Спостережливій людині завжди цікаво, а спостережливій людині з доброю пам’яттю ще цікавіше. Дивлюсь на нашу бульдозерну «реставрацію», яка рухається зі швидкістю німецького рапіда, споглядаю за поведінкою героїв і антигероїв і на думку приходять три сюжети з радянського минулого, які несподівано набули неймовірної актуальності тепер.
Про тих, хто вболіває душею…
У неперевершеній п’єсі Євгенія Шварца «Дракон» та у фільмі Марка Захарова «Вбити дракона» напевно найбільш колоритною фігурою є Бургомістр. Він імітує шизофренію, практикує «приступи клептоманії», вправно жонглює словами, щоб ніхто не зміг зловити його на висловленні конкретної думки, одним словом, безкінечно блазнює. За чотириста років правління Дракона суспільство настільки зжилося з такою формою влади, що навіть не думало підтримати лицаря Ланцелота у боротьбі з тираном. У піддраконівський час Бургомістр постійно повторював: «Я душевно больной! Я душевно больной!» А от після перемоги Ланцелота змінює конфігурацію слів і гордо заявляє: «Я болел душой!» В подальшому він оголошує себе переможцем дракона і вибудовує нову-стару ієрархію відносин у суспільстві:
«Бургомистр (горожанам) Спасибо, господа. Я и так знаю все, что вы хотите сказать. Черт, непрошеная слеза. (Смахивает слезу) Но тут, понимаете, у нас в доме свадьба, а у меня остались еще кое-какие делишки. Ступайте, а потом приходите на свадьбу. Повеселимся. Кошмар окончился, и мы теперь живем! Верно?
Горожане. Ура! Ура! Ура.
Бургомистр. Во-во, именно. Рабство отошло в область преданий, и мы переродились. Вспомните, кем я был при проклятом драконе? Больным, сумасшедшим. А теперь? Здоров как огурчик. О вас я уж и не говорю. Вы у меня всегда веселы и счастливы, как пташки. Ну и летите себе. Живо! Генрих, проводи!»
«Варєньє – банкамі, шоколад – пліткамі»
Днями зустрів знайомого політика і чиновника в одній особі. Знаючи про його позицію під час голосування щодо висловлення недовіри голові Львівської обласної адміністрації Василеві Горбалю, я вже хотів спитатися про його «принципову» позицію, як раптом той випалив: «А ти знаєш, нам зрадникам дуже добре живеться». Зрозуміло, це був хід на випередження. Якийсь час я не міг збагнути, чому взагалі хтось із політиків мусить виправдовуватися, щось пояснювати, навіть якщо й вдаючись до гротескного осміювання своєї безпринципності. Потім зрозумів, що пояснення їм більше потрібні самим. Набір «самозаспокійливих» пояснень є найрозмаїтішим: «Треба рятувати Україну», «Хтось із патріотів мусить залишитися при владі, щоб не допустити…», «Мушу довести справу до безповоротного моменту». Вони щиро заставили себе повірити в такі мотивації і зайняли глуху оборону перед своїм сумлінням. Ніхто чомусь не хоче визнати, що в цій казці вони все-таки «мальчіши-плохіши», або вони забули повну назву твору Аркадія Гайдара – «Сказка про военную тайну, Мальчиша-Кибальчиша и его твердое слово».
«А мєня растрєлялі»
В одному брутальному і майже, як завжди, не толерантному радянському анекдоті йшлося про те, як один із кавказців ділився спогадами про війну зі своїм внуком. Оскільки в радянських анекдотах про Кавказ майже ніколи не обходилося без сексуальної теми, то в цьому випадку до всього не оминули ще й нетрадиційного сексу під примусом. Мовляв, розповідає один старий кавказець внукові про те, як він і ще двоє інших «осіб кавказької національності» потрапили в німецький полон. Збочений німецький офіцер запропонував усім трьом нетрадиційний секс взамін на свободу. Дідусь так захопився, розповідаючи про безвольність, безпринципність та мізерність двох інших кавказців, які «безумовно» проміняли свої цноту і гідність на свободу, що незчувся як внук його спитав:
- Діду, діду, а з тобою, що ж сталося?
- А мєня – разстрєлялі, - пафосно відповів старий.
Полки «розстріляних» помаранчевих множаться лавиноподібно. В суспільстві спостерігається справжнє дежавю. Так, як під час Помаранчевої революції на Майдан приходили розкаюватися у всіх можливих гріхах і грішках люди мистецтва, науки і політики, так тепер забирають слово, ті хто «вистояв» і, хто завжди знав, що…
* * * * *
Блазнювання для українських чиновників і політиків стало невід’ємною рисою. Воно потрібне для них, щоб ніхто й ніколи не довідався про їхні справжні думки і переконання. Воно потрібне, щоб завжди мати можливість маневру, такий собі вічний плацдармом для відступу, який у нормальному суспільстві називається зрадою. Воно потрібне чиновникам, щоб приховати їхній непрофесіоналізм і неробство. Воно потрібне, щоб завжди можна було сказати: «Старий, а ти подумав, що я тоді це все серйозно?»