Ірена Карпа – вкрай неоднозначна постать на українському літературному ландшафті. З одного боку, її (та її твори) прийнято не любити: «серйозні» поціновувачі сучукрліту вернуть носа від її творів, звинувачуючи Карпу в підлітковій епатажності й порожньому позерстві. З іншого, Ірена класна – саме «класна», тут іншим словом не скажеш; перше, що зачіпає в її письмі – непідробна щирість, і аж потім вдається розгледіти неслабий літературний талант.
Врешті, чи багато сучукрлітівців можуть повалитися, що їх твори прочитуються на одному диханні - навіть якщо снобуватий читач тільки й робитиме, що плюватиметься в пристойному товаристві весь наступний тиждень.
У всякому разі тепер недоброзичливцям доведеться шукати нових звинувачень, бо цього разу Карпа не схожа на себе попередню: не вимахується анітрішки. Нова книжка Ірени носить назву «Добло і Зло» і є, по суті, новою формою (псевдо)мемуарів. Тих мемуарів, які може написати тільки людина, якій ще й тридцяти немає, але яка володіє чималим життєвим досвідом. Згадайте: Карпа - мандрівниця, яка навіть тепер, на конвеєрній телевізійній роботі, умудряється віддавати мандрам немало часу - а в мандрах, як стверджував легендарний автостопщик Антон Кротов, рік іде за три. Ці «молоді мемуари» позначені і досвідом, і молодечим зарядом енергії.
Ірена часто заявляла, що один із її улюблених письменників - Всеволод Нестайко. Здається, вона нарешті вирішила признатися в цьому письмово, бо стилістично «Добло і Зло» - такі собі «Тореадори з Васюківки», перенесені в сучасний світ. Особливо це стосується першої частини книжки - «Привиди моєї школи», яка перегукується з дитячим класиком не тільки стилістично, але й тематично. Карпині герої - вона сама, її однокласники, вчителі, домашні тварини - що ще може бути в дитинстві? Спогади написані без жодної нотки фальшивої ностальгії, але й без письмової розправи з усіма дитячими травмами, які би перетворили веселе чтиво в прилюдну автопсихотерапію. Карпа дистанційована, спокійна і дотепна. Вона розповідає про дитинство так, як розповідала би бабуся, в'яжучи шкарпетки коло каміну... якби їй ще не було тридцяти. Там є з чого посміятись, і є в чому впізнати себе - чи не подібне у нас було дитинство? Карпа задає хорошу манеру спогадів про цей період. Головне - ніякого фальшу: не бійтесь признатися, що шкільні роки були таки найжахливішими у вашому житті (якщо ви так не вважаєте - значить, ви вже занадто постаріли). Але чи ця почварка, якою ви були колись, не заслуговує на те, щоб її обстібати з ніг до голови разом з усім, що її оточувало?
Частина друга - «Планета тьолок» - про життя Карпи-героїні-нараторки ще з двома кобітами в одній хаті, про безуспішні залицяння якогось Алігарха, про зустріч чоловіка і моменти зі спільного життя... Троє в одному човні, словом. На відміну від першої частини, яка витримана в класичному форматі оповідань, «Планета тьолок» уривчаста, анекдотична. Короткі історії, кумедні моменти - нічого зайвого: «сам собі режисер», Tropicana midnight hot, «100 лучших анекдотов»... Багато оповідок - по одній-дві сторінки. А стиль... як би це описати. Уявіть щось середнє між Нестайком і Джеромом Джеромом за сюжетом і стилем оповіді (до останнього ще можете домішати злегка остервенілого Остапа Вишню), але приправте це сюрреалістичним гумором в стилі Джона Леннона в діалогах і перенесіть все в атмосферу, гідну Оксани Робскі... Злякались? Все не так страшно: Карпа жартує.
Вона завжди жартує. Найбільша помилка, яку може зробити читач, - це сприйняти це все всерйоз, повірити, що Карпа справді розкриває перед ним себе всю і демонструє найсвятіше. Дзуськи. Все одно вона завжди недоговорює - якраз там, де хтивому читачеві хотілося би з придихом сказати «а звідси докладніше, сонечко», Карпа обриває мову і міняє тему. Таке собі софт-порно, все видно, але нічого - зблизька. Або навпаки: крупний план там, де хотілося би панорами. Коротше кажучи, завлєкалово. Окрема тема - Карпа в гламурній обстановці (в латентній гламурності її також часто звинувачують). Це диверсія: підрив гламуру зсередини. Ця мильна бульбашка мусила бути обстьобана саме людиною, яка з легкістю посилає до одного місця те, заради чого інші, не такі просвітлені, працюють все життя (пом'янімо ж їх хвилиною мовчання).
Книжка читається на одному подиху. Її можна взяти в поїзд, але на довгу мандрівку її все одно не вистачить, хіба що захочеться перечитати ще раз. Хоча таки захочеться. Можливо, буде соромно перед своїм снобуватим супер-его признатися, що ось це от таки подобається, «але рука все тягнеться і тягнеться», навіть якщо «над-Я» погрожує за це анафемою.
«Добло і Зло» приємно перечитати ще раз (а може й два), а потім книжку можна відправити в мандри знайомими або зачитувати особливо смачні моменти в дружній компанії. Якщо ж книжка залишиться в домашній бібліотеці, то на поличці їй місце десь поряд із «Депеш Мод» Жадана. Хоча на відміну від останнього, «Добло і Зло» не «грузить» ні на йоту (що для сучукрліту взагалі нетипово).
Вердикт: чудове чтиво. Аффтар, пєши ісчо...
P.S. Обережно, ненормативна лексика.