Нещодавно Любко Дереш написав у своєму блозі на ФБ, що воскресіння Аркадія Бабченка та інсценізація його вбивства для нього є «благим знаменням для України». Він посилався на статтю Володимира Рафеєнка «Смерть з присмаком травня» і казав, що письменники, особливо такого рівня, не помиляються у своїх вироках, «бо їхніми руками дописується книга буття». Дереш у своєму дописі твердив:
«Країна стала свідком події, яку можна було назвати “Судом воскресіння”, досвідом подолання смертю смерті. І мені здається, внаслідок цієї події щось дуже важливе відновилося в колективній душі української громади. Всіх трухонуло і всіх добряче “почистило”. Помер і воскрес не лише Бабченко. Померли і воскресли всі, хто стежив за цією подією. А значить, відсунулася, хай на мить, завіса смерті й проглянуло те, що за нею».
Це Любкове відсилання до книги буття, «подолання смерті смертю» і «розглядання того, що за нею», навіяло мені думки про жертовність, про цапа-відбувайла (для тих, кому російська ближча, – це «казьол атпущєнія»), про медіа-казки та медіа-ландшафт, у яких діють ритуали нового типу. Інсценізація смерті, а потім «воскресіння» російського журналіста, яку вчинили українські служби безпеки, дійсно нагадала історію про злих фарисеїв, що жадали смерті пророка, який після розп’яття з’явився послідовникам із «благою вісткою»… Усе це навіяло мені думки про тексти Рене Жирара.
Якийсь час тому Рене Жирар, у минулому літературознавець та філософ, розбурхав інтелектуальні середовища Європи та Америки своїми інтерпретаціями міфологічних текстів. Жирар розробив у 1970-х роках минулого століття теорію міметичного насильства, у якій поєднав людське бажання (як психічний акт), насилля (як дію) та жертвоприношення (як розв’язання конфлікту). Міметичну поведінку Жирар пояснював від грецького концепту «повторення» та «імітування» (мімезис), тобто в стислій формі можна сказати, що люди не стільки є індивідуальними суб’єктами дії, а радше повторюють дії інших людей, особливо в реалізації бажань. Якщо хтось міметично повторює ваше бажання, то ви стаєте медіатором міметичного повторення. Наближення між тим, хто повторює, і медіатором, їхня надмірна схожість (а не відмінності) веде до конфлікту. І найгірший конфлікт з’являється між надто подібними суб’єктами, коли один хоче стати іншим, хоча водночас це неможливо. Коли в культурі реалізується насилля, то вступають в силу міметичні закони, каже Жирар, і тоді, зростаючи дедалі більше, насилля загрожує зруйнувати спільноту. Щоб зупинити процес розгортання біди, насильство знаходить собі жертву, колективно її вбиває, у такий спосіб із соціуму виводитися «чума насилля», даруючи людям стабільність і порядок.
Жирар, як дослідник текстів і наративів, каже, що великі тексти минулого (тут він, як і Дереш, ідеалізує письменників) відкрили те, що люди насправді не мають автентичності – у них відсутній стрижень, є лише імітація інших. Можна імітувати щось гарне, але також вірогідно, що модель, яку ви імітуєте, може стати опонентом, проблемою чи загрозою. «Ми воюємо не тому, що ми різні, а тому, що ми однакові, або хочемо бути однаковими», – каже Жирар. У давніх спільнотах міметичне бажання спричиняло руйнівне насилля і люди зрозуміли, що мир можна відновити, лише скеровуючи увесь негатив на спільну жертву. Ця жертва з часом стане божеством, спасителем. А правила ритуального вбивства перетворять звичайні натовпи людей на людські культури.
Міметичне бажання – це історія про те, що я хочу те саме, що маєш ти… Ці бажання ведуть до конфлікту і насилля. Щоб зупинити коло насилля, потрібна жертва з віктимними ознаками – чужий, кривий, хворий, надто успішний, надто знедолений – усе, що проявляє крайності. Жирар вважав, що сюжет цапа-відбувайла (жертви) управляє всіма процесами в людських культурах на усіх континентах, а насильство є сакральним, особливо в традиційних культурах. Усі міфи розповідають (в завуальованій формі) історію першої жертви, а ритуали її відтворюють, і в цьому суть релігії. Добре цій моделі жертви пасують жінки, саме тому їх часто знищували у Середньовіччі під виглядом відьом. Щоб повернути спільноті стабільність, особливо коли настають часи смути та безладу, «коли сонце і місяць стають однаковими», а ріки несуть отруєну воду, потрібно колективно вбити людину, яка цілком невинна, але усі вірять, що винна. Потрібен цап-відбувайло. Так функціонує кожна релігія, каже Жирар… До речі, померлий і воскреслий Бабченко має аж надмір віктимних ознак і добре кваліфікується на роль колективної жертви...
Сурогатна жертва
Опираючись на свої ж уявлення про міметичне насилля, Жирар виявляє механізм цапа-відбувайла. Тут важливий сюжет – погромники, ті хто колективно вбивають кривого (дефектного), багатого, чорного раба, надто бідного і проблемного члена групи, красиву чарівницю (курва від латинського крива, себто дефектна) чи огидного пустельника, проповідника (як-от Івана) або навіть президента, мають вірити, що роблять праведну справу. Бо це «дійсно» євреї вбивають немовлят чи отруюють ріки, ми «дійсно» знаємо, що Едіп вбив батька і спав з матір’ю, це «дійсно» роми-цигани грабують людей, це «дійсно» чорні люди ґвалтують білих жінок, а красиві біляві жінки зваблюють своїми чарами усіх чоловіків. І коли вони це «дійсно роблять», то порушують мир, який тримається на розрізненнях, а не подібностях. Щоб повернути мир, треба вбити причину війни, а коли жертва мертва – то її можна навіть зробити святою. Жирар вважає, що тексти давніх міфів, які дійшли до нас, показують мотиви погромників, що завжди шукають, вбивають і приховують невинну жертву. Оскільки вони вірять у праведність своїх дій – то й пишуть про це тексти, з перспективи насильників. Ці тексти французький дослідник називає текстами погромників. Часом в таких текстах жертва стає божеством, бо після її вбивства прийшов мир. Але до появи християн ми не мали текстів, де колективне насилля чи вбивство були б показані з перспективи самої жертви – зазвичай ми мали перспективу погромників.
Механізм цапа-відбувайла був викритий і подоланий лише одного разу, і це сталося в євангелічних текстах. Тому ці тексти, а отже й християнство, породили типи спільнот, що не були засновані на давньому ефекті-механізмі цапа-відбувайла. Євангелічні тексти проявляють (приховане віками) насилля над безневинною жертвою і твердять, що Ісус є останньою жертвою, останнім цапом-відбувайлом – більше цього робити не треба, бо ми зрозуміли формулу жертовного насилля. Опір погромників до християнської вістки, наприклад, агресія Павла до християн ще до його навернення, робить явним віктимні механізми, які застосовувалися до нових сектантів. Тут завжди звучить звинувачення проти погромників, «що зненавиділи мене без причини».
«Прийде навіть година, коли кожен, хто вам заподіє зло, думатиме, ніби службу приносить він Богові».
«Нові вістки» (Євангелія) християн мали перевернути традиційні практики погромників, бо якщо ми знаємо, що жертва невинна – то й сама логіка пошуку віктимності серед людей і покарання жертви для відновлення суспільного ладу не має сенсу. Тим паче, якщо головна жертва вже принесена – це сам Господь. Проте, якщо забрати у людей механізм цапа-відбувайла, то й не буде традиційного способу припинити насилля через жертовне насилля. Треба відмовитися від насилля взагалі, щоб спрацювала пропозиція Христа і його послідовників. Цікаво, що деякі історики пояснюють люту ненависть Адольфа Гітлера до євреїв саме тим, що він вважав їх відповідальними за поширення всезагального гуманізму у запереченні насилля. Вирощений європейською традицією, а саме сумішшю і суперечкою християнського гуманізму і просвітництва, Адольф вважав, що насилля і конкуренція є єдино правильним розгортанням історії і тому треба повернутися до всесвітньої боротьби, знищуючи слабких і конкурентів. Треба прибрати євреїв, які внесли в історію отой «хаос ненасилля».
Відмова від насилля і каяття – це єдино можливий шлях спасіння, вважали і вважають християни. Відмова від цієї відмови – це шлях у кінець світу, який прийде не через Божу справедливість (покарання), а через самих людей і їх міметичне насилля. Просвітництво прогнало релігію – її мав замінити розум, а згодом заможне життя, яке можливе через відкриті ринки та глобалізацію. Розум і заможність мали забезпечити мир на землі. Мир як відсутність насилля. Але ми бачимо, що немає миру без насилля, навіть якщо люди освічені і заможні. І глобалізація лише ускладнює світ через насилля. Як казав Жирар, коли світ стане дійсно глобальним, достатньо буде одного сірника, щоб запалити глобальне вогнище.
Перед ритуальним медійним вбивством і воскресінням Бабченка, в Україні відбувалися реальні гоніння на ромів, чиї спалені табори добре нагадали практики і мотивації історичних погромників. Нещодавно «патріоти» розгромили торговельну ятку злого кавказця на київському базарі. Традиційно націоналісти ненавидять геїв та лесбійок і хочуть їх, якщо не знищити, то бодай сильно налякати. Ці сюжети з пошуком жертовних цапів відбувалися і відбуватимуться в Україні – країні, яка постійно стоїть перед загрозою, яка весь час «існує» від кризи до кризи. Людям постійно потрібні цапи-відбувайли! Погромники чи навіть вбивці, як і раніше, вважають, що їх жертвопринесення виправдані. Вони, як і раніше, не відають, що творять, і ми за порадою християн повинні їх пробачити.
Настав час, щоб ми простили одне одного, бо якщо ми забаримося ще трохи, у нас не залишиться часу, – таке головне послання філософії Рене Жирара. Проте так виглядає, що сотням тисяч, а може й мільйонам, людей теж близька теза Адольфа – геть з тим вашим гуманізмом! Виживає найсильніший, тож треба боротися, а весь той гендерно-ромо-жидо-комуно-гомо-непотріб треба знищити! Усі вони – це ритуальні жертви, які повинні привести до світу гармонії і миру. Щодня на форумах чи в блогах на ФБ, у книгах і на ТБ ми «читаємо тексти погромників», тексти гонителів (не важливо з якого табору), і вони, як у минулому, «відкривають правду про невинність жертв». І навіть якщо розшифровувати такі тексти люди навчилися завдяки євангельським одкровенням, вивільняюча (нам не потрібні жертви) й одночасно руйнівна (нам потрібні жертви) дія цього одкровення триває і в наші дні. Такою ж ритуальною жертвою нового медійного світу став Бабченко. Але чи дійсно його смерть і воскресіння очищають, як твердить Любко Дереш?
Рене Жирар – французький літературознавець та філософ, творець оригінальної всеосяжної теорії походження релігії і культури. Його прославила книга «Насильство і священне» (1972), але тільки в книзі «Цап-відбувайло» (1982) теорія Жирара постала в цілісному вигляді.