У прокат виходить український документальний фільм «Війна химер» режисерок Марії та Анастасії Старожицьких. Режисерки – мати та донька. Вони винайшли особисту манеру розповіді, відверту і стриману водночас.
Фільм - історія про війну, кохання та смерть, відзнята її безпосередніми учасниками. У кадрі двоє, хлопець та дівчина. Він пішов добровольцем, вона поїхала туди, звідки щойно пішла війна. Він потрапив у Іловайський котел, втратив найближчих побратимів, вона, подорожуючи розбитими містами, намагається зрозуміти сутність війни та кохання. І обоє відверто розповідають один одному, що відчувають під час військових дій, виходу з котла, спроби жити разом і нової, вже спільної подорожі на передову. Дуже особистий погляд на актуальні події, погляд із середини, без фільтрів та спроб відсторонитись.
Марія Старожицька також є авторкою документальної п’єси «Котел», побудовану на документальному матеріалі.
А ще «Війна химер» входила до числа фільмів, з яких Український Оскарівський комітет обирав претендента на «Оскар» від України.
ZAXID.NET запитав режисерок про їх кіно та про війну у їх житті.
Як виникла ідея фільму? Що було первинним: обіцянка все знімати чи кіно?
Анастасія: Первинним було бажання залишити згадку для самих себе про те, що з нами усіма відбулося, починаючи з Майдану. І йшлося саме про кіно, але про те, що воно зрештою буде саме нашою особистою історією, і гадки не мали.
Марія: Ідея фільму і була фіксувати власні почуття та відчуття, коли країну спіткала війна, на яку пішли друзі, і вже можна відвідати щойно визволені міста, відчути все, що відбувається, не на інформаційному, а на чуттєвому рівні… Ще думали, аби встигнути, доки війна скінчиться, адже ніхто не знав, що далі буде Іловайськ і рік по ньому і наша історія про війну стане історією про війну, смерть та кохання.
Не страшно було оприлюднювати дуже особисті переживання?
Анастасія: Не страшно. Страшніше, напевне, тримати їх у собі. А коли дивишся на екран, все стає виднішим. До речі, вже після фестивальних переглядів до мене підходили подякувати дівчата, чиї життєві історії виявилися дуже схожими…
Марія: Знаєте, я дуже сильно поважаю і Настю, і Валеру за це рішення, хоча воно коштувало всім нам багато нервів. Коли Настя проговорювала закадровий текст, що Валера «називає сім'єю побратимів, а хто ж тоді я, боляче зробив» – цитую десь близько до тексту, Валеру, який стояв поруч в студії, аж затрусило, він навіть про це не думав.
Настя поїхала на Схід за коханим. А як туди поїхала Марія?
Анастасія: За Настею.
Марія: А як я могла не поїхати? Ми весь час були поруч, не як мама з донькою, а як співрежисери. Аби точніше пояснити, які у нас всіх стосунки, додам, що ще з Майдану Лавр – буду називати його за позивним, як у фільмі – називав мене мамою, і після одного з перших його дзвінків мені вже з Іловайську склала вірша, з якого можна зрозуміти, що сама тоді відчувала. Процитую принаймні початок. «Добрий вечір, мамо, як ваші спра…» Я далі не чую – там вибухає «Град». Це дуже голосно. Дуже, дуже голосно. Так голосно, що навіть немає з чим порівняти. І я кричу, страшно кричу «Ховайся!!!» А у відповідь, поміж градинками, жартома: «Мамо, як ви нервуєте, то не буду дзвонити». Відтак спокійно кажу, аби вдів свій шолом. А ще заткнув у вуха патронні гільзи - Калібр 5, 45 для цього найкращий. І дізнаюся, що так вже п'яту годину. Рідна мати зранку телефонує, Він ніяк не може їй відповісти, Бо для неї - в столиці на будівництві, Там, звичайно, тихіше, ніж зараз в нього. Так влаштувався зручно – в одного сина дві мами. А в мене лише дві доньки. І я питаю у себе, Якби він справді мій рідний, Чи ще б гучніше кричала, Чи падала б на порозі, хапала його за ноги, Аби не йшов добровольцем гвардійського батальйону, Не вчився влучно вбивати, не міг… Ой, ні, ще наврочу. І відповіді не маю...».
Манера зйомки дуже добре відповідає змісту. То була задумка чи технічні умови?
Анастасія: Манера зйомки певно є нашою манерою, а зміст - нашим внутрішнім світом і нашою історією. Знімали ми так, як бачили, і розповідали історію так, як жили - ось воно все і склалося докупи. Так ми всередині влаштовані - так ми знімаємо, так ми живемо, так ми розповідаємо – вочевидь, ця манера якимось чином трішечки показує нас зсередини.
Марія: Ми по черзі знімали просто те, що впадало нам в очі. Ходимо перед блокпостом у Слов'янську - ось, дивись, танкова гусінь наче знак нескінченності. О, знімаю! Кнопка автоматичної зйомки на нашому Canon 600 D. На березі Дніпра мушлі хтось склав, наче піраміда з черепів на картині Вєрєщагіна «Апофеоз війни», вау! В Пісках запускають безпілотник над краєвидом з хмаринками від пострілів на горизонті, вмикаємо і слідкуємо за польотом… І ті зйомки, що передали нам, власне, самі бійці та фронтові фотографи, виявилися саме такими – просто вмикалася камера, наче спостережливий погляд, нічого більше.
Також до війни та після неї відео на той же фотоапарат знімав оператор Юрій Беденко, це він так зняв поле соняхів, що тільки по ньому можна усвідомити весь жах виходу з оточення після розстрілу колони в так званому «зеленому коридорі»…
Що було найважчим у цій подорожі?
Анастасія: Найважчим було не доїхати в Іловайськ, аби бути поруч, а гуляти по мирному святковому тоді ще Дніпропетровську, усвідомлюючи, що саме в ці хвилини когось ранять, хтось гине, а допомога не йде, і всім це байдуже…
Марія: Це щодо першої подорожі нашої, а важко було, скоріше, у другій, коли ми вже втрьох з Лавром потрапили у Піски під час обстрілів наших позицій саме на Пасху 2015-го, вже був режим перемир'я, у землянці телевізор ловив тільки «Новини Новоросії», і там впевнено розповідали, що «українські карателі вбивають мирне населення у світле свято», і було просто фізично боляче, що війну роз'ятрюють брехливі слова, неправдиві новини, нечесна журналістика, у якій до того все життя працювала…
Як робота над виставою «Котел» вплинула на фільм?
Анастасія: А ніяк не вплинула.
Марія: Так, до цього фільму п'єса «Котел» про вихід з оточення групи бійців і певні колізії з російськими зайдами ніяк не стосується, хіба що там теж фігурує Лавр, а Настя це така мрія, мета, що не з'являється на сцені.
Сьогодні за мотивами п'єси завершила сценарій вже художнього фільму, хочу пропонувати для втілення іншим режисерам, шукатиму, кому болить ця тема війни і втрат. Вважаю, що про Іловайськ треба говорити будь-яким чином, це найбільша трагедія цієї війни і водночас її перелом, тому згадувати важливо і для тих, хто там був і їхніх рідних, і для тих, хто нічого про це не знає.
Чи можна художньо осмислити війну коли вона ще не скінчилась, коли немає часової відстані?
Анастасія: Так, можна, якщо осмислювати не війну, а свою особисту історію, пов'язану з війною, у яку вдивляєшся у контексті війни в цілому. А війну як таку неможливо осмислити навіть багато років по закінченню, як досі можна осмислювати й неможливо осмислити Другу світову, втім, як і будь-яку іншу подію.
Можна нескінченно осмислювати появу життя на нашій планеті як таку – і неможливо ні осмислити, ні зрозуміти остаточного значення, точніше, призначення цієї появи.
Марія: Наші особисті, суто творчі спроби осмислення війни, до речі, мають продовжитися у нашому наступному, вже художньому фільмі, сценарій якого щойно дописаний. І в ньому ми саме продовжуємо часову відстань усвідомлення революцій, воєн, зламів політичних систем, але в інший бік – Майдан, розпад СРСР після Чорнобильської аварії, навіть війна у В'єтнамі…
Що первісне у картині: війна чи кохання?
Анастасія: Кохання. Кохання почалося ще з революції, а ось що первісне, воно чи революція – невідомо. У даному випадку любов і революція були породжені одне іншим.
Марія: Можу тільки додати, що це антивоєнний фільм, але не пацифістський, а такий, у якому війна з її руйнівною та вбивчою силою є третім персонажем у стосунках дівчини та хлопця, мого співрежисера й одного з операторів. Втім, краще глядачеві самому скласти власну думку про наше кіно.