Цього тижня в українців був привід гучно відсвяткувати. Ну, відносно гучно, війна все ж триває. А втім, уперше в майже столітній історії найавторитетнішої світової кінопремії «Оскара» здобув український фільм. Дарма, що документальний. А може, навіть і краще, що саме документальний, адже стрічка «20 днів у Маріуполі» – це не художня вигадка, це задокументований відеоряд злочинів російських окупантів і мужності українських захисників. І оскільки фільм став оскароносним, то шанси, що його огляне широка аудиторія, а головне – опінієтворчі представники еліти західних держав – стрімко зросли. Тобто є шанс, що стрічка знову підніме в рейтингу новини про війну в Україні, причому саме у вигідному для нас світлі. А то цей несправедливий світ уже втомився від нашої війни, а новини про неї з перших шпальт перекочували на треті-четверті, навіть не другі.
У цьому контексті мимоволі пригадується казус з іншим заходом, присвяченим Маріуполю. Заходом, який мав би нав’язати аудиторії російський погляд на події дворічної давнини. Його публічне проведення заледве вдалося відвернути в італійському місті Модені. Пригадуєте цю скандальну історію, яка розвивалася наприкінці минулого, на початку цього року, коли мерія італійського міста дозволила провести комплексний захід під назвою «Маріуполь. Відродження після війни», який би розповів про «розквіт» міста під російською окупацією?
У країнах Європейської Унії, зокрема і в Італії, Росія, а точніше її спецслужби понастворювали купу організацій, які проштовхували інтереси Кремля під виглядом міжнаціональної культурної співпраці. Одна з них – Культурна асоціація Russia Emilia Romagna – власне й виступила організаторкою тієї виставки. Дуже знаковим є анонс у фейсбуці зі запрошенням на захід, написаний російською та італійською мовами. Процитуємо одне речення з нього, цього буде достатньо для розуміння мети організаторів: «Маріуполь. Місто-символ народного повстання на Донбасі проти київської хунти, місто-мученик бандитської окупації, що тривала вісім років, сьогодні переживає стрімкий процес відновлення під егідою інститутів Російської Федерації і стало невід'ємною його частиною».
Ну, з кремлівськими агентами впливу все зрозуміло, чогось іншого від них чекати навряд чи варто, адже вони, що називається, тупо виконують свою чорну справу. А от що собі думала місцева влада, даючи дозвіл розпалювачам війни проводити у своєму місті захід, спрямований на виправдання брутальної агресії, масового вбивства цивільних людей, руйнування розквітлого міста на узбережжі Азовського моря? Що думав собі мер Модени, представник лівоцентристської Демократичної партії Італії Джан-Карло Муцареллі?
Припустімо, спершу просто помилився, за важкою рутинною роботою пропустив кремлівську провокацію. Але ж потім його майже місяць довбали і представники тамтешньої української діаспори, і українська амбасада, і суто італійські громадські організації, і врешті-решт свої ж однопартійці. Варто зразу ж зауважити, що Демократична партія є цілком пристойною політичною силою. От, наприклад, «Ліга» чи «Рух 5 зірок» не просто дружили з Путіним, але навіть вихвалялися цією дружбою, намагалися використати її в італійському електоральному процесі. Звісно, тепер навіть вони намагаються відмитися від цього брудного минулого. А от демократи, на щастя, ніколи себе не дискредитували кремлівськими зв’язками. Італійська депутатка від Демократичної партії Лія Квартапелле, у контексті підготовки скандальної виставки в Модені, написала гнівний твіт, у якому попередила про «культурний наступ пропутінських асоціацій». «Італія на боці свободи України», – запевнила вона.
То чому ж шановний сеньйор Джан-Карло Муцареллі кілька тижнів опирався голосу здорового глузду й не наважувався скасувати запланований захід? Припускаю, що причиною цього могла бути занадто широко трактована політика культурного кенселінгу, яку українці почали проводили щодо росіян з моменту широкомасштабного вторгнення. Зразу ж зауважу: я за кенселінг пропутінських росіян. Навіть більше, вважаю його корисною й необхідною справою. Але я виступаю винятково за мудрий, вибірковий кенселінг і аж ніяк не огульний.
Чи заслужила покарання російська оперна діва Анна Нєтрєбко? Безумовно, вже хоча б за свої гастролі на окупованих територіях Донбасу. Гідний кенселінгу й диригент Валєрій Ґєорґієв, який підтримує паліїв війни у російській владі. Абсолютно справедливим було скасування в Ізраїлі гастролів театру «Ленком», який на знак підтримки війни приліпив на своєму фасаді здоровенну літеру Z. І таких є тьма-тьмуща, які справедливо заслуговують міжнародного осуду.
Але є й інші російські митці, громадські діячі, які чітко виступили проти Путіна і його загарбницької війни. Ба більше, вони навіть влаштовують антикремлівські акції за кордоном, збирають гроші на гуманітарну допомогу Україні та українським біженцям. Проте й багатьох із них не оминув «священний» український кенселінг.
Пригадаймо хоча б, як палкі українські патріоти накинулися на письменника Міхаіла Шишкіна, а заодно дісталося і Юрію Андруховичу, який дозволив собі погодитися на спільний з ним виступ. Так, Шишкіна формально можна назвати «російським», проте він давно вже мешкає у Швейцарії. А головне: є активним критиком путінського режиму. Чого лише вартує ініціатива Шишкіна з позбавлення Росії права проводити Чемпіонат світу з футболу 2018 року. Але від «праведного гніву» українців його це не врятувало.
Пригадаймо українські нападки на журналістку, письменницю, ЛГБТ-активістку родом з Росії Машу Гессен. Хоча навіть назвати її росіянкою було б великою натяжкою. Адже народилася вона в єврейській родині, уже понад десять років не живе в Росії. Але головне не це, а те, що Маша Гессен є активною критикинею кремлівського режиму й особисто Владіміра Путіна. Чого вартують її книжки-бестселери «Людина без обличчя: неймовірне сходження Володимира Путіна», «Слова розбивають цемент: Пристрасті Pussy Riot», «Майбутнє – це історія: Як тоталітаризм повернув собі Росію» тощо. Причому всі вони первинно написані англійською мовою.
Українські користувачі соцмереж обливають багнюкою російського письменника-опозиціонера Бориса Акуніна (Григорій Чхартишвілі) лише за те, що він росіянин. Хоча знову ж: дуже відносний росіянин, який також уже давно мешкає в еміграції. І за кордоном він тим часом своїми книжками і статтями веде жорстку боротьбу з Путіним і його клевретами. Окрім того, організовує збори коштів на українських біженців.
Так, до згаданих осіб та до інших російських політичних емігрантів можна, якщо захотіти, висунути безліч претензій. Вони не вітаються «Слава Україні», не донатять на українську армію (хоча дехто таки донатить), не бажають розпаду Росії, і навіть (який жах) не планують відмовлятися від російського культурного спадку. Але чи конче треба їх до всього цього змушувати? Чи не вистачить того, що принаймні зараз вони стали нашими принагідними союзниками, ворогами наших ворогів? Особисто мені цілком вистачить.
Під безжальний український кенселінг часто потрапляють і самі українці. Причому такі, якими ще недавно ми гордилися й захоплювалися. Про Андруховича я вже згадував. А ще пригадаймо скандал з диригенткою Оксаною Линів, коли українські ура-патріоти організували петицію про позбавлення її звання Почесної амбасадорки Львова через її співпрацю з російськими виконавцями та за виконання творів російських авторів. Оксана Линів, яку ще зовсім недавно ми ладні були носити на руках за її успіхи на світових музичних майданчиках, зненацька стала зрадницею, оскільки запросила до співпраці російських митців. Але яких? Винятково тих, хто засудив злочинну війну Путіна.
А ще пані Линів не вилучила зі своєї програми твори Петра Чайковського. Чи це злочин? Для ура-патріотів – так, для всього світу – аж ніяк. Погоджуся з тими, хто стверджує, що головний музичний виш України не повинен носити ім’я Чайковського. Богу дякувати, у нас вистачає своїх композиторів світової слави. Але заборонити виконувати його твори – явний перебір. Для Західного світу мелодія з балету «Лускунчик» стала невід’ємним музичним елементом різдвяного свята. Приблизно, як «Щедрик» Миколи Леонтовича. А коли однією фразою треба натякнути на балет, то це неодмінно буде мотив з «Лебединого озера», і цілий світ цей натяк зрозуміє.
А от чого ніхто в цивілізованому світі не зрозуміє, то це нашого впертого наміру з цим воювати. У кращому разі сприймуть це як психотравму, спричинену війною. У гіршому – як латентні прояви нацизму, як це й намагається втовкмачити всьому світу російська пропаганда.
Враховуючи сказане, я вважаю абсолютно неправильною і навіть шкідливою відмову першої леді України Олени Зеленської від запрошення бути присутньою під час виступу президента Джо Байдена в Конгресі через те, що довелося б сидіти поруч із вдовою Навального. Поясню свою позицію. По-перше, у Капітолії в ці дні вирішується вкрай важливе для України питання, фактично питання екзистенційне для України: отримаємо ми чи ні великий пакет американської допомоги. Сполучені Штати – єдина країна, здатна забезпечити нашу перемогу. І тому вдавати зі себе ображену дитину аж ніяк не час. По-друге, Юлія Навальна щойно втратила свого чоловіка, тож суто людський жест співчуття, який би висловила пані Зеленська, був би дуже доречним і надзвичайно позитивно сприйнявся б у цілому світі. По-третє, вбивство Навального в російській колонії знову мобілізувало Захід проти Москви, який уже розслабився й готувався до примирення з Кремлем. І цим моментом гріх було б не скористатися, продемонструвати, що й ми вкрай обурені цим злочином, який, безумовно, висить на сумлінні Путіна.
Але, на жаль, шанс ми змарнували. І у світі знову скажуть: от, мовляв, ці українці, в них якась націоналістична параноя, раз вони відмежовуються навіть від тих росіян, які є кровними ворогами Путіна.
І в контексті смерті Навального повернімося до теми, з якої розпочалася ця стаття – до «Оскара». А з премією Американської академії кінематографічних мистецтв і наук теж не обійшлося без скандалу з українським присмаком. Зі скороченої міжнародної телеверсії урочистої церемонії «Оскар-2024» вирізали момент нагородження творців фільму «20 днів у Маріуполі». Тож дуже образливо, що глядачі цієї телеверсії не почують насправді проникну й потужну промову режисера стрічки Мстислава Чернова. Зокрема, оці слова:
«Для мене велика честь стояти на цій великій сцені. Я, напевно, перший, хто хотів би, щоб цього фільму, за який отримую нагороду, мені ніколи не довелося знімати. І щоб Росія ніколи не нападала на Україну і не окуповувала наші міста. Я віддав би все це, щоб Росія не вбивала десятки тисяч моїх співгромадян. Я віддав би все це, щоб звільнити усіх військовополонених, всіх бійців, які боронили свою землю, всіх цивільних, які зараз закатовані Росією. Але я не можу змінити історію, минуле».
Це дійсно дуже образливо. Особливо тому, що ми не забули переможця минулорічного «Оскара» в номінації «Документальний фільм». Перемогла тоді стрічка «Навальний». І чомусь згадку про неї не вирізали зі скороченої міжнародної телеверсії.
А от щойно образа мине, варто замислитися: чому минулоріч «Навального» не вирізали? Можливо тому, що, попри всі наші промоційні зусилля, тема Росії у світі, на жаль, все ще знаходить більший резонанс, ніж Україна. Треба нарешті позбутися ілюзії, що через війну світ почав крутитися навколо нас, а Росію почав сприймати як беззаперечне зло. А тому вкрай шкідливо відкидати додаткових союзників. Навіть ситуативних. Навіть, якщо вони росіяни. От переможемо путінський режим, то й почнемо розбиратися, де закінчується російський ліберал і починається «кримський бутерброд».