ваш министр иностранных дел С.Лавров утверждает, что Россия – не участник конфликта, но это лишь усугубляет этот конфликт и увеличивает количество вопросов).
Итак:
- Вы решили защищать интересы русскоязычного населения в Крыму. Но почему именно здесь? Ведь в этом регионе русскоязычных – большинство, и они чувствуют себя здесь весьма комфортно – в отличие от татар и украинцев, к примеру. И Вы, и я бывали в Крыму, и мы оба прекрасно знаем, что это правда. Логичнее (но не логично, хотя бы потому, что речь идёт об ином государстве) защищать интересы русскоязычных на Львовщине, Ивано-Франковщине (но и в этом нет необходимости, поскольку россияне чувствуют себя здесь вполне нормально, во всяком случае, во Львове русскую речь можно услышать намного чаще, чем украинскую в Воронеже).
- Вы, конечно же, понимаете, что русскоязычность – это не национальный, а культурный феномен. Русскоязычными могут быть (и таких очень много) китайцы, армяне, американцы, белорусы и украинцы в том числе; точно так же как украиноязычными является немало русских, евреев, тех же белорусов, американцев. Каждый из них является гражданином своей страны, независимо от того, принадлежит ли он к титульной нации своей страны. Так какие у Вас основания защищать русскоязычных украинцев (и почему именно украинцев, а не скажем, американцев)? Ведь это обязанность Украины – защищать своих граждан! Или у Вас есть основания утверждать, что Украина не защищает своих граждан и в нашем «государстве нет эффективного управления» (Вы знаете, какой законопроект я сейчас процитировал)? Если такие основания есть, очень хотел бы их услышать. О том, что у меня на Родине произошёл «профашистский путч» я уже слышал и даже готов согласиться с этим, если Вы, либо кто-то от Вашего имени объяснит мне, где тут фашисты? Неужели фашист – это бывший Председатель Верховной Рады В.С.Рыбак, под руководством которого Верховная Рада приняла ряд важных законов, и который потом добровольно подал в отставку? Или это действующий Председатель Верховной Рады с типичной «фашистской» фамилией Турчинов? А ведь вся сегодняшняя власть в Украине создана и происходит из Верховной Рады, в легитимности которой никто (и Вы в том числе) не сомневается уже два года.
- Вы предлагаете вернуться к соглашениям, подписанным в Киеве 21 февраля. НО ВЕДЬ ОНИ ВЫПОЛНЕНЫ ЦЕЛИКОМ, ЗА ИСКЛЮЧЕНИЕМ ПОДПИСИ В. ЯНУКОВИЧА. Разве не так? У Вас есть аргументы, способные опровергнуть это утверждение. Тогда и я, и многие в мире хотели бы услышать их.
- Вы утверждаете, что украинская власть нелегитимна. Опять-таки: почему? Ведь Верховная Рада была избрана 2 года назад не вызывающим возражений у Вас (и у Ваших соратников, если это важно) образом. Сейчас в этом органе власти заседают те, кого избрали и кого Вы в своё время поздравляли с избранием – никто никуда не исчез! Исчез только Президент (официально о его местонахождении Администрация ничего сообщить не может). Тем временем законы подписывать кому-то надо, стране жить-то нужно! Верховная Рада СОГЛАСНО С КОНСТИТУЦИЕЙ назначила своего Председателя исполняющим обязанности Президента – до избрания нового. В чём тут нелегитимность? В отношении Виктора Фёдоровича вопросов тоже не может быть: он НЕЛЕГАЛЬНО выехал с Украины, написав перед этим официальный отказ от не менее официальной охраны. Обратите внимание: утверждая, что он продолжает считать себя Президентом, ОН НИ РАЗУ НЕ ПЫТАЛСЯ ИСПОЛНИТЬ ОБЯЗАННОСТИ ПРЕЗИДЕНТА.
Согласно с законами, принятыми ВО ИСПОЛНЕНИЕ ДОГОВОРЁННОСТЕЙ ОТ 21 ФЕВРАЛЯ, Верховная Рада образовала Кабинет Министров. Несколько министров по закону должен назначать Президент. Поскольку у нас его нет, исполняющий обязанности Президента назначил на эти должности ИСПОЛНЯЮЩИХ ОБЯЗАННОСТИ. Так где же тут нелегитимность?
Без ответов на эти вопросы нельзя решить кучу возникших проблем. К примеру, Вы утверждаете, что российских военнослужащих, кроме определённых мест дислокации, в Крыму нет. Но эти люди в масках ходят с новейшим российским оружием и ездят машинами с российскими номерами и на российских бронетранспортёрах! Более того, некоторые из них представляются служащими российской армии! И они минируют поля не только в Крыму, но уже ив Херсонской области. Значит, оружие и транспорт украли у российской армии и прикрываются её добрым именем! Надо немедленно этих воров и бандитов поставить на место! А как это сделать на ЧУЖОЙ территории без ПЕРЕГОВОРОВ с государством, где гуляют бандиты, укравшие ваше оружие?
Сейчас в Крыму появилось достаточно много кубанских казаков – членов общественной организации, как я понимаю. Как и почему они тут появились – это вопрос к пограничной службе Украины. Но они появились здесь с новейшим российским оружием в руках! Господин Президент: российское оружие вывозят за границу, а Ваши правоохранительные службы - ни в одном глазу! Вы об этом знаете, Владимир Владимирович?! А знаете ли Вы, господин Президент, что эти «зелёные человечки» несколько раз не пускали в Крым делегацию ОБСЕ – организации, к которой Россия имеет определённое отношение? Господин С.Лавров заявляет, что Россия не является участником конфликта. Так, может, она, Россия, поможет попасть тоже не участникам конфликта на конфликтную территорию?
Мне очень неловко говорить это, господин Президент. Неловко, потому что я считал и считаю Вас умным человеком. И мне обидно читать высказывания некоторых политиков о том, что, мол, В.Путин – неадекватен. Обидно в том числе и потому, что за Вами – большая страна, великий народ, который не может позволить руководить собой человеку, к этому непригодному. Господа! Не обижайте Россию!
Но с другой стороны: я не могу понять! Вот представьте себе: сначала приходят российские военнослужащие охранять на украинской территории(!!!)украинских военнослужащих от террористических актов, а потом захватывают украинскую погранзаставу????? Конечно же, я знаю о Бресте, который в своё время так и не захотел, чтобы его «охраняли от террактов», но, согласитесь, отношение у «охранников» Бреста и крымских застав к этим заставам аналогично! С той лишь разницей, что украинские заставы имеютприказ «не применять оружие и не допустить смертей». Лично мне такой приказ не по душе (учитывая Брест и ещё Перемышль, где советские войска отбили атаку и перешли в наступление), но я согласен с ним, учитывая то, в кого и в представителей какого народа пришлось бы стрелять.
Ведь мы с Вами из истории знаем, господин Президент, что украинцы с русскими последний раз воевали в 1659 году. Знаем также, что после второй мировой войны в мировой истории не было случая аннексии одним государством территории чужой страны. А за всё время существования человечества не было случая, чтобы государство, гарантировавшего другому территориальную целостность, его же аннексировало. Неужели Вы таким образом пытаетесь стать первым в истории?
Поскольку я со Львова, Вы, господин Президент, можете меня считать бандеровцем (кстати, перестаньте обижать жителей города Бендеры, ведь БЕНДЕРОВЦЫ, как я понимаю, Ваши друзья, - как ибелорус ШУШКЕВИЧ, которого представитель России в ООН путает с ШУХЕВИЧЕМ. Но это так – по ходу), но у меня много и друзей, и родственников в России, и я считаю русскую культуру двигателем мирового прогресса. Поэтому мне было бы очень больно и обидно, если бы – не мы с Вами, а наши соплеменники помоложе – начали стрелять друг в друга. Помните песню у Юры Шевчука: «Не стреляй!»? Или после его заявления Вы вычеркнули этого певца из своей памяти?
Вы спросите у меня: при чём здесь Крым? Очень даже причем! Недавно Вы напомнили по этому поводу очень важную вещь: «Право наций на самоопределение никто ещё не отменял». При этом упомянули косоваров и, кажется, каталонцев. Действительно, нации, живущие на своей земле, должны иметь право, при их желании, на независимость. Если чеченцыхотят независимости – это их право, если хотят казанские татары – тоже; точно так же, как и крымские татары, - ведь это ихняя, а не наша с Вами земля.Мне было бы очень обидно, если бы крымские татары, получив независимость в Крыму, сказали: русские и украинцы – до свидания. Но я бы согласился – это их право. Да, Севастополь – город русской славы. Но до этого он был местом славы запорожских казаков. И тем не менее – это место, где жили, потом не жили (мы знаем – почему, поэтому я, родившийся далеко после войны, чувствую в этом и свою вину – как бывший гражданин бывшего СССР), теперь снова живут и будут жить татары. Так что действительно, «право наций на самоопределение ещё никто не отменял». И не нам с Вами его отменять, господин Президент. Или Вы считаете себя вправесделать это? Ну что ж, вполне возможно. Но тогда Вы, в отличие от Владимира Великого, который, как Вы помните, крестив Русь, на Крым не претендовал, станете Владимиром Большим. И не больше (и то влишь в том случае, если упомянутые чеченцы, казанские татары и, скажем, осетины не воспримут Ваше «освобождение» Крыма как призыв реализовать Ваш же лозунг «Право наций на самоопределение никто ещё не отменял»).
К тому же, как Вам известно, Крым сейчас, согласно всем юридическим законам и международным договорам, принадлежит Украине. В связи с этим, чтобы ОКОНЧАТЕЛЬНО решить вопрос с Крымом, Вам придётся убить, как минимум, меня. А это не понравится ни моим родственникам и друзьям в Украине и России, ни моим выпускникам, ни, вполне возможно, моим нынешним студентам. Причем, им не понравится, даже если Вы это сделаете ДО, а не ПОСЛЕ. Следовательно, от этого не будет проку ни мне, ни Вам, ни России, ни Украине, ни миру. Или правду говорят те, кто утверждает: Крым – это не конечная цель Вашего сценария?
Слушая радио, просматривая телепрограммы, я вполне понимаю Вас, господин Президент: кое-кто утверждает, что в России есть силы, стремящиеся «поставить на место» Украину, ушедшую от коррупции и авторитаризма. Говорят также, что Россия, утратив статус великой державы, пытается вернуть его через Крым. Но ведь это же чушь! Россия была и остаётся великой державой! И Вы – её президентом! Даже если Россия пойдёт на изложенное выше, она останется великой. Подпорченной, но великой!Просто, как говорит наш известный врач Ольга Богомолец, «не Украина теряет Крым, а Россия теряет Украину». А я добавлю: я жетеряю своих друзей. Относительно второго, господин Президент, Вам, может, и всё равно, но относительно первого – подумайте. Предлагаю подумать также о том, что, как теперь мы знаем, в Вологодской области русскоязычного населения значительно больше, и живётся ему значительно хуже, чем русскоязычным в Крыму.
И ещё, поскольку мне как-то неудобно обращаться к власти, избранной меньшинством под дулами автоматов, без кворума и публичной огласки, к власти, таким же образом вопреки и Конституции Украины, и крымским законамутвердившей вопросы на референдум ипризнающейЕДИНСТВЕННОЙ легитимной силой российскую армию (я имею в виду крымскую власть), то хотел бы узнать у Вас
- Что делать на референдуме моему знакомому крымчанину, который хотел бы, чтобы оставалось всё, как есть, если в бюллетене нет такого варианта ответа (есть только два варианта: Крым становится субъектом Российской федерации и Крым возвращается к конституции 1992 г.)?
- Почему о заседаниях Верховного Совета Крыма не извещают депутатов-оппозиционеров этого Совета?
- Один украинский контр-адмирал «переприсягнул» на верность народу Крыма и начал собирать вооружённые силы этого полуострова. Где эти силы и – главное – чьё у них оружие?
- Что это значит, когда в Крыму начинают бить и похищать журналистов, в том числе и российских, и украинских, и «из дальних стран»?
Простите, господин Президент, что я, рядовой гражданин не Вашей державы, осмелился обратиться к Вам. Но избиравшие Вас люди – россияне – на мои письма, не знаю почему, не отвечают.А мне больно – больно из-за того, что по телевизору показывают людей, шагающих по украинской земле в масках, с российскив оружием, представляющихся «самообороной Крыма» и разговаривающих с вологодским либо вообще с нерусским акцентом. Больно из-за того, что эта «самооборона» с автоматами и на бронетранспортёрах утверждает, что они – копия Майдана, на котором, как известно, люди гибли именно потому, что у них не было ни автоматов, ни бронетранспортёров.Но особенно мне больно, господин Президент, слышать от Вас обещание: когда дойдёт до стрельбы и шеренги российские с автоматами двинутся на шеренги украинские, Вы впереди своих шеренг прикажете поставить гражданское население. Никакого значения не имеет,как голосовали эти люди на референдуме. Даже если Вы привезёте этих людей из Сибири – это тоже неважно. Больно и важно то, господин Президент, что в новейшей истории до Вас только одна сила применяла такой метод военных дествий.
Надеюсь, господин Президент, что Вам не хорошо от того, что мне больно, и Вы не огорчены тем, что я готов умереть за целостность и независимость своей Родины. И ещё надеюсь, что Вам не перестали нравиться песни популярных во времена нашей с Вами молодости групп: «ДДТ», «Аквариум», «Машина времени». И что Вам всё-таки ближе мирное небо.
С уважением
гражданин Украины
Игорь Лубкович
2. Лист до очільників української влади та лідерів політичних фракцій нової коаліції
Шановні пановевиконуючий обов’язки Президента, Прем’єр-міністре, очільники силових структур та керівники політичних фракцій нової коаліції!
Вам справді випала нелегка доля: ви й без того йшли у владу у важкі часи. Ми – камікадзе, сказав Арсеній Петрович, і мав рацію беззаперечну. Тепер українські камікадзе працюють в умовах екстраординарних … Без досвіду, без належних засобів, без налагоджених комунікацій. Хто б заздрив! Зрозуміло, ви хотіли влади (кожен політик її хоче) і готові були пройти випробування на свою придатність до влади. Зрозуміло також, що ніхто і в гадці на мав, що випробування ці треба буде проходити в таких умовах. Та маємо те, щомаємо. І тут починається найважливіше, те, задля чого я, власне, звертаюся до вас: ми маємо Україну, яка потребує захисту, ми маємо момент, коли мислити і приймати рішення треба дуже швидко. Так, ми маємо не найсильнішу в світі армію. Однак ми маємо також українців, які перемогли у революції гідності і які не хочуть цю усвідомлену гідність втрачати. І значна частина цих українців служить в армії, в т.ч. у Криму. А наші прикордонники тим часом охороняють Україну уже на Кримському перешийку – з боку Херсонської області.
Лікарі, добрі вони, чи погані, впадають в депресію, коли їх позбавляють можливості лікувати, водії відчувають дискомфорт, коли їх з якихось причин відсторонюють від рейсів. А нашим солдатам в Криму наказують (про це повідомив керівник одного з військових підрозділів по телебаченню): не піддаватися на провокації, не застосовувати зброю, не допустити смертей. Не знаю, як ви, а я помітив, який смуток, нерозуміння і розпач були в його очах, коли він говорив на камеру про такі накази командування. Їх, українських солдатів у Криму, називають героями, передусім тому, що не зрадили присязі. Думаю, точніше було б назвати їх мучениками – саме тому, що їхнє керівництво позбавляє їх можливості виконати присягу і захистити Вітчизну-матір (адже суть військової присяги на вірність народові України не стільки в тому, щоб виконувати накази командування, скільки в тому, щоб захистити наш народ від будь-яких агресорів).
Звичайно, я розумію, що є таке поняття як військова таємниця, звичайно, я звернув увагу на те, що один із вас заявив: Україна має чіткий пландій у цій ситуації. От лишень цікаво: здача ракетної бази і прикордонної застави входить у цей план, чи ці втрати – наслідок його реалізації? А повертаючись до матері-Вітчизни: уявіть собі, що вашу матір ґвалтують на ваших очах, а вам кажуть: спокійно, не піддавайся на провокації. І ви підкоряєтесь, бо керівництво знає краще. І ще уявіть собі, якими очима мати дивитиметься на вас після цього. Ні, що не кажіть, а наші хлопці у Криму – таки мученики. І такими зробили їх ви.
Ще раз: я зовсім не хочу когось з вас образити, чи принизити. Я дуже ціную вашу роботу в такий критичний час. Але ж – матір! Моя, ваша і тих хлопців у Криму! Але ж чиновник з теперішнього «дуже легітимного» уряду Криму минулого вівторка у прямому ефірі одного з українських каналів сказав про «дохлуюлошадь, которая называется Украина». Він би не посмів так сказати, якби не знав, щойогозахиститьВолодимир Володимирович Путін, який намагається нам продемонструвати, що ніякої революції ніякої гідності у нас не було – був просто путч радикалів, яких тепер йому треба ставити на місце. Я думаю інакше. А ви, панове керівники моєї держави?
Без сумніву, надоперативна робота Верховної Ради та ще з такими результатами голосування– величезна ваша заслуга (певні втрати, як от з відміною «мовного» закону, з якого все почалося, при таких темпах та за деякого браку пильності неминучі). Без сумніву також, що ліквідація «Беркуту», який зганьбив себе, цілком логічна. Та кажучи чесно, я розраховував через день-два після цієї ліквідації почути про створення нової аналогічної структури, хай на дещо інших засадах. Чи ви вважаєте, що така структура Україні непотрібна? Якщо так, то дуже шкода – я зараз знову про Крим. Аналізуючи загальнодоступну інформацію, я задаю собі деякі запитання:
- Росія заявила, що її збройних сил поза межами дислокування нема. Отже, усі оті «зелені чоловічки» зі зброєю та на бронетранспортерах – місцеві бандити. Чому їх не ловлять та не знешкоджують? У тому числі – з допомогою тієї ж Росії?
- Міністр закордонних справ Росії С.Лавров заявив, що Росія не є одною зі сторін конфлікту. Це означає, що події в Криму – внутрішня справа України і – отже – вирішувати її повинні внутрішні війська України. Чому вони цього і не пробують робити?
- Ще до захоплення бойовиками українського пункту спостереження за повітряним простором було повідомлення, що повітряний простір України закритий. Потім телебачення показало, як за вертольотом з українськими журналістами до самого кримського перешийку летіли два вертольоти із червоними зірками. Пізніше українські прикордонники повідомили: чужоземних повітряних кораблів в українському небі не було. Чи означає це, що оті два вертольоти з червоними зірками охороняли українських журналістів?
- Захід в особі міністра закордонних справ Польщі Р.Сікорського визнав, що Росія нічого не робить для вирішення конфлікту. Чи не є це сигналом про неефективність дипломатичних заходів стосовно Росії?
Тим часом «зелені чоловічки» один за одним продовжують захоплювати опорні пункти (суцільної лінії в української армії тут нема), пропадають військові й журналісти, МЗС Росії вже турбується про безпеку людей у східних областях України, а ми продовжуємо «зберігати спокій і не допускати провокацій». Доки це триватиме? До 16 лютого, на яке нелегітимна влада Криму призначила нелегітимний референдум, чи до тих пір, поки збадьорена Росія почне надавати допомогу російськомовному населенню Донеччиний Луганщини? З росіянами зрозуміло: вони хочуть показати Америці й світові свою силу і наш перманентно кризовий стан. Можна передбачити також дії Росії після 16 лютого; зараз її вчинкилогічні цілком. А яку логіку можна простежити у ваших діях, панове керівники?А «старинные часы идут», годинник тíкає, а години тікають.
Ще більше, ніж мовні питання, регіони стурбовані залишком від попередньої влади – надмірним централізмом в Україні. Звідси такі болючі і зараз зовсім непотрібні вимоги федералізму. Доводилось чути, у тому числі від вас, панове владоможці, фрази про необхідністьнадати більше прав регіонам. Але де відповідний закон? Чому він досі не ухвалений? Адже саме він міг би зняти «градус напруги». Тим паче, що сумнівів у необхідності розширити права регіонів, здається, нема ні у кого. А де закон про референдуми? Якби він зараз був, кримчанам можна було пояснити: давайте заберемо кулемети, приймемо виважене рішення, і якщо потрібно, проведемо референдум,- на законних, однак, підставах. Коли ж нема закону ні про розширення прав регіонів, ні про референдум, тоді з’являються логічні підозри: Київ, мовляв, не дає нам жити так, як ми хочемо. Ви зацікавлені у таких підозрах, панове керівники? Особисто я в це не вірю.
Регіонали зараз зайняли проукраїнську позицію (чому і з якою метою, - нехай на це запитання політологи дадуть відповідь опісля; зараз же регіоналам – честь і хвала). Але ж їх побратими у кримській Верховній Раді ухвалюють не те що антипартійні – антидержавні рішення! Член ПР Ю.Мірошниченко їх за це засудив. А вся партія? Чи тут теж ведеться гра, про яку українському народові знати не слід?
Захід пропонує різні варіанти своєї допомоги. Спектр їх досить різний,- аж до проведення спільних з НАТО військових навчань і взагалі – до негайного вступу в НАТО (цього якраз робити не потрібно: мешканці «проблемних» регіонів такий крок не схвалили б). Але допомога, як відомо, надається лише тим, хто щось робить – Захід не пропонував робити будь-що замість нас! А ми, виглядає так, усе збираємося робити дипломатичним шляхом. І не виходить. Нинішнє керівництво Росії визнає лише силу, прикриваючи її цинічною неправдою (того ж вівторка по телебаченню довелося чути: депутатів Верховної Ради України представники Правого сектору прив’язували скотчем до крісел і голосували, як їм заманеться; такій брехні можуть повірити – і вірять! – лише ті, хто позбавлений можливості переглядати прямі трансляції із засідань ВР). І керівництво Росії, схоже, досягає своїх цілей, - на нашій території, завдяки нашій миролюбності (а швидше – бездіяльності). І, як наслідок– фраза А.П.Яценюка, яка пролунала минулого понеділка в ефірі і яка викликає щонайменше настороженість. Прем’єр-міністр, ведучи мову про референдум у Криму, справедливо зазначив, що легітимність цього референдуму «може визнати лише Північна Корея і ще, може, Сирія». А далі Прем’єр-міністр України зробив такий висновок щодо референдуму в одному з регіонів України: розпорядження щодо відміни цього референдуму має дати… Росія. Ну, як тут не подумати, що усі ці заклики «не піддаватися на провокації і не застосовувати зброю» є нічим іншим, як частиною «чіткого плану», спробою Арсенія Петровича подарувати частину української території Володимирові Володимировичу!?
Без сумніву, Україна зараз у надзвичайно складному становищі: у неї перехідна влада, невідлагоджені силові й економічні структури в умовахекономічної і політичної кризи. Радники Володимира Володимировича дуже точно вловили ці обставини. Вони не враховують лише одного: українські громадяни (і вони, українські громадяни, це продемонстрували на Майдані) заради власної честі й гідності сьогодні готові жертвувати життями. Ваше ж, панове керівники, завдання полягає в тому, щоб спрямувати народний порив так, щоб досягти мети з якомога меншою кількістю жертв. І ви змушені – хочете того, чи ні – виконати цю місію. По-перше, тому, що у народу до вас на разі є довіра (він, народ, довірив вам свою безпеку і майбутнє, свою честь і гідність). А по-друге, ви розумієте самі: у ситуації,яка склалася, нікому з вас не вдасться піти у відставку-забуття – у випадку якихось невдач на вас чекає народне презирство й народна зневага. І ви, сподіваюсь, це усвідомлюєте.
Р.S. Не знаю, як ви, а я звернув увагу: в останньому виступі В.Янукович заявив про те, що «вони (цебто теперішній український уряд) хочуть розв’язати громадянську війну». Отже, і з цього боку на вас, панове керівники, чекає як не відро окропу, то діжка льодяної води. Ви зараз – справді камікадзе, які діють в екстремальних умовах. Тим часом «старинные часы идут», і ви знаєте, у якому місті механізм цих «часов» накручують. Вам справді залишилось – не для розмов, а для дій – навіть не кілька днів, а декілька годин.
Ігор Лубкович,
доцент Львівського національного університету
імені Івана Франка
- Лист до народу України
Шановні співвітчизники!
Не зовсім упевнений, що маю право звертатися до такого широкого загалу, та маю абсолютну певність у тому, що предмет мого звернення стосується кожного з нас і всіх нас разом.
Не буду розказувати, у який справді небезпечний час нам зараз доводиться жити. Я дещо про інше. Коли подружжя з якихось причин вирішує розлучитися, воно звертається до суду і суддя… дає цьому подружжю час на роздуми, на спробу примиритися. У нашому випадку кримчанам такого часу не дають. Бо такий у них суддя, звати його Володимир Володимирович. А він - особа зацікавлена, оскільки саме з ним збирається жити сторона, яка «подала» на розлучення.
Зрештою, порівняння з подружжям тут не дуже вдале, бо до Росії хоче якась частина російськомовного населення Криму, а їй, до речі, як і українцям, Крим не належить. І росіяни, і українці в Криму – приїжджі. Приїхали вони сюди хто недавно, хто дуже давно, але ПРИЇХАЛИ! А Крим належить татарам. Зараз їх тут меншість, і ви розумієте чому, але це – їхня земля! І якби кримські татари з якоїсь причини захотіли від нас відділятись чи приєднуватися до когось – ми змушені були б на це погодитись. Бо це ЇХНЯ ЗЕМЛЯ! Але ж татари на разі не хочуть ніяких змін!
Кажуть, що все почалося з того, що російськомовне населення Криму зазнає (чи почало зазнавати) якихось утисків. Але ж це неправда! І за радянських часів, і у 90-х, і сьогодні мешканці Криму вільно розмовляють російською. Навпаки, українцямз їх мовою тут не дуже комфортно. Зрештою, якщо полякові, який народився в Україні, чомусь у нас не подобається, а подобається у Польщі, то він їде жити до Польщі. І не вимагає приєднати до Польщі село чи місто, де він народився. Навіть якщо те село чи місто має дуже велике значення для Польщі, нічого не вийде. Адже є Гельсінська угода, яка не дозволяє змінювати сучасні кордони. А Польща, як відомо, дотримується усіх міжнародних угод.
Інша справа з Кримом. Власне, не з Кримом, а з Росією, яка на міжнародні угоди і зобов’язання звертає увагу не дуже. Тим паче, коли йдеться про стратегічно важливу територію, якою Крим і є. І ще: авторитарній Росії не потрібні достатньо демократично сильні сусіди (а Україна після революції гідності саме такою стає) – їй потрібні сусіди політично нестабільні, бажано з кризовими ознаками – таким завжди легше надати «братню допомогу» і брати від них те, що хочеш.За будь-яких обставин сусід має бути керованим. Такою керованою зараз можна зробити Україну, яка ще так і не вийшла з внутрішньо-політичної кризи, державу, яка на разі має лише в.о. Президента, тимчасовий уряд, не надто відрегульовану законодавчу базу і ще менш відрегульовані силові структури.
А що маємо ми, громадяни такої країни? А маємо ми загрозу для цілісності нашої держави, владу, яка закликає «не піддаватися на провокації й не застосовувати зброю» для оборони своєї території і маємо шанс потрапити у війну зі справді братнім для нас російським народом. А оскільки ми з вами – в центрі Європи, а відтак – у центрі світу, то у нас є ще один «шикарний» шанс – стати місцем, звідки розпочнеться третя і остання світова війна. Так, звичайно, не наші солдати бігають російськими степами, і не беруть вони штурмом російські застави. Звичайно ж, оті «самооборонці Криму» з новітніми російськими автоматами напевно ж мають і російські паспорти, і погони російської армії. Ну, і не нам, державі, яка відмовилася від атомної зброї, розпочинати світову війну. Але все це відбувається на нашій землі, за нашої, як не крути, мовчазної згоди.
Оце написав, і сам злякався своїх слів. Та їх треба було сказати, щоб ми розуміли, яка відповідальність зараз на наших плечах. І щоб ми розуміли, що сьогодні нацих наших плечах і отой Саша «Білий» з Рівного, який на засіданні керівництва облдержадміністрації розмахував автоматом, а потім тягав за краватки працівників прокуратури, і оті учасники Майдану, які повернувшись до своїх сіл (на Західну Україну!), за словами керівництва цих населених пунктів, «почали зухвало та інколи навіть провокативно поводитись»., Чи дамо ми собі з такою відповідальністю раду? 1. Хотілося б. 2. Думаю, що так! Адже за двадцять два з лишком роки ми з вами– українці, росіяни, євреї, татари відчули себе на цій землі єдністю, відчули себе Народом, політичною нацією, як кажуть учені. А народ, якщо він має гідність, якщо він не «замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу» (а такими ми вже точно не є, принаймні, такими бути не хочемо), – такий народ може навіть більше, ніж його поводирі чи окремі особистості-недруги.
Згадайте, що відбувалося після трагічних подій 18-20 лютого! Десятки, сотні людей, яких не назвеш улюбленцями народу, тікали за кордон. БО ВОНИ ЗЛЯКАЛИСЯ НАРОДНОЇ КАРИ, ЗЛЯКАЛИСЯ НАРОДУ! Так, зрозумівши пізніше, що українці - народ не стільки мстивий, скільки добрий, та одержавши, очевидно, запевнення від деяких владоможців, частина з них повернулася. Та ця втеча була чудовим свідченням визнання народної сили.
Не вірю, що у нас десь є непорозуміння на мовному ґрунті. Та якщо десь трапиться галасливий мітинг – байдуже, на підтримку, чи проти української або ж російської мов, - я у ньому участі брати не буду. Тим паче не стоятиму на мітингах під прапорами інших держав. І вам раджу робити так само, бо не це зараз на часі.
Натомість залюбки приєднаюся до мітингу, який вимагатиме від влади усіх рівнів рішучості у виконанні Конституцією покладених на неї обов’язків. Підтримаю тих, хто вимагатиме покарання для людини, яка споганила ідеали і образ революції – того ж Саші «Білого».А ось бойкотувати усі російські товари (заклики до такого бойкоту вже лунали) не буду: не робітники, які ці товари виготовляли, і навіть не власники заводів привели на нашу землю «зелених чоловічків» з автоматами. І не вони, нехтуючи багатьма угодами, які підписало керівництво їхньої держави, збираються анексувати територію у країни, яку називають «братньою». Інша справа, якщо з’ясується, що якийсь російський скоробагатько профінансував поїздку до нас «дружньої делегації» з Росії… Що ж до нафти і газу, то кажуть, що тут В.В.Путін уже полегшує наше завдання. Важливо лише, щоб наша влада своєчасно забезпечила інші джерела надходження цих продуктів.
Уже відомо, що результати референдуму у Криму становитимуть 74 відсотки (до речі, ще один приклад «демократії»). Добре було б, якби кримські татари мали список людей, які участі у референдумі не братимуть, добре було б, якби підчас референдуму на кожній дільниці була група громадських спостерігачів. Та організувати це сьогодні дуже важко: уже тепер на будинках представників кримсько-татарського народу з’являються мітки (знову приклад «розгулу демократії»). Будемо сподіватися, що тут зарадять солдати української армії та внутрішні війська. Адже в них служать також представники українського Народу.
Важкі часи, важкі дні нам доводиться зараз переживати, шановні співвітчизники. Колись, пізніше, ми будемо обговорювати, що стало причиною цієї кризи і чи зуміли ми, народ, з честю її подолати. Та це буде пізніше. Зараз у нас з вами э вибір: або ми, як от наші російські брати, мовчатимемо зі страху і станемо тоді «людським презирством, ніби струпом вкриті», або ж відчуємо себе народом честі і гідності, народом, який увійде в історію як народ мужній і нескорений. На закінчення хочу нагадати лише одне – гасло Папи Івана-Павла 11: «Не бійтеся!». І додати від себе: нехай нас якщо не бояться, то поважають! Бо ми – Народ з почуттям гідності.
Ігор Лубкович, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка