15 березня угорці відзначають річницю Весни народів. Одним з найважливіших гасел, які супроводжували цю боротьбу (у 1848–1849 роках), було «За нашу і вашу свободу». Через 175 років від цього наративу не залишилося й сліду. «Це не наша війна», «це війна між двома слов'янськими народами», «постачання зброї та санкції не сприяють миру». Так угорські політики говорять про те, що відбувається по той бік східного кордону.
Важливим символом угорської політики щодо України стало нещодавнє засідання Ради Безпеки ООН. Воно відбулося 24 лютого 2023 року, у річницю нападу Росії на Україну. Угорщину представляв міністр зовнішньої економіки і закордонних справ Петер Сіярто. Його посадили поруч з українським міністром Дмитром Кулебою. Однак ми б не дізналися про це з фотографій, розміщених у соціальних мережах міністра. Це тому, що вони були скомпоновані так, що сусіда Сіярто не було видно. Більш помітними були наступні ряди, в яких можна було побачити, зокрема, посла України в ООН Сергія Кислицю.
Міністр Сіярто, як і кожен член угорського уряду, закликає до негайного припинення війни, припинення вогню та мирних переговорів. Новим лейтмотивом стало твердження, що немає іншого способу «врятувати людські життя, окрім миру». Сама ж війна вважається однаково поганою для Угорщини, Європи, Росії та України. Як заявив міністр Сіярто в Нью-Йорку, це не «футбольний матч, щоб тримати пальці схрещеними за якусь зі сторін».
Що натворила «дестабілізація»
Уже понад рік ми чуємо, що поставки зброї в Україну затягують конфлікт. Якщо це справді так, то чому поставки зброї до Польщі 1920 року є такими важливими для угорської історичної пам'яті? Рішення про заборону транзиту зброї через угорську територію прокоментував колишній заступник директора Центру східних досліджень Матеуш Ґняздовський: «Це більше не вдасться прикрити в Польщі історійкою про постачання іржавих боєприпасів з Чепеля в 1920 році».
Якщо говорити буквально, то ці поставки також мали ефект потенційного продовження війни, яка, зрештою, не була угорською. Говорити про мир знову і знову має таку ж ефективність і переконливу силу, як і декларації на різних конкурсах краси: гарні слова, але без сенсу. «Світ – це не інститут виконання бажань», – писав Джон Ґрін. Потрібні дуже конкретні дії на шляху до єдності з Україною та західноєвропейської єдності.
Тим часом угорці однозначно позиціонують себе на хибному боці історії перед обличчям, як стверджує Віктор Орбан, початку третьої світової війни. Прем'єр-міністр, імовірно, відповів би, що він перебуває «на угорському боці історії».
Востаннє я публікувався на порталі Nowa Europa Wschodnia у грудні 2021 року. Тоді я писав, що «нещодавній саміт Вишеградської групи в Будапешті довів, що Угорщина не є передбачуваним і надійним партнером. Її політика в регіоні нагадує реалізацію бачення Кремля і не є близькою до союзників з НАТО». Я додав, що «у розбудові системи безпеки в регіоні Угорщина стала непередбачуваною державою, оскільки вона чимраз частіше грає в гру дестабілізації в політичній практиці». Після опублікування тексту також на Onet.pl голова комітету закордонних справ угорського парламенту Жолт Немет публічно заявив, що я писав так, «ніби хотів дестабілізувати регіон».
Дещо парадоксально, що цей текст з'явився за два місяці до початку війни. І свідчить про те, що політика Угорщини в регіоні дійсно нагадує реалізацію бачення Кремля: звинувачення НАТО у сприянні розв'язанню війни, підтримка тісних відносин з Росією, шантаж накладанням вето на санкції, допомога Російському міжнародному інвестиційному банку в обході санкцій, кілька візитів глави угорської дипломатії до Росії і нещодавній (13 лютого) до Білорусі. У Мінську Петер Сіярто розкритикував санкційну політику ЄУ. Такою є картина сучасної угорської політики.
За якою формулою Україна вийде з війни – у Будапешті не обговорюють. Спершу припинення вогню і початок мирних переговорів, а все інше «вирішиться пізніше», без попередніх умов. В угорському наративі Україна не є суб'єктом, який сам вирішує свою долю. Вона є лише інструментом у руках більших гравців, насамперед США. Про це нещодавно заявив міністр національної оборони Крістоф Салай-Бобровніцький в інтерв'ю порталу Index, опублікованому 13 березня. У ньому він заявив, що «Україна не здатна вирішувати власну долю, її вирішуватимуть інші. Без рішення США миру не буде, це вже всі знають». Залучення всього Заходу у війну сьогодні унеможливить мир – саме так це треба розуміти буквально.
Під час нещодавньої промови на відкритті засідання Торгово-промислової палати Угорщини (9 березня) Віктор Орбан заявив, що Польща й Україна сформують економічний простір у військовому, безпековому та економічному плані. На його думку, він буде більшим за Францію та Італію, поступаючись у Європі лише Німеччині. Його опорою буде величезне населення території: 60-70 млн осіб. Ця заява є частиною нинішньої дискусії в Польщі про можливість перетворення сьогочасної польсько-української співпраці на серйозний політичний проєкт. Однак я залишаю ці спекуляції, зосередившись на математичному вимірі.
Питання стосується того, як Орбан рахує ці мільйони. Він говорить про сорок мільйонів поляків – цифру, яка у випадку з нашою країною часто зустрічається. Але як щодо України? Угорський прем'єр заявляє: «Ми не знаємо, скільки залишиться від України – нації з двадцятьма, можливо, тридцятьма мільйонами». Згідно зі статистикою, наведеною Тадеушем Ольшанським у коментарі Центру східних досліджень, населення України (без Криму) на 1 грудня 2019 року становило 42 млн. Що ж станеться з 10-20 млн людей? Вони зникнуть? Випаруються? Це, зрештою, майже половина нації. Звісно, угорський прем'єр не має на увазі, що ця цифра включає лише біженців, адже, за даними ООН, станом на 7 березня 2023 року їх налічується менше ніж 4,9 млн. І що з рештою?
Який сенс усього цього?
Чому Угорщина йде проти Заходу? Чому майже на кожну дію на користь України потрібно підписувати з Будапештом протокол розбіжностей? Чому Угорщина всіляко затягує ратифікацію розширення Північноатлантичного альянсу за рахунок Швеції та Фінляндії? Спочатку вони пояснювали це необхідністю ухвалення законів, що наближають угорське законодавство до європейського, щоб збільшити шанси на розблокування коштів ЄУ. Коли раціональні причини вичерпалися, до Швеції й Фінляндії відправили парламентську делегацію з чотирьох осіб. Її завданням було провести фактично просвітницькі переговори з колами, які ставили під сумнів якість верховенства права в Угорщині.
Віктор Орбан вже обіцяв під час саміту Вишеградської групи в Кошице в листопаді 2022 року, що парламент негайно розгляне питання ратифікації розширення НАТО під час весняної сесії парламенту. Заяви про швидке ухвалення необхідних двох законів лунали зсередини правлячої коаліції Fidesz-KDNP. Цікаво, що через два дні після саміту Бухарестської дев'ятки у Варшаві (22 лютого) прем'єр-міністр Орбан несподівано заявив, що в партійних колах зростає небажання приймати до НАТО країни, які нібито неодноразово несправедливо звинувачували Угорщину. Звідси й виникла ідея відправити делегатів до Швеції та Фінляндії, щоб розвіяти ці сумніви.
Як з'ясувалося 14 березня, фінальне голосування, яке було заплановане і вказане в розкладі на сайті парламенту на 20–24 березня, не відбудеться. Його просто скасували. Цей жест підтверджує всі припущення про те, що процес затягнеться. Окрім Угорщини, є ще Туреччина, але ми говоримо про країну-члена Європейської Унії, яка, на відміну від Анкари, не висувала жодних вимог до Швеції та Фінляндії.
Більше того, в Угорщині, незважаючи на рік війни, все ще чинний указ Орбана про те, що жодні бази НАТО не можуть бути побудовані на захід від Дунаю. Це означає, що будь-яка присутність військ НАТО вздовж кордону з Україною можлива лише як «непостійна».
Як пояснити всі ці рішення? Насправді є лише одне пояснення – небажання дратувати Росію. Через політику Угорщини Вишеградська група фактично припинила своє існування. Між тим, це була організація, яка роками залишалася опорою регіональної кооперації. Зі закордонних керівників угорський прем'єр-міністр зустрічається переважно з австрійським канцлером і сербським президентом. У структурах НАТО Будапешт більше не розглядається як партнер, якому можна довіряти. Ситуації не сприяють і чистки, які вже два місяці тривають в угорській армії.
Угорщина регулярно викреслює себе зі стратегічного мислення Заходу, її підхід до війни є таким, ніби вона перебуває за межами Європи. Щоправда, Європі не вдалося переконати більшу частину світу в тому, що повномасштабна війна в Україні під проводом Росії є чимось особливо важливим. Щось, за чим слід спостерігати і діяти з великою стурбованістю. Однак навіть посилання на позицію, яка домінує в позаєвроатлантичному регіоні, все ще не є достатнім виправданням для того, щоб оскаржувати спільну політику Заходу. Насамперед через сильні політичні та економічні зв'язки.
На мирних конференціях, які відбулися після двох світових воєн, угорські делегації, як представники держави, що програла, не мали права голосу. Саме над їхніми головами ухвалювалися рішення про нові форми кордонів. Проводячи політику, яку можна охарактеризувати як «псевдопацифістську» або «псевдонейтральну», Угорщина не хоче заявляти, по який бік столу вона може сидіти. Водночас угорці наголошують, що Україна не зможе вирішити сама за себе – тож вони не виносять жодних уроків з власної історії. Переконання в Будапешті зводиться до твердження, що Росія вийде з цієї війни не лише не переможеною, але навіть не ослабленою. Ба більше, угорська громадськість не дізнається про проблеми, з якими зіткнулася Росія внаслідок санкцій ЄУ. Бо якби вважалося, що ці санкції хоч якось працюють, то зруйнувався б важливий стовп урядової комунікації. Згідно з нею, саме санкції ЄУ, накладені на Росію, винні в більш ніж 25-відсотковій інфляції, в той час як держава Путіна не відчуває жодних наслідків. Парадокс полягає в тому, що інфляція в лютому в Україні була трохи нижчою, ніж в Угорщині.
Якщо глава угорської дипломатії вважає, що зараз відбувається американо-російське зіткнення, то його завершення може призвести до нового поділу Європи на зони впливу. Угорщина сподівається на те, що в ході креслення нової мапи впливів Будапешт стане набагато сильнішим. Але питання полягає в тому, в якій «зоні» він опиниться. У наративі влади Угорщина опиняється на боці «миру», альянсу, який неможливо окреслити. Адже його прихильником у Європі, окрім них, є лише Ватикан. Під час нещодавнього візиту голови комітету закордонних справ Комуністичної партії Китаю Ван І до Будапешта (19 лютого) і він, і Петер Сіярто заявили, що готові співпрацювати «з миролюбними країнами». Кількома днями пізніше був опублікований китайський план досягнення миру між Росією і Україною.
Досить бути «малою державою»
Угорщина, ймовірно, розраховує на те, що її позиція, яку ми сьогодні сприймаємо як «проти течії», врешті-решт буде визнана єдиним голосом розуму в Європі. Ця теза ґрунтується на припущенні, що одного разу правоту Угорщини вже було визнано, у ситуації з міграційною кризою 2015 року. Нагадаємо, будівництво паркану на сербсько-угорському кордоні було однозначно розкритиковано Європейською Унією, а через роки Брюссель визнав, що країни мають право вдаватися до таких заходів.
Угорщина грає ва-банк, ставлячи на карту власну репутацію. Йдеться не лише про союз з Путіним, тим більше, як засвідчує статистика, вуглеводні з Росії далеко не такі привабливі, як обіцяли (4 березня газета Népszava повідомила, що Угорщина заощадила б 265 млрд форинтів або понад 3 млрд злотих, якби купувала газ на ринку). Блокування переговорів Європейської Унії з Україною, а також комісії Україна-НАТО також не сприяє поліпшенню становища угорської меншини в Закарпатській області, яка, як передбачалося, була в основі напруженості між Будапештом і Києвом з 2014 року.
Угорщина має шанс нарешті покінчити з роллю «маленької держави», яку вона відіграє і з якою Орбан не може змиритися, вважаючи посттріанонську реальність вкрай несправедливою. У цьому сенсі це переломний момент, і про позицію Будапешта говоритимуть ще багато років. Чим закінчиться ця політика, залежатиме від розвитку воєнної ситуації.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Попередні статті проєкту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію, Мінський глухий кут
Оригінальна назва статті: To nie nasza wojna