Все, що робиться з нашими людьми останнім часом, у принципі можна було б втиснути в межі якогось психічного розладу. Настрої суспільної думки загалом коливаються між істерією, маніякально-депресивним психозом і параноєю. Параної, звісно, найбільше, бо те, що сталось, здатне вивести з рівноваги не лише неврівноважених, а й цілком адекватних і притомних членів суспільства. Істерія поволі йде на спад, бо катастрофи все не настає, а, значить, поволі з’являється підозра, що життя всупереч усьому триватиме. Але найгірше з маніякально-депресивним психозом, який не дозволяє людині (а відтак і суспільству) вибрати певну модель поведінки в ситуації, що склалась.
Буквально ще вчора президент оголошує Бандеру героєм, а вже сьогодні люди – ні сіло, ні впало – всерйоз замислюються над еміграцією. Ще вчора люди в пориві піднесення кричали соборне «Схід і Захід» разом на День Злуки, а вже сьогодні чуються голоси про федералізацію і сепаратизм. Такі коливання суспільних настроїв у близькому мені середовищі свідчать про одне: люди досі не вважають Україну стабільним утворенням. Кожен сприймає цю країну як щось плинне і нікому не належне. Навіть найбільші її, здавалося б, патріоти. Як місце, що з нього найкраще кудись «урити», ніж розпочинати тут свої життєві проекти. Як зробив це, наприклад, поки що на рівні декларації художник Іван Марчук. Як макабричний край, створений примхою історичної долі, але аж ніяк не вистражданий і виборений поколіннями.
І Янукович-президент даний нашій країні як психологічне випробування й вершина нашої нездатності опуститися до розуміння й відчуття реальності. Насправді справа проста: якщо ми хочемо далі існувати в Україні з даними на сьогоднішній день географічними кордонами, треба щось робити з цією нашою нездатністю. І саме пошук modus vivendi між «двома Українами», які, ніде правди діти, перебувають у своїх віртуально-міфологічних просторах, і стане виходом з цивілізаційного коридору.
Що діється сьогодні? Одна частина країни, умовно кажучи, оголошує про європейський шлях, але не йде ним, а друга дотримується пострадянських вартостей, але робить це не силою переконання, а з чистої інерції. Перша не виходить поза межі декларативності у своєму європейському виборі, оскільки без лояльності та союзництва другої половини вона цього зробити принципово не здатна. А друга тримається старожитніх міфів і казок лише тому, що насправді взамін ще досі нічого серйозного їй ніхто не запропонував. Тому Янукович-президент – це їхня оцінка нашій глухоті. Не хотіли домовлятись, не хотіли будувати спільні проекти – тримайте Януковича.
Можна скільки завгодно гнути кирпу, вказуючи на нездатність східняків до життя за нашими правилами і з нашими вартостями, однак за довгі п’ять років президентства Ющенка не було зроблено жодного кроку в напрямі цих людей. І якщо наші українські ідеї для них непривабливі, то це справа не у їхній недорозвиненості, а в нашій нездатності їх грамотно сформулювати. Не у вигляді наказів і директив, а у вигляді привабливих проектів. Ніхто з політиків навіть не намагався спробувати шукати спільну політичну платформу, яка б пропонувала спільне бачення майбутнього. А вийшло, що дві України нібито ідеологічно зависли між «свободівкою» Фаріон, яка апелює в листі до «товариша Януковича» і хтонічних сил, що вбиває шахтарів за відмову від материнської мови, та прогресивною соціалісткою Вітренко, яка все українське називає фашистським. Цих людей, попри всю їхню начебто несхожість на нас, не вдалось підпорядкувати.
І наш спільний вихід у тому, щоб знайти точки дотику. Ціною руйнування взаємних стереотипів і нехтування мовно-культурно-релігійними відмінностями. Найпростіше відкинути цей виклик, давши себе розділити. Саме поєднання Сходу і Заходу з часом може принести нам бажані зміни. Насамперед це стосується зміни політичних еліт, які зростали й зміцнювались завдяки нашій фатальній роз’єднаності. Живилися суперечностями, що здавалися принципово нездоланними. Сьогоднішній Янукович-президент – це болісне витвереження одних (Заходу) й потенційне важке похмілля других (Сходу). Тому альтернативи ідеології поміркованості, терпимості та лібералізму в нас немає. Як немає і другої України. Тому те, що сьогодні здається нам кінцем, насправді є нашим початком. Якщо вже ми досі з вами звідси нікуди не «урили».