Він усміхається життю, тож життя усміхнеться і йому. Тринадцятирічний Михайлик давно вже чекає дива: батько помер, мама ним не опікується – тож він хоче нової щасливої сім’ї. Чекає, що невдовзі двері дитячого закладу відчиняться і на порозі зустріне чуйний батько і любляча мама.
У Михайла густі брови, – тож жартує: за них й люблять його дівчата. У свої тринадцять пише вірші про те, що любить він. Поки що про дівчат – жодного, зате є про Господа. Оскільки батьків поруч немає, хлопець уповає на Всевишнього.
«Він для мене як цар. Я до нього завжди молюся. І в нього прошу завжди, а він мені у всьому допомагає», – розповів Михайло.
Допомагає і в навчанні. Хоча Михайло не вельми любить науку, особливо математику. Більше цікавиться літературою. Де мама – він не знає, батько, каже помер.
Михайло щиро вірить, що Бог здійснить його мрію. «Я дуже хочу, щоб мене хтось усиновив, забрав до себе. Я буду ту сім’ю любити, поважати і завжди допомагати у всьому», – розповів Михайло.
Він навіть не очікує безумовної уваги до себе – хоче, щоб у сім’ї він був не однією дитиною. Він мріє побільше часу проводити з батьком і ділитися з ним своїми захопленнями. І навіть вже уявляє собі спільні дні разом.
«Я би з ним часто ходив у футбол грати або на велосипеді кататись. А з мамою, наприклад, ходив би в поле гуляти, квіти, гриби збирати. Я би хотів своїй сім’ї зробити якусь вечерю, і щоб ми разом сіли і поїли. Вмію готувати картоплю, макарони по-флотськи. Потім пішли би в парк, погуляли разом», – поділився мріями хлопець.