Юрій Хвостенко у ролі Робі цілковито повторює свою останню велику роботу – рябого Холстомєра з «Історії коня»: все та ж безпосередність, те ж вміння тримати увагу, та ж довільна невимушеність, і один до одного ті ж інтонації, та ж міміка, ті ж рухи.
Почну, як завжди, з відвертості: я, здається, таки потроху починаю ненавидіти театр. З того часу, відколи взявся писати рецензії, мушу переглядати всі можливі львівські прем’єри – робота зобов’язує. І завжди і всюди я бачу одне й те ж: одні і ті ж інтонації та рухи в одних і тих же (а то й у різних!) акторів; одні і ті ж прийоми в одних і тих же режисерів; одні і ті ж компанії ставлять одні і ті ж вистави, – «і немає нічого нового під сонцем». Перетасовується склад акторів-режисерів, часом додається новий сценограф, художник з костюмів чи композитор (саме вони переважно дивують), а в усьому іншому – одноманітність, поверховість, нудьга. І штампи, штампи, штампи...
Що ж, власне, я маю на увазі, кажучи «штамп»? Передусім – це форми (прийоми, пристосування), які механічно переходять майже без змін з вистави у виставу, від актора до актора, від режисера до режисера, і, по-суті, позбавлені живого наповнення, змісту, енергії. Ні режисери, ні актори не намагаються знайти до конкретного матеріалу саме ту форму, котра буде найвідповіднішою, найточнішою, найбільш вражаючою у ньому, саме той спосіб і градус існування, котрий якнайбільше розкриє матеріал. Безумовно, є сукупність прийомів, які можна вважати стилем певного театру чи окремого творця. Але не можуть же вони постійно залишатись сталими у різних матеріалах! І йдеться навіть не так про збагачення палітри зовнішньої виразності, як про бажання докопатися до суті, до того нерва, який у цьому матеріалі найбільше зачепить, найглибше дістане і вразить, не дасть залишитися байдужим. Але це – важка робота, та ще й дуже. Набагато легше скористатися зі сталого набору – чи зі своїх запасів, чи з колег. І тому вдається все у кращому разі ніби й не погано, стильно, але з незначним естетичним задоволенням, що не лишає помітного сліду. Що було, що не було – яка різниця? А тому – навіщо таке творити?
Скажу перш за все про те, що вразило найдужче - абсолютну передбачуваність всіх без винятку інтонацій всіх без винятку акторів
На такий-от довгий вступ-сповідь мене подвигла остання прем’єра у театрі ім. М. Заньковецької «Троє товаришів» за Е.-М. Ремарком у постановці заслуженого діяча мистецтв України Вадима Сікорського. Не вихвалятиму сценографію та костюми Мирона Кипріяна (як на мене – стильні, відповідні, глибокі) та музику Івана Небесного (зворушливу, але теж вже традиційну). Не буду навіть дуже дорікати за спрощення сюжету твору до мелодрами (відсувається на задній план оточення, у якому щораз більше накопичуються нещастя, затираються навіть самі «товариші»: не згадано загибелі найближчого друга (Готфріда Ленца), банкрутства авто майстерні. Зникає відчуття невідворотності руйнації проблиску щастя, катастрофічного розпаду, хаосу і дисонансу всесвіту). Скажу перш за все про те, що вразило найдужче – абсолютну передбачуваність всіх без винятку інтонацій всіх без винятку акторів: від першого виходу Робі Локампа (Юрій Хвостенко) до смерті його коханої Пат у фіналі я наперед чув всі інтонації, ще не знаючи змісту фраз (уявіть яка це мука)! І, якщо у другопланових роботах передбачуваність так не помітна і цілком перекривається стилістичною точністю (Б. Козак, Я. Мука), то у протагоністів це не може не разити.
Юрій Хвостенко у ролі Робі цілковито повторює свою останню велику роботу у цього ж режисера – рябого Холстомєра з «Історії коня» за Л. Толстим: все та ж безпосередність, те ж вміння тримати увагу, та ж довільна невимушеність, і один до одного ті ж інтонації, та ж міміка, ті ж рухи (тільки що не брикає). Так, Хвостенко на сьогодні – чи не найяскравіший молодий актор театру. Так, важко уявити, щоб ще хтось із молодих заньківчан витягнув таку роботу. От і кидають актора із ролі в роль – «витягне», «впорається». І він змушений, як вміє витягувати, без перепочинку перескакуючи від одного матеріалу до іншого. Воно, ніби, й непогано, але де ж молодому актору вибудувати такі карколомні ролі без допомоги режисера? А режисер так довго чекав можливості поставити «Трьох товаришів», що виклав значну частину накопиченого потенціалу в «Історії коня», а в «Товаришах» пішов, переважно, второваною «Конем» дорогою. Та й скрупульозна робота з акторами ніколи не була ознакою режисерського стилю Сікорського (а пора б уже – як-не-як режисер досвідчений!). Тільки ж Ремарк – не Толстой: якщо фаталізм світу Лев Миколайович малює грубими, фізичними, кам’яними мазками, то світовідчуття Ремарка тримається на суцільних нюансах та півтонах. Тому тут одними лиш яскравими (хоч би й найпотужнішими) режисерськими знахідками не обійдешся, тут на перше місце має вийти Актор, як єдиний можливий у цьому матеріалі носій цих нюансів. А актор, полишений на себе самого, робить, що може – головне, щоб інтонації не дратували. Хвостенко інтонує, ніби не завершуючи фрази, з інтонацією «догори», намагаючись уникнути зайвої пафосної штампованої емоційності. Проте такий прийом і сам вже стає штампом, адже, забираючи зайве, нічого не додає і не служить подразником до співпереживання з героєм. Та й, зрештою, ну не може ж толстовський «кінь» не відрізнятись від ремарківського «загубленого героя», бо ж за формою різне все: стилістика, принцип існування, роль у подіях, середовище, а отже – і характер. І невже ж самому актору і режисеру не цікаво, не «смачно» знайти відмінності, ту саму неповторну суть і серцевину образу?! Але актора просто заексплуатували, а режисера, як виглядає, все задовольняє. І от так «задовільно» все й робиться. Тільки от навіщо робиться, якщо ні акторам, ні глядачам у підсумку це врешті-решт нічого не залишає?
P.S. Лише раз був у виставі момент, що мене таки здивував: після антракту, на початку другої дії заклинило завісу. По довгих невдалих спробах її підняти, працівники сцени взялись тримати завісу з боків. І коли вийшов Юрій Хвостенко із першими словами трагічного монологу про початок хвороби в Пат – «Вперше це трапилось...» – зал бабахнув реготом, адже не міг не сприйняти це у стосунку до завіси. Хвостенко підняв руки, закликаючи глядачів до тиші. Проте публіка розвеселилась і не хотіла так легко відмовлятись від атракції, яка щойно намітилась.
Лише раз був у виставі момент, що мене таки здивував: після антракту, на початку другої дії заклинило завісу
Актор знову підняв руки і вже жорсткіше диригентським жестом скомандував «Тиша!». Це вже був конфлікт. І це був зв’язок з публікою! Повноцінний, щонайсправжніший. Він намагався підкорити її – і підкоряв! Отже ж, може! І публіка затихла (могла б і не затихнути – а це ж, вважай, вистава зірвана – буде хихотіти до фіналу!). А Хвостенко повернувся до звичної колії невимушеної розповіді і передбачуваних інтонацій. Зв’язок обірвався, публіка частково знову почала шурхотіти, але вже не сміялась.
Яка мораль цієї розповіді? Ні, я не стверджую, що з глядачем можливий лише зв’язок «приборкання» – є, безумовно, інші форми. Але зв’язок мусить бути, глядач має відчути нагальну потребу почути, що ж хоче сказати актор, має бути відчуття загостреної життєвої важливості того, що буде сказано, як у наведеній екстремальній ситуації – або таки доніс, або «прапала всьо». Саме тоді виникає найвищий градус життя, саме тоді спрацьовує «живий нерв». А інакше – таки справді, для чого?