Валерія Радкевич – на перший погляд, звичайна львівська студентка. Однак, достатньо поспілкуватися з нею кілька хвилин, аби зрозуміти, що перед тобою сидить людина, закохана в мистецтво. У свої 20 вона встигла намалювати не одну картину, рік провчитися в США, померзнути на Майдані під час Революції Гідності і долучитися до кількох арт-проектів.
Вона народилася в Луганську. Однак переїхала до Львова за рік до того, коли це стало «мейнстрімом». Валерія не вважає себе переселенкою і наголошує, що нічого не вимагає від держави. Тікала дівчина не від танків і «Градів», а, як вона сама каже, від Луганська та «похмурих людей, які заздалегідь знають, що в них нічого не вийде». Пояснює, що обрала Львів, бо він розташований чи не найбільш далеко від її рідного міста. І вибором задоволена. «Люди тут інакші, вони відкриті, готові до змін, готові працювати, щоб чогось досягнути, і готові платити за роботу», – вважає вона.
У Львові Валерія вступила до Академії мистецтв і нині взялася організовувати те, чого до неї в місті не робив майже ніхто. ZAXID.NET поговорив з молодою художницею про її дітище– фестиваль медіа-мистецтва [First Bite] , який стартує уже цієї п’ятниці, та про її погляди на мистецтво в час війни.
Валеріє, розкажи про фестиваль і про те, звідки з’явилася ідея його проведення.
Ідея з’явилася в моєї коліжанки. Якось вона сказала, що хоче провести фестиваль медіа-мистецтва. Я одразу подумала: чому медіа-арт у нас не експонується, наприклад, у галереях? І дуже швидко зрозуміла: бо у нас галереї недостатньо добре обладнані для такий експозицій.
Медіа-мистецтво – це все, що створено за допомогою нових медіа. Це і кіно, і просто відеороботи. Це і площинний медіа-арт – роботи, створені на планшеті за допомогою графічних програм: плакати, фотоколажі, логотипи.
Цей фестиваль поєднує всі види медіа-мистецтва. Ми називаємося «М3» недарма, тому що це music, movie та media –музика, кіно та медіа.
Музика – переважно електронна, яка зараз дуже активно розвивається в Україні та світі. У програмі є виконавець Олександр з київського проекту Light Dreams.
Кіно – ми будемо показувати три програми короткого метру. 5 червня це буде анімація, 6 червня буде програма іспанських короткометражок, 7 червня покажемо кіно про мистецтво.
Буде близько 10 робіт відео-арту – це роботи, які не є ані фільмом, ані музикою. Це окремий вид мистецтва – відеоряд, який може бути зі звуком або без, у якому художник може висловити будь-яку думку. Ми представимо також концепції цих відео-робіт, тобто про них можна буде почитати. Звичайно, глядач може складати власну думку про роботи, але ми надамо візію художника – пояснимо, що саме він хотів сказати тим людям, які намагаються зрозуміти твір, адже це мистецтво нове і часто люди кажуть, що не розуміють його.
Хельге-Бйорн Мейєр (кадр з відеороботи)
Так само буде представлене площинне мистецтво. У нас є прекрасні чорно-білі світлини іспанського фотографа Роберта Рамоса, які ми покажемо в галереї Львівської національної академії мистецтв 7 червня. Там ми також виставимо триметрові монументальні діджитал-портрети болгарського медіа-художника Деніса Вілдера – дуже якісні й детальні роботи, намальовані в графічних редакторах. Це буде прекрасна локація для тих, хто хоче пофотографуватися.
Також у нас буде медіа-інсталяція – банери, підсвітлені проекторами, які створюють незвичну композицію. Крім того, плануємо перформанс львівської художниці Ярини Шумської.
Хочу зазначити, що під час організації фестивалю ми співпрацюємо з арт-центром Urban Exploration Fest – найбільш масштабною локацією сучасного мистецтва в Західній Україні.
Ти згадала про «М3». Що це?
«М3» – це платформа медіа-мистецтва. Чому вона називається саме платформою? Я дуже довго думала, як саме її назвати. І кращого терміну, ніж «платформа», я не придумала. Оскільки платформа – це те, на чому щось стоїть. А ми хочемо «набудувати» на себе мережу контактів з митцями та аудиторією і виступати посередником між медіа-художниками та аудиторією, яка б хотіла споживати їхнє мистецтво.
Також у нас є Media-Arts Lab – це сторінка у Facebook. Ми почали свою діяльність з того, що назбирали «лайків», викладаючи певні твори медіа-мистецтва. Потім оголосили про фестиваль. Далі плануємо позиціонувати її як сторінку організації «М3».
Ваш фестиваль позиціонує себе як щось нове, незвичне. У чому його новизна?
Переважно всі події, пов’язані з медіа-артом, відбуваються в Києві, оскільки в Києві є Відкритий архів українського медіа-мистецтва, який знайомить українську аудиторію з цим мистецтвом. Новизна нашого проекту в тому, що ми відходимо від Києва і приносимо медіа-мистецтво до Львова.
Коли я почала працювати над цим фестивалем, я дізналася, що в різних містах України є медіа-художники. Але з певних причин їх мало хто знає. У нас знають письменників, співаків, акторів. Звичайних художників хоча б трохи знають у певних колах. А медіа-художників не знає майже ніхто, хоча часто вони роблять дуже цікаві речі. Тому ми спрямовуємо свою діяльність на те, щоб познайомити львівську аудиторію з цими художниками.
В анонсах вказано, що фестиваль свідомо оминатиме тему війни. Чому?
Так, фестиваль не буде торкатися теми війни. Ми починали працювати над ним у лютому, а це був складний період, новинні стрічки були заповненні повідомленнями з фронту про волонтерів, про загиблих, поранених тощо. Це дуже тиснуло, і ми вирішили, що наш фестиваль цього торкатися не буде. Бо поринати в те, від чого ми хочемо відпочити, було б нелогічно.
Зараз дуже багато подій, які спрямовані на розуміння війни. Її багато разів обговорюють, перетравлюють, і це дуже втомлює суспільство. Ті, хто хочуть читати або дивитися про війну, знайдуть для себе відповідну інформацію. А для тих, хто не хоче думати про це щохвилини, існує якийсь інший світ. Шматочок цього світу ми й хочемо створити на цьому фестивалі, щоб можна було прийти і подумати про щось інше, окрім війни.
Є речі, набагато важливіші за територію, майно, будь-яку власність. І ми хотіли б, щоб люди переключились на якісь інші речі, світоглядні поняття. Можливо, комусь це допоможе пережити війну, втрати, які, безумовно, є навіть у тих, у кого ніхто не загинув. Твори, представлені на нашому фестивалі, – про мистецтво, дружбу, родинні зв’язки, щастя і сум, надію і зневіру, але не про війну.
Цей фестиваль має стати фестивалем освіти і відпочинку. У першу чергу, відпочинку від новин. Ми хочемо зробити так, щоб у відвідувачів не було часу навіть почитати новини в телефоні.
Зараз у суспільстві існує суперечливе ставлення до розважальних заходів. Часто люди вважають, що фестивалі й концерти недоречні у часи війни. Як ти наважилась проводити фестиваль саме зараз?
Уявіть собі ситуацію, коли повертаються хлопці з війни, дивляться на нас і питають: «А що ви тут робили?». А ми кажемо: «Сиділи і чекали на вас, плакали, казали, що в нас все погано. Ми бажали вам перемоги і навіть надсилали листи. Але ви повертаєтеся в країну, яка нікуди не просунулася за цей час». Вони тоді скажуть: «А за що ми воюємо?».
Розвиток не мусить зупинятися під час війни. Візьмемо, наприклад, Ізраїль. Він усю свою історію воював. Але Ізраїль –це дуже технологічно просунута країна. І це найкращий приклад для нас. Країна, яка не розвивається, ніколи ні в чому не переможе. Це по-перше. А по-друге – мистецтво виступає своєрідною терапією, воно відволікає. Без таких подій суспільство може впасти в тотальну депресію, а цього в жодному разі не можна робити.
Крім того, під час події завжди є можливість комусь допомогти – зібрати кошти. Масові культурні події дуже об’єднують людей, і вони будуть готові допомагати комусь.
Також хочу згадати про мобілізацію артистів Львівського оперного театру. В Україні мобілізують менше 1% людей. І чомусь у ці долі відсотка входять артисти оперного театру, через що театр може пропустити сезон. Чому я про це згадала? Є люди, які займаються своєю справою. Є гірники, які видобувають вугілля, є художники, які малюють картини. Є військові-добровольці. Для яких війна –це життя. Кожен на своєму місці. Кожна людина, як може, допомагає державі й суспільству у тій ситуації, що в нас склалася. Ми долучаємося мистецтвом.
Наскільки мені відомо, фестиваль медіа-мистецтва – не єдиний твій проект. Розкажи про спільний проект з іспанським фотографом Робертом Рамосом.
Я зустріла Роберта у Львові, коли він робив свою виставку, присвячену переселенцям. До того він їздив до таборів переселенців на сході України. Він фотографував їх, фотографував, як і чим вони живуть. Роберт приїхав з Іспанії сюди, тому що вирішив знайти правду. Йому казали, що правди він не знайде, бо правда у кожного своя. А він сказав, що поїде і знайде свою правду.
Під час знайомства я розповіла йому, що я з Луганська. Я запропонувала йому своє бачення ситуації на сході, і його це зацікавило. Пізніше він звернувся до мене з ідеєю проекту, суть якого полягала в тому, щоб зробити виставку, потім продати роботи на аукціоні і допомогти переселенцям.
Фото Роберта Рамоса (Іспанія)
Ми написали проект під назвою «Тунель». Наразі над цим проектом працюють троє людей – Роберт, я і ще одна Лєра з Києва. Суть проекту полягає в тому, що в Іспанії ми проведемо виставку робіт на тему переселенців. Проект має кілька завдань – поширити інформацію про Україну за кордоном, поділитися враженнями Роберта від поїздки в Україну, розповісти ту правду, яку він знайшов. Також зробимо невелику промоцію українським художникам, про яких розкажемо під час виставки.
Фіналом проекту має стани аукціон робіт. Чистий прибуток від аукціону піде організаціям, які допомагають переселенцям. Звісно, ми розуміємо, що одноразово цей проект мало чим допоможе. Але варто з чогось починати. Ми хоча б подивимося, як на такі речі реагує міжнародна спільнота, як реагують люди в Україні.
Як ти сприймаєш війну на Донбасі? Як співіснують війна і мистецтво?
Це війна, у якій винні дурні люди. Одні дурні люди винні в тому, що підтримують агресивні загарбницькі настрої. Інші дурні люди винні в тому, що вони нічого не зробили для того, щоб запобігти зародженню цих настроїв. Ця війна для мене не зрозуміла. Вона навіть не за територію. Зараз уже не зрозуміло, за що люди воюють.
Мистецтво відрізняється від усього іншого тим, що воно апелює не до раціонального мислення людей. Воно апелює до почуттів, емоцій, спогадів. На війні мистецтво є дуже серйозною складовою. Той, хто тримає в руках автомат і біжить у бій, не мислить раціонально. Це робота на автопілоті, на інстинктах, бо людина, яка мислить раціонально, не зможе стріляти в іншу людину. А мистецтво викликає всі ті почуття, які змусять людину бігти в бій, – це патріотизм, ненависть, ейфорія. Це може бути будь-який вид мистецтва – картина, фільм, музика, театр, вірш, навіть промова. Оскільки стан війни для людини є нераціональним, а саме мистецтво – це те, що викликає всі нераціональні почуття. Мистецтво під час війни – це засіб маніпуляції, пропаганди, оскільки пропаганда, яка базується на глибинних почуттях, є найбільш дієвою.
Мистецтво не про війну може лікувати. Воно викликає почуття спокою, комфорту, захищеності, піднесення. Таке мистецтво при правильному підборі творів здатне змінити людей настільки, що їм не захочеться воювати.
Який відбиток лишає війна на мистецтві?
Зараз багато хто говорить про війну, про Майдан. Мистецтво Майдану, на мою думку, – це взагалі новий різновид мистецтва в Україні, бо в час революції з’явилося дуже багато нових образів. Те саме стосується й війни. У час війни мистецтво завжди набувало нового витка – плакати, пін-ап-арт тощо. На фестиваль мені надіслали з Іраку калька потужних, тяжких анімацій про війну. До програми вони не ввійшли, але я сказала авторам, що працюватиму з їхніми роботами пізніше.
В українському мистецтві війна знаходить відбиток у різних формах. Є дуже тяжкі інсталяції. Наприклад, у Львівській галереї мистецтв робили інсталяцію, у якій була навалена купа військової форми. Ця купа була навпроти картини під назвою «Весна», на якій на тлі талого снігу зображено наслідки війни – людей, які воювали й загинули. І ця інсталяція також називалася «Весна».
Інсталяція «Весна» (фото Ольги Швед)
Яким було мистецтво на сході України, зокрема у рідному для тебе Луганську, до війни?
Попрошу тебе назвати колір, який асоціюється у тебе зі сходом, з Луганськом. Який це колір?
Напевно, сіро-коричневий.
Ось і мистецтво там було сіро-коричневе. Річ в тому, що наскільки індустріальним було середовище, настільки індустріальним було й мистецтво. Я ніколи не забуду виставки, яка мене дуже неприємно вразила. Тоді на одному з луганських заводів між величезними колонами була натягнута харчова плівка, на яку художники вішали свої картини. Я тоді не могла зрозуміти, наскільки можна себе не поважати, щоб повісити свої картини на плівку між тими колонами. Але потім я зрозуміла, що цим вони хотіли донести меседж про те, що мистецтво є невідривним від свого середовища.
Луганське мистецтво було маргінальним, воно було на межі дозволеного. Хтось дивився і казав «Фу, це не мистецтво, мені не подобається». Хтось казав «Це прекрасно». У мене не було жодних емоцій. Я просто намагалась об’єктивно його аналізувати та зрозуміти, чому у людей є такі образи. А у людей є такі образи, тому що вони виросли в цьому. Вони бачили труби, гори сміття. Я знаю одного художника, який складав колажі з того, що він знаходив на вулиці. І це теж мистецтво, це художній образ, який створює людина, тому що вона так відчуває.
Якщо говорити про луганських поетів, то яке сіро-коричневе образотворче мистецтво, таке сіро-коричневе й слово. Середовище їх не відпускало, як би вони не намагалися від нього відійти.