Нещодавно український сектор фейсбуку «підірвала» суперечка про доволі контраверсійні висловлювання Папи Римського Франциска щодо росіян, їхнього гуманізму. А ще про Достоєвського і те, як він «надихає християн до осмислення християнства».
Наведемо цитату дослівно: «Мене вражає – і тому я вживаю слово "багатостраждальна" [дослівно: "martoriata" – "піддана мукам" від "martoriare" – "катувати, мучити"] – ота жорстокість, яка не притаманна російському народові, можливо… бо російський народ – це великий народ; це [жорстокість] найманців, солдатів, які йдуть на війну як на пригоду, найманців… Я волію думати так, бо маю велику пошану до російського народу, до російського гуманізму. Вистачить згадати Достоєвського, який до сьогодні надихає, надихає християн до осмислення християнства. Я маю велику прихильність до російського народу, як також велику прихильність до українського народу».
Ну, питання «людяності» росіян я краще обійду стороною, щоб не вдаватися до пейоративної лексики. Можу зрозуміти понтифіка як найавторитетнішого репрезентанта християнського вчення на землі, його прагнення примирити всі народи світу, ворога і жертву, агресора і мученика. Це євангельське вчення, яке спрямоване на згладження кутів, на любов до ворога свого, на підставляння лівої щоки, коли вдарили по правій. Для українців, які нині чинять спротив жорстокому загарбникові, воно наразі видається вкрай недоречним. Але християнство є таким, і , як то кажуть, нема на це ради.
Побалакаємо краще про Федора Михайловича Достоєвського (попри те, що він мене вже реально дістав) і його здатність «надихати». Спілкуючись з мислячими людьми з різних країн Європи, я доволі часто зауважував їхню якщо й не апологетизацію, то принаймні доволі прихильне ставлення до російського письменника. Багато хто з них пояснював мені, що, читаючи твори Достоєвського, вони намагаються зрозуміти Росію, її «широку душу». Навіть попри застереження ще одного Федора, російського літератора ХІХ століття, а саме Тютчева: «Умом Россию не понять».
Отже, європейським інтелектуалам здається, що, прочитавши Достоєвського, передовсім «Злочин і кару», вони зроблять великий крок у справі розуміння Росії. У дискусії з ними я намагався пояснити, що вони жорстоко помиляються, що вся ця достоєвщина наганяє більше туману, аніж дає розуміння. Що немає жодної російської «широкої душі». Все це омана, «понти для приїжджих».
Зрештою, шок, який викликала в європейців російська агресія в Україні, а особливо брутальні воєнні злочини росіян, зайвий раз довели, що нічого вони не розуміли.
Шкодую, що раніше про Достоєвського і його вплив на європейські уми я не поговорив з відомим польським публіцистом, аналітиком, культурологом, доктором Кубою Бенедичаком. Він би мені дав достатньо аргументів для переконливості. Нещодавно з великою приємністю прочитав його статтю «Захід любить Достоєвського і думає, що розуміє Росію» у виданні Nowa Europa Wschodnia.
Бенедичак вказав на поверхове та дилетантське захоплення Достоєвським, притаманне, зокрема, західним політикам та їхнім радникам. Він навів приклад, як на спільній пресконференції президентів Росії та Франції 2019 року Емманюель Макрон процитував Достоєвського, а саме слова з його виступу на відкритті пам'ятника Пушкіну у 1880 році перед царем Олександром II та світськими левицями того часу.
«Бо що робила Росія у всі ці два століття у своїй політиці, як не служила Європі, може, набагато більше, ніж собі самій? Не думаю, щоби від невміння лише наших політиків це відбувалося. О, народи Європи і не знають, які вони нам дорогі! І згодом, я вірю в це, ми, тобто, звичайно, не ми, а майбутні майбутні російські люди зрозуміють уже всі до єдиного, що стати справжнім росіянином саме й означає: прагнути внести примирення в європейські суперечності вже остаточно, вказати вихід європейській тузі у своїй російській душі, вселюдській і возз'єднуючій, вмістити в неї з братерською любов'ю всіх наших братів, а врешті-решт, може, й висловити остаточне слово великої, загальної гармонії, братньої остаточної згоди всіх племен за Христовим євангельським законом!» – стверджував тоді Досоєвський, а за ним і Макрон.
Згодом цитати із цієї промови використовував і колишній прем'єр-міністр Італії Джузеппе Конте. Виступаючи перед сенатом, він намагався переконати в необхідності умиротворення Росії та… створити умови для скасування антиросійських санкцій.
Державна секретарка в адміністрації Джорджа Буша-молодшого Кондоліза Райс, як з’ясувалося, була ще й русисткою за освітою. А тому й вона часто цитувала Достоєвського, зокрема його «Братів Карамазових», наприклад, під час підготовки візиту свого патрона до Москви 2002 року. Це саме тоді Буш промовив свою знаментиту фразу, що, мовляв, «заглянув у вічі Путіна і побачив у них людину честі». Побачив ту широку й глибоку російську душу, оспівану Достоєвським, а світ легковажно цю пісню підхопив.
Тим часом Владімір Путін зрозумів, що в обгортці Достоєвського Заходу можна втюхувати найрізноманітніші пропагандистські тези. Як у Троянському коні. Чи, радше, як у вірусі-трояні, який так часто використовують прокремлівські хакери, зламуючи сервери демократичних інституцій Європи й Америки.
Доктор Бенедичак слушно зауважує в цьому контексті: «Перейдімо до серйозних тлумачень. Достоєвський приходить на допомогу Владіміру Путіну з низки питань: контроль над Середньою Азією, консервативна ідеологія та торпедування лібералізму, спільний танець Кремля та Православної церкви, сильна авторитарна влада. Однак лише дві речі мають значення – Європа та революція. Путіна мучить те, що мучило спочатку Пушкіна, а потім і самого Достоєвського, а саме те, що Росія протягом століть залишалася чужою для Європи».
Як же «чужою»? Адже у вже наведеній цитаті Достоєвського ми побачили його любов до Європи, прагнення інтеграції. Але чому це російський літературний геній не може суперечити сам собі. От прочитаймо його «Зимові нотатки про літні враження», де Достоєвський писав: «Ми ніколи в Європі не збуджували симпатії, і вона, щойно можна було, завжди охоче на нас употужнювалася. Вона не могла не визнати лише одного: нашу силу». І нарешті, він сам визнав: «Раніше ми лаяли себе за те, що не змогли європеїзуватись. Тепер ми думаємо по-іншому. Тепер ми знаємо, що ми не можемо бути європейцями, що ми не здатні втиснути себе в рамки однієї зі західних форм життя».
І от тут ми щиро віримо Федорові Михайловичу: Росія за своєю природою не здатна в принципі інтегруватися з Європою. Це два світи, які, як ми, українці, вже точно це знаємо, не мають точок перетину. Коекзистенція можлива лише у формі конфронтації, допоки Росія не розпадеться на багато незалежних державних утворень.