Одним з напрямів державного та регіонального управління, яке задекларувала українська влада у 2015 році, є децентралізація та переформатування відносин між центральними органами влади та новоутвореними органами територіального управління. Світовий досвід показав, що децентралізоване управління є шляхом до успіху окремих регіонів та держави в цілому, адже громадяни мають більше можливостей контролю за використанням бюджетних коштів, а центральна влада, в свою чергу, стає менш авторитарною, оскільке не може впливати на розподіл всього бюджету.
Про децентралізацію влади в Україні та проблеми, які стоять на шляху до її реалізації, ZAXID.NET поспілкувався з заступницею голови Верховної Ради України Оксаною Сироїд.
***
Чому, на вашу думку, децентралізація важлива для України?
Процес децентралізації – це процес вивільнення людей, виведення з рабства. Коли ми говоримо про централізацію чи децентрацізацію, то йдеться виключно про гроші і про повноваження ці гроші тратити. З радянських часів Україна була дуже централізованою державою – всі гроші збирали на центральний рівень і витрачали їх на центральному рівні. І навіть якщо ці гроші направлялися до низу, то на це була воля «царя». Тобто, щоб на район чи місто президент чи прем’єр-міністр виділили якісь гроші, туди мав приїхати представник цього району, «вклонитися», і лише тоді, можливо, гроші дадуть. Щоб отримати гроші, наприклад, на будівництво дитячого садочка в селі, треба було достукатись до самої гори.
Таким чином формується суспільство рабів – люди знають, що вони нічого свого не мають і вони мусять постійно просити. Хоча гроші, які витрачає держава вгорі – це не державні гроші, а людей. От, наприклад, голова одного села сказав мені: «Наше село віддало в район 40 мільйонів гривень податку на доходи фізичних осіб, а я не можу випросити 50 тисяч, щоб відремонтувати шматок дороги».
Децентралізована держава – це коли велика частка податків залишається на місцях, а громади мають можливість ці гроші тратити. Повертаючись прикладу про ці 40 млн грн ПДФО, скажу, що вони б залишилися в цій громаді і громада прийняла б рішення, чи відремонтувати дорогу, чи збудувати дитсадок… Тобто люди самі б визначали свої пріоритети.
Децентралізація в Україні наразі відбулась лише частково. І цей процес – значно повільніший, ніж спочатку про це говорила влада. В чому проблема?
Проблема у філософії тих людей, які сьогодні очолюють державу. Вони розуміють, що заможні громади – це квінтесенція свободи. Якщо люди мають гроші і можуть ними розпоряджатися на власний розсуд, то таких людей вже неможливо взяти назад у вішки.
Так. Влада задекларувала децентралізацію і вона почалась у 2015 році. Почалось все з фінансів – на місцях залишали частку акцизу та єдиного податку. Але то були перші реальні гроші, не просто субвенція згори, а їхні гроші. Люди зрозуміли, що вони можуть планувати якісь проекти і для цього не треба ніде «чолом бити». Люди, маючи величезні питання до центральної влади почали більше поважати свою місцеву владу – робота мерів і міських рад покращилась, бо в них з’явились для цього можливості. І якщо люди навчаться контролювати тих 40 мільйонів свого села, то потім вони зможуть контролювати і всі 800 мільярдів держави.
Однак і президент, і прем’єр зрозуміли, що це небезпечно для них, що вони вже не будуть такими всемогутніми. Саме тому децентралізація почала великою мірою гальмуватися і навіть згортатися.
То що треба робити в цій ситуації, щоб довести реформу до кінця?
Головне завдання і для політиків у Верховній Раді, і для самих громад – не допустити згортання децентралізації, передовсім фінансової. Гроші мають бути в громадах і це – найкраща рівновага для уряду, це – найкращий спосіб контролювати уряд.
Декларуючи децентралізацію, влада запропонувала проект поділу України на об’єднані територіальні громади, але люди на місцях фактично його перекроїли, адже одні села не хочуть об’єднуватись з тими, кого їм запропонували, а з іншими населеними пунктами. Дуже часто села не хочуть об’єднуватись з містами, особливо великими. І це – ще одна проблема, через яку затримується сама реформа? Чому так і що з цим робити?
Цей процес продемонстрував дуже багато складних, але потрібних речей. Насправді децентралізація в жодній країні не проходила просто і безболісно. Є проблеми великих міст, таких, як наприклад, Львів. Фактично межі Львова – це межі забудови. І виходить, що місто не має простору для розвитку. Адже завжди мають бути міські об’єкти, побудовані за його межами. Саме тому потрібні міські агломерації. Потрібно сприяти тому, щоб великі міста формували ці агломерації.
Мешканці містечок і сіл біля великих міста відправляють на на навчання своїх дітей до великого міста, працюють і лікуються вони також у великому місті. Тобто вони користуються всіма благами великого міста, але разом з тим кажуть: «Ні. Ми не дамо місту свою землю». Це – один бік проблеми.
Але є інший бік проблеми. Об’єднання громад інколи формується під бізнес-інтереси окремих людей. От є родина, яка ще не всю землю на Львівщині прибрала під свій вплив. І ці особи намагаються використати об’єднання територіальних громад, щоб отримати вплив на ті чи інші землі, або ресурси, які належатимуть цим громадам тому дуже часто цей процес на місцях має політичне забарвлення і спотворюється. Але громади, які народжуються так тяжко, потім будуть більш сильними.
Нема ресурсів – нема грошей. Зокрема йдеться про ліси, землю, надра. Як іде цей розподіл?
Люди ще до кінця не зрозуміли. Оскільки децентралізація почалася з хвоста, а не голови. Правильний процес децентралізації мав би виглядати так – мав би бути новий закон про місцеве самоврядування з чітко виписаними повноваженнями громад і там же у перехідних положеннях до закону мало б бути написано: «А тепер якщо ви хочете все це мати – об’єднайтеся».
А так прийняли окремий закон про об’єднання територіальних громад, тобто про процес. І далеко не всі розуміють, для чого вони об’єднуються. Це шлюб не заради любові, а з розрахунку. Йдеться про ефективне використання ресурсів та відповідальність.
Тобто Ви говорите про те, що є закон, у якому не до кінця прописаний алгоритм його виконання та взагалі не прописана його мета?
Саме так. Тому зараз ми з колегами з «Самопомочі» і не тільки працюємо над новою моделлю місцевого самоврядування, щоб люди чітко розуміли, які вони будуть мати повноваження та якими ресурсами розпоряджатись, а також, що для цього треба зробити.
Чому з самого початку проголошення децентралізації в Україні йшлося саме про польську модель?
Так хтось сказав і так воно пішло. Просто скопіювали цю модель з її плюсами, але і серйозними мінусами – збереженням районів. Ми впираємось в Конституцію. Вона нам дала трирівневий адміністративно-територіальний устрій, який є абсолютно неефективний для України та не відповідає потребам децентралізованої держави. Є багато громад, які об’єднуються до рівня районів, щоб бути спроможними. Бо якщо в тому районі 30 тисяч людей, то там нема що дробити. Тоді для чого районна адміністрація, якщо громада може напряму отримати гроші? Це – зайве витрачання грошей.
Якщо ви вважаєте, що не потрібні районні державні адміністрації, то як, на вашу думку, мають виглядати обласні адміністрації і чи взагалі є потреба в їх існуванні?
Наш адміністративно-територіальний устрій був потрібен для комуністичної влади. Так вони нарізали області і райони. Але це був абсолютно штучний поділ.
Найкращим орієнтиром тут є освіта та медицина третього рівня. Просто запитайте себе, де у нас є хороші великі медзаклади і де є хороші університети. Ви нарахуєте 11-12 міст. Ось відповідь на те, скільки нам потрібно регіонів. І більше того, якщо глянути на старі українські карти, то знайдете навіть історичні назви тих регіонів.
Але комуністичній владі був вигідний вертикальний поділ за принципом «розділяй і владарюй» і всюди є ставленик президента – голова обл- або райдержадімністрації, який фактично має більші повноваження, ніж місцеві ради. Але виконавчої влади як такої виконавчої влади на місцях нема.
Треба надати повноваження місцевим радам та залишити більшість грошей на місцях. Разом з тим в кожному регіоні має бути представник уряду, тобто виконавчої влади, а не президента, який просто слідкуватиме за процесом виконання тих чи інших речей. Однак зараз децентралізацію гальмують два чинники: нерозуміння людей і небажання влади.